6 січня день народження Василя Стуса, одного з визначніших поетів України.
Його життя стало прикладом відваги та вірності принципам, навіть ціною свободи. У своїх віршах він говорив про любов до рідної землі, людську гідність і ціну вибору.
Суспільне Культура зібрало свої улюблені вірші поета.
***
Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.
Гусне вечір сурою корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Стільки правди в горлі, стільки мук —
не переповісти і до рання.
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?
***
Горить сосна — од низу до гори.
Горить сосна — червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
Пустіть мене, о любчики, пустіть!
Голосить Галя, криком промовляє
і полум'я з розпуки розпукає,
а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.
Прив'язана за коси до сосни,
біліє, наче біль, за біль біліша,
гуляють козаки, а в небі тиша,
а од землі — червоні басани.
Ой любі мої легіні, пустіть,
ой додомоньку, до рідної мами.
Зайшлася бідолашна од нестями
і тільки сосна тоскно так тріщить.
Горить сосна — од низу догори
сосна палає — од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри
Прости мені, що ти, така свята,
на тім огні, як свічечка, згоріла.
О як та біла білота боліла
о як боліла біла білота!
***
Пам'яті А. Г.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
***
На схід, на схід, на схід, на схід,
на схід, на схід, на схід —
зболіло серце, як болід,
згубився й болю слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся в антоновім огні
жахтить усеочам.
До неї ти від неї йдеш,
Страсна до неї путь —
та, на котрій і ти падеш,
і друзі теж падуть.
***
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.
***
Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх, –
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
по диких лозах шматувала тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О покотьоло губ, і рук, і ніг,
о вовча хіть і острахи ягнятка!
Аж ось вона, аж ось вона – розплата,
аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!
І довгі гони видовжених тіл,
і витлілі на дим верхівки сосон,
і цей кошлатий, цей простоволосий,
глухий, гарячий, тьмяний суходіл!
Вовтузилася петрівчана ніч,
відвільглий ранок припахав навозом,
сузір'я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні.
***
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих трансмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайди і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
то й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
***
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
***
Камінна брила,
що рине в безвість —
кавалок болю.
Плането! Земле!
За жарти маю
свою недолю.
Оце кружляння
між днем і ніччю,
межи смертями
зоветься горем, зоветься щастям,
а ми — хортами
Господніх вловів.
Ми вовкодави
чиїх агоній?
Чийого сказу?
***
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. І чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми
то твого спогадування дні,
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
Ще придасться на суді страшнім.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media