Від самого початку кінематографу режисери покладалися на різкий контраст і простоту монохромних зображень для розповіді своїх історій.
Перші фільми були чорно-білими, що було наслідком обмежень ранніх кінотехнологій, але з їхнім розвитком прийшла ера кольорового кіно. Проте чорно-білі фільми продовжували існувати, пропонуючи унікальну візуальну мову, яка посилювала теми та емоційний вплив фільмів.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про десять знакових чорно-білих фільмів — п'ять класичних і п'ять сучасних — від перших років кінематографа до сучасних робіт.
Чорно-біла класика кіно
Метрополіс (1927) реж. Фріц Ланг
Дія фільму розгортається в антиутопічному майбутньому, де суспільство чітко розділене — заможна еліта живе в розкоші на поверхні землі, а пригноблені робітники працюють під землею, щоби забезпечити місто.
Історія розповідає про Фреда — сина правителя міста, та Марію — співчутливу духовну лідерку серед робітників.
Коли божевільний вчений створює роботизовану копію Марії, щоб посіяти хаос, Фредер і справжня Марія працюють разом, щоб об'єднати класи і запобігти руйнуванню міста.
"Метрополіс" — один із найвизначніших чорно-білих фільмів в історії кіно.
Завдяки своїм новаторським візуальним ефектам, ретельно продуманим декораціям та візіонерському зображенню футуристичного міста — фільм встановив стандарт для науково-фантастичного жанру і вплинув на незліченну кількість стрічок. А новаторське використання спецефектів і монументальний масштаб закріпили за "Метрополісом" місце знакової пам'ятки німого кіно та кінематографу початку 20-го століття.
Касабланка (1942) реж. Майкл Кертіс
Дія фільму відбувається під час Другої світової війни і розповідає про Ріка Блейна — цинічного власника нічного клубу в марокканському місті.
Життя Ріка змінюється, коли його колишня коханка Ільза Лунд приїжджає зі своїм чоловіком, лідером Опору Віктором Ласло.
Коли пара просить Ріка допомогти їм втекти до Америки, йому доводиться зіткнутися зі своїми давніми почуттями до Ільзи і зробити вибір між особистим щастям і допомогою в боротьбі проти нацистів.
"Касабланка" вважається одним із найкращих фільмів усіх часів. Режисер Майкл Кертіс піднімає універсальні теми кохання, самопожертви та морального обов'язку, а багатогранні персонажі фільму, зокрема Рік у виконанні Гамфрі Богарта та Ільза у виконанні Інгрід Бергман, стали кінематографічними іконами.
Бульвар Сансет (1950) реж. Біллі Вайлдер
"Бульвар Сансет" — це історія про амбіції, одержимість і занепад у тіні Голлівуду.
За сюжетом сценарист-невдаха Джо Гілліс потрапляє у маєток Норми Десмонд — забутої зірки німого кіно, яка живе в ізоляції. Коли Норма стає одержимою Джо та його мріями про славу у Голлівуді, їхні стосунки наповнюються маніпуляцією та трагедією, а кульмінацією стає один із найбільш моторошних фіналів у кінематографі.
Операторська робота та зокрема світло й тіні у фільмі посилюють моторошну, нуарну атмосферу. Різкі контрасти відображають психологічну напругу і моральну неоднозначність, що лежать в основі сюжету.
Візуальний стиль підсилює занепад світу Норми та примарні залишки впливу німого кіно, роблячи фільм гострою критикою швидкоплинної слави Голлівуду та його ставлення до акторів, що старіють.
12 розгніваних чоловіків (1957) реж. Сідні Люмет
"12 розгніваних чоловіків" — це напружена судова драма, події якої повністю розгортаються в одній кімнаті.
Дванадцять присяжних мають вирішити долю молодого чоловіка, якого звинувачують у вбивстві.
Спочатку справа здається однозначною, більшість вважає, що обвинувачений винен. Однак присяжний №8 починає ставити під сумнів докази, що призводить до палких дебатів і змушує присяжних зіткнутися з власними упередженнями і моральними цінностями.
Чорно-біла кінематографія фільму працює на посилення напруженої, клаустрофобної атмосфери.
Різкі контрасти і тіні відображають чіткий поділ між виною і невинністю, а також моральну і психологічну напругу між присяжними. Відсутність кольору працює на універсальний характер тем фільму, які виходять за межі раси, класу і часу.
Візуальна простота віддзеркалює фокус стрічки на діалогах і характерах персонажів, що робить "12 розгніваних чоловіків" позачасовим дослідженням справедливості, групової динаміки та людських помилок.
Психо (1960) реж. Альфред Гічкок
Проривний психологічний фільм жахів, що розповідає про Маріон Крейн — жінку, яка привласнює гроші і тікає до віддаленого мотелю, де знайомиться з таємничим власником Норманом Бейтсом.
Заселившись до мотелю, Маріон зникає, і детектив на ім'я Арбогаст починає її пошуки. Згодом з'ясовується, що роздвоєння особистості Нормана, під впливом його владної матері, штовхає його на жахливі вчинки.
Чорно-біла палітра фільму відіграє значну роль у створенні моторошної атмосфери, посилюючи напругу та саспенс протягом усього фільму.
Відсутність кольору посилює психологічний жах, зосереджуючи увагу на емоціях персонажів і тривожних деталях їхнього оточення.
Використання Гічкоком тіней, яскравого освітлення та ретельного монтажу посилює відчуття жаху та невпевненості, змушуючи глядачів відчувати себе у пастці того ж гнітючого світу, що й герої.
Сучасні чорно-білі фільми
Плезантвіль (1998) реж. Ґері Росс
За сюжетом, брат і сестра з сучасного світу – Девід і Дженніфер – загадковим способом переносяться в чорно-білий світ ситкому 1950-х років під назвою "Плезантвіль".
Спочатку це містечко уособлює стерильну, ідеалізовану версію американського життя, де все досконале, але водночас монотонне, позбавлене комплексності та емоційності.
Коли брат і сестра починають знайомити мешканців містечка з сучасними ідеями, емоціями та бажаннями, у монохромний світ поступово просочується колір, що символізує особистісний ріст героїв, свободу та зміни.
Чорно-біла форма репрезентує жорсткі, репресовані цінності 1950-х років. Та коли персонажі починають переживають "просвітлення" – через любов, мистецтво та самовираження – вони буквально "стають кольоровими", що символізує їхнє пробудження до індивідуальності та складності життя.
Список Шиндлера (1993) реж. Стівен Спілберг
Фільм розповідає справжню історію Оскара Шиндлера – німецького підприємця, який врятував понад 1000 євреїв під час Голокосту, влаштувавши їх на роботу на свої фабрики.
Спочатку Шиндлер керувався прагненням до прибутку, але усвідомлення звірств, що відбувалися навколо нього, перетворює його на самовідданого героя, який ризикує життям, щоб захистити своїх єврейських робітників.
Чорно-біла стилістика нагадує документальний реалізм кадрів Голокосту, підкреслюючи різку жорстокість і дегуманізацію тієї епохи. Вона прибирає все, що могло б відволікати глядачів, зосереджуючи увагу на моральній та емоційній серйозності подій, водночас створюючи позачасову естетику, що підкреслює історичну значущість.
Дівчинка в червоному пальті — одне з небагатьох використань кольору у фільмі — символізує невинність і страждання жертв Голокосту, які залишаються непоміченими. Її червоне пальто привертає увагу до людських жертв і знаменує собою поворотний момент у моральному пробудженні Шиндлера.
Артист (2011) реж. Мішель Хазанавічус
Сюжет розповідає про Джорджа Валентіна — популярну зірку німого кіно, чия кар'єра починає йти на спад, коли індустрія поступово переходить в еру звукового кніо.
У той же час Пеппі Міллер — висхідна зірка нового світу розмовних фільмів — бачить, що її успіх стає все масштбанішим. Валентин бореться з мінливим ландшафтом кінематографа, зазнає особистих і професійних невдач, але врешті-решт його історія стає історією спокути, оскільки він приймає нову еру через щиру співпрацю з Пеппі.
Чорно-біла естетика "Артиста" слугує свідомою даниною поваги епосі німого кіно та підсилює ностальгічний тон фільму.
Завдяки цьому прийому фільм відсилає до естетики та стилю кінематографа початку 20-го століття, що робить його прямим продовженням традиції німого кіно.
Відсутність кольору допомагає зосередити увагу на грі акторів, зокрема їхній експресії та мові тіла, які були важливими для наративу в німому кіно.
Френсіс Ха (2013) реж. Ноа Баумбах
Фільм розповідає про життя Френсіс Гелладей — 27-річної танцівниці-початківиці, яка живе в Нью-Йорку. Фільм фіксує її особисті та професійні труднощі та пошуки стабільності у світі, що швидко змінюється. Цей фільм — драматичний портрет молодої жінки, яка намагається знайти своє місце в світі.
Чорно-біла стилістика фільму передає автентичні емоції головної героїні. Відсутність кольору дозволяє глядачам зосередитися на переживаннях і стосунках Френсіс, а також підкреслює її емоційну подорож. Таке рішення також пов'язує фільм із традиціями французької Нової хвилі, яка часто використовувала чорно-біле кіно, щоб викликати відчуття реалістичності та спонтанності.
Рома (2018) реж. Альфонсо Куарон
Глибоко особистий, напівавтобіографічний фільм, дія якого відбувається в Мехіко на початку 1970-х років.
Історія розповідає про Клео — молоду жінку з корінних народів, яка працює покоївкою в родині середнього класу, переживає вагітність та низку інших викликів, пов'язаних з особистим життям.
Стрічка є фокусується на класових, расових і соціальних змінах, показуюючи інтимне і часто тихе життя тих, хто служить іншим.
Чорно-біла кінематографія додає фільму ностальгії та поетичності. Ця естетика не тільки відображає історичний період, а й надає стрічці майже казкової атмосфери.
Використання чорно-білого кольору також підкреслює контрасти між різними соціальними верствами, що підвищує відчуття реалістичності та інтимності, дозволяючи глядачеві глибше відчути особистий досвід Клео.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media