Суспільне Культура ексклюзивно публікує есей письменниці та режисерки Ірини Цілик зі збірки Whe who have changed, що вийшла англійською та німецькою мовами у видавництвах ist publishing та Spector Books, за редакцією Дарії Бадьйор та Анастасії Платонової.
Презентація книжки відбудеться 20 грудня о 19.00 у книгарні Сенс на Микільському провулку 1/25.
"Я не впевнена, що доживу до кінця цієї війни", — каже моя подруга. Півгодини тому вона зайшла перевальцем до мене додому у супроводі свого чоловіка. У коридорі він присів навпочіпки, аби розвʼязати шнурівки на кросівках дружини, і мене раптом наздогнала геть недоречна асоціація: так ніжно наші чоловіки допомагали нам знімати взуття хіба що на останніх тижнях вагітності. Але ні, тут інше: моїй подрузі складно ходити і нахилятися після важкого поранення. Вона вже півроку лікується, мала купу операцій, страшного болю, реабілітаційних процедур, і от лише нещодавно її почали ненадовго випускати за межі шпиталю. Я перша, до кого вона змогла прийти в гості.
Тепер біля мене за столом сидять троє військових — мій чоловік і наші гості. Ми всі в цивільних яскравих футболках, ще молоді, гарні й навіть веселі: дається взнаки збудження від самого факту зустрічі. Якби хтось побачив нашу компанію десь у місті, то навряд чи легко здогадався би, що стоїть за цими людьми. А втім, навіть пунктирні лінії їхніх біографій говорять самі за себе. Моя подруга та її чоловік на війні з 2014 року: вони звільняли українські окуповані території, нині служать в Силах Спеціальних Операцій. Мій чоловік — письменник, але він також уже вдруге у війську. Ще кілька тижнів тому він був на бойових позиціях у самому пеклі, аж ось він вдома — живий, здоровий, лише трохи контужений — і навіть усміхається.
Так, ми сьогодні багато сміємося. І водночас будь-які легковажні розмови все одно постійно перестрибують на цифри — 200, 300, 400; за ними стоять люди, яких ми знаємо особисто: вбиті, поранені, безвісти зниклі. Тепер так. Тепер у моїй бульбашці немає практично нікого, кого би війна не торкнулася близько. Вона так глибоко проросла в нас, пустила такі множинні метастази, що часом варто подивитися правді у вічі — ця пухлина вже неоперабельна, і навіть після перейденої омріяної позначки "Перемога", ми завжди носитимемо її у собі.
"Війна не закінчиться, поки існує Росія. Хотілося б побачити, як впаде цей картковий будинок, але я не впевнена, що мені вистачить життя", — розшифровує врешті свою думку моя подруга. Так, поки монстр поруч, ми ніколи не зможемо по-справжньому видихнути. Хоча ще зовсім недавно я навряд чи вповні усвідомлювала масштаб цієї біди і не була готова повірити, що попереду в нас настільки страшна війна.
Моя подруга ж, навпаки, це точно знала.
Я думаю, вона загалом багато в чому випередила мене. Принаймні ще змалку отримала потужну прошивку: ця галичанка завжди мала певність, від кого варто чекати ножа у спину і нових ГУЛАГів. Це й не дивно: рідний брат її бабці, боєць УПА, був показово вбитий радянською владою на площі рідного міста, а сама бабця 20 років свого життя провела на засланні. Замість казок на ніч ця вже немолода жінка часто розповідала потім своїм онучкам безкінечні оповідки про власну молодість у Сибіру.
Я би також мала ще на старті отримати з рук моїх рідних карту для пошуку власної ідентичності, адже і в моїй родині були ті, хто потрапив до сталінської м’ясорубки. В 1930-х мої прапрабабця і прапрадід були розкуркулені та заслані на Соловки. Дивом прапрабабці вдалося втекти з етапу, але її чоловік так і загинув у таборах. Вони більше ніколи не побачилися. Однак я не памʼятаю, аби в моїй сімʼї раніше прямо говорили про радянські злочини і зруйновані ними долі.
Якось в юності я знайшла щоденник моєї прабабусі (доньки тих, розкуркулених) — грубий зошит із записами на пожовклих від часу сторінках. Моєї прабабусі на той момент уже давно не було з нами: вона померла, коли я була ще малою дитиною, і нам із нею ніколи не випало нагоди як слід поспілкуватися. Особистий щоденник теоретично міг би хоч трохи намалювати мені портрет цієї жінки, якої я майже не знала. На її долю випало безліч травм і випробувань, але також, мабуть, і рідкісних моментів радості. Але ні, ця незнайомка із старанністю відмінниці писала лише про прочитані книжки (переважно, радянська література), власні хобі (виноробство і бджолярство), спостереження за природою, різні господарські замітки і решту маленьких нотаток щоденної рутини немолодої жінки. Багато всього. І майже нічого з того, що мені насправді хотілося б прочитати.
Така темна-темна кімната, до якої мене ніколи не запрошували. Спробуй роздивися обриси дитинства та юності цієї жінки в радянському задзеркаллі, особливо ж тоді, коли в неї та її сестер раптом експропріювали їхній великий дім, а головне — батьків.
Як би я хотіла знати більше про все те, що й далі лишилося за кадром: невдалий шлюб і самотнє материнство цієї молодої жінки, життя із донькою в окупованому німецькими нацистами Києві, балансування між роботою в шпиталі на німців та таємною "партизанщиною": ночами прабабуся друкувала в підпільній київській типографії заборонені листівки (ми маємо навіть офіційний документ про її участь в партизанському рухові). В мене стільки питань, чуєш!
Я би хотіла дізнатися більше деталей про те, як ви з сусідами переховували в підвалі власного будинку єврейського хлопчика, чия мама була розстріляна в Бабиному Яру. Мені так важливо знати, що ти відчувала, коли стояла вже після війни на центральній площі Києва перед шибеницею і дивилася на показове повішення полонених німців, із силою тримаючи лице свої доньки притиснутим до власної спідниці, аби та не побачила "найцікавішого".
Як розбирала разом із донькою зруйновані будівлі на Хрещатику. Чи здогадувалася ти, хто насправді замінував ці будинки? Чи ти вірила, попри історію власної родини, товаришу Сталіну? У що ти вірила взагалі? Але ні — тільки бджіл, тільки записки про погоду залишила мені ця жінка.
Війна триває, поки чудовисько живе. Але тоді, виходить, у моєму житті ця війна була завжди? От тільки я цього довгий час не усвідомлювала. Озираюся назад і бачу звичайну дівчинку з Києва. Вона виросла у 1980-90-ті у тотально російськомовному оточенні і ще в першому класі писала акуратним почерком "Стране Советов — слава!" у своєму зошиті. Ця дівчинка встигла поносити на грудях значок жовтенятка і була неприємно вражена тим фактом, що не стане піонеркою.
Дивлюся їй пильно у вічі: ти точно цього хотіла? Та хотіла, чого вже там.
В ті часи список моїх бажань взагалі був доволі простим: діснеївський мультик, імпортна жвачка, смачна їжа і щоби загалом все як у всіх. Це вже пізніше стало ясно, що правила гри насправді інші, ніякого гомогенного "всі" не існує — ми різні, як і наші травми і родинні білі плями, тож попереду в нас цілком неоднакові пошуки відповідей на одвічні питання: хто я? чому я? і куди ж мені тепер?
Що цікаво, саме бабуся (донька мовчазної прабабусі) стала першою провідницею до моєї звивистої стежки пошуку самоідентифікації. Зокрема, 1991 року вона несподівано вступила до "Союзу українок". Ця жіноча організація була свого часу створена на Галичині і ліквідована радянською владою 1939 року, але разом із відродженням незалежної України "Союз українок" також відновив своє існування з осередком у Києві. Моя бабуся була викладачкою теоретичних основ електротехніки у київському виші, до націоналістичних та феміністичних рухів ніякого стосунку не мала, але, розгублено переступивши через свіжий труп імперії, внутрішньо шукала нові орієнтири. В результаті ж їх отримала не лише вона, але і я.
Маючи на меті переважно громадсько-просвітницьку діяльність, це жіноче товариство, серед іншого, організовувало заняття і для дітей своїх членкинь. Бабуся почала мене тягати туди з собою, і раптом мені, ще малій школярці, відкрився дивний світ.
По-перше, всі учасниці цих зібрань спілкувалися українською мовою, цілком екзотичною для мене.
По-друге, ці зустрічі були покликані відродити цікавість дітей пострадянського розливу до української культури: ми розписували пряники на Миколая і писанки на Великдень, читали українські книжки, дізнавалися про давні й геть невідомі мені традиції.
Раптом стало ясно, що існує паралельний вимір, про існування якого я навіть не підозрювала. Здавалося: як так вийшло, що мене туди раніше не запрошували? Це насторожило, трохи образило, водночас заохотило. І я запросила себе туди сама.
В будь-якому добре сконструйованому драматургічному творі ми завжди спостерігаємо за трансформацією характеру героя/героїні. Це має бути шлях із неодмінними злетами й падіннями, важливими поворотними пунктами тощо. Що ж, я знову озираюся назад і дивлюся вже здалеку на вчорашню дівчинку та її хитку ходу.
Бабуся дала мені перший поштовх, а далі понеслося: пошуки української культури в собі та себе в українській культурі, перший інтерес до політичного життя власної країни, навернення до української мови, участь в обох новітніх революціях, а відтак і перший шок від усвідомлення того, що в центрі мого мирного міста, європейської столиці снайпери можуть просто вбивати беззбройних протестувальників. А потім ще трохи, і стало ясно, що попереду ще багато, надто багато іншої крові…
Що ж, дівчинка остаточно виросла. Якщо чесно, вже дуже хочеться зменшити кількість поворотних пунктів на її шляху, але сценарій ще пишеться, і не лише для неї.
Ну а поки ми з моєю подругою-ветеранкою стоїмо на балконі і куримо. Я знову почала покурювати — в ті дні, коли мій чоловік пʼять діб не виходив на звʼязок, будучи в Бахмуті. Мене раптом наздоганяє спогад про те, як ми з подругою стояли на цьому ж балконі приблизно за тиждень до початку повномасштабного вторгнення Росії. Тоді тривога і відчуття темної тіні, що нависла над усіма нами, були такими концентрованими, що часом я відчувала, як бракує повітря. Тієї зими ми всі багато говорили. Ми запитували себе та інших: а що, як і справді велика війна? Що ти тоді робитимеш?
Якось у той період ми з чоловіком були на вечірці у друзів у їхньому домі у Гостомелі — там зібралися культурні менеджери, письменники, кінематографісти. "Друзі, а ви маєте план?" — спитав раптом всіх присутніх мій чоловік. Ні, він не хотів нікого мучити незручними питаннями, але британське видання замовило йому статтю про "настрої українців напередодні можливого вторгнення".
Я памʼятаю дотепер наші реакції: хтось промовчав, хтось сховався за маскою іронічних жартів, хтось виглядав відверто розгубленим. Комета вже летіла, але ми не дивилися вгору, ні.
На відміну від моїх цивільних друзів, усі знайомі ветерани план мали. "Чоловік подарував мені на День святого Валентина нові плитоноску і розгрузку", — хвалилася подруга, стоячи на моєму балконі. Вони справді готувалися. Відвезли дитину до бабусі в безпечне місце, зібрали свої військові тактичні рюкзаки, аж ніяк не тривожні, а цілком спокійні і продумані. Я ж, навпаки, до останнього відмовлялася хоч якось готуватися і прийняти факт, що війна може прийти і в моє місто також.
У перший день відкритого вторгнення Росії я демонстративно не збирала жодні речі, а смажила сирники, варила суп і дивилася з нерозумінням, ба навіть певним роздратуванням у вікно, де безліч людей сунули в напрямку траси на захід. Втім, дуже швидко ця моя опозиційна поведінка "здулася". Приблизно тоді, коли біля нашого дому у військову вантажівку з боєкомплектом влучив снаряд, а відтак усе дуже довго й голосно вибухало, і я побачила, як мою дитину фізично трясе від страху. Тієї ночі я нарешті усвідомила — війна вже в моєму домі. І почала збирати рюкзак.
На той момент військова сумка мого чоловіка була вже також зібрана — наступного дня він мав вирушити до військової частини. Все знову дуже стрімко мінялося для нас та усіх інших. Тієї ночі я ще, авжеж, не могла знати, що затишний дім моїх друзів у Гостомелі дуже скоро буде зруйнований. Що інші мої друзі стануть вимушеними переселенцями. Що один із тих добрих приятелів, який нічого не сказав про «свій план» на нашій тривожній вечірці, вже незабаром із київського хіпстера також перетвориться на бійця ЗСУ — командира із позивним "Тарантіно", а вже наступної зими загине біля Соледара на Донеччині.
Іноді я думаю: що би змінилося, якби я значно раніше впізнала лице війни? Історія не знає умовного способу. І все ж, мабуть, кожен із нас ставить собі це питання. Якось минулої весни моя добра знайома написала у фейсбук пост: "Якби я знала, що буде війна, я б народила більше синів". Тим більш моторошно згадувати про це, бо вже за кілька місяців після цього посту один із двох її синів загинув. Я також маю дитину, лише одну… Ні, ми народжували їх не для війни. Ніхто не народжений для війни! Але чудовисько ще живе та прагне нових і нових жертв.
Іноді я питаю себе також: що особисто я втратила за роки війни? На відміну від деяких моїх друзів та багатьох інших українців, що не мають більше своїх близьких, дому, здоров’я, а часом і життя, мені якось взагалі не випадає говорити про власні втрати. І все ж вони є — якісь такі, а не інші, лише мої і водночас спільні з багатьма різними людьми.
Мабуть, передусім я остаточно втратила відчуття захищеності. Ми всі тотально незахищені: "російська рулетка" може щодня вбити кожного з нас. А втім, водночас я майже зовсім втратила і страх власної смерті. Авжеж, ми адаптувалися, інакше й бути не могло, але чи думала я колись, що зможу лежати в коридорі (дещо наївне "правило двох стін"), чути, як наді мною в небі пролітають російські ракети, і вже за якісь хвилини спати знов, бо вони полетіли далі? А тепер я це вмію.
Також я втратила трохи здорового глузду. Втратила відчуття влади над власним життям і розуміння того, як я можу захистити найрідніших. Війна краде наші спокій, молодість, час, ніжність, плани на майбутнє. "У вас сьогодні овуляція", — каже тобі навіщось гінеколог. А ти йому: "У мене сьогодні чоловік на фронті". Днями я порахувала: війна вкрала у наших із чоловіком стосунків щонайменше три роки із тих сімнадцяти, що ми загалом разом. І все ж мій чоловік живий і майже здоровий. А от кілька моїх подруг стали удовами. Що я можу сказати їм про втрачені ніжність і плани на майбутнє?
Слова програли. Слів недостатньо. Окрім усього іншого, я втратила здатність підбирати точні слова, якими би могла бодай щось пояснити собі та іншим. Усі слова загалом тепер здаються безглуздими, невчасними. Як і будь-які інші інструменти для можливих рефлексій.
Часом я думаю, що насправді ще ніколи не втрачала себе саму так, як тепер.
А з іншого боку, ми живемо у країні, де часом вбивають за слова, а, значить, вони таки варті хоч якоїсь поваги. Ця війна триває настільки давно зокрема й тому, що позаду в нас так багато розстріляних відроджень, стільки надломлених диктатурою ясних умів. Це на їхніх кістках колоситься сьогодні хоч якась свобода слова і мій особистий привілей говорити або мовчати. Так, я можу обирати, на відміну від багатьох інших, — тих, що стоять поруч зі мною, як мертві, так і живі.
Стрічка у фейсбук постійно схожа тепер на низку некрологів. У коментарях ми часто пишемо, що війна забирає найкращих із нас. Мабуть, це дуже пафосне твердження. Але часом уже справді важко дихати від усвідомлення того, скільки нині загинуло не лише молодих людей, що могли народжувати дітей, садити дерева і будувати доми, але також і митців, філософів, інтелектуалів, що могли ще й будувати сенси.
Я ненавиджу фразу "Будьте їхніми голосами, говоріть і пишіть тепер замість них". Ні, вони мусили говорити самі. Як і ті живі, що мали би самі писати книжки, знімати фільми і представляти їх на світових майданчиках, а не сидіти в окопах. Але моє покоління знову зайняте війною…
Тому я невпевнено повторюю собі цю мантру: слова (кадри і так далі) також потрібні. Ну і хіба не ти сама чекала від своїх бабусь та всіх інших посланців з минулого хоча б жменьку потрібних знаків? Хіба не була їм вдячна за ті записки, що вони кидали у пляшках в темну воду часу? Так, слів недостатньо, але ні, вони не програли. Слова таки мають певну силу. Ними можна позначати на карті пошуків власної ідентичності різні скарби і залишати глибокі сліди на полі колективної памʼяті. Ну і без усіляких метафор: словами можна дуже прямо говорити одне одному та своїм дітям про те, хто наш ворог, аби знову не втрачати роки і так багато життів.
Серед усіх тяжких історій сьогоднішньої війни є одна, про яку я згадую знову і знову. Навесні 2022 року на окупованій росіянами території на Харківщині було вбито письменника Володимира Вакуленка. Його тіло з двома дірками від куль було пізніше знайдено у братській могилі й опізнано після ексгумації. Також знайшлися свідки, які розповіли про його вбивство російськими військовими. Володимир Вакуленко не мав зброї і був цивільним. Але він не приховав від окупантів свого бажання залишатися українцем.
У цій трагічній історії серед іншого важливо й те, що під час окупації Володимир писав від руки щоденник. Він щосили намагався зафіксувати факти окупації і свої переживання, навіть не будучи певним, що ці записи будуть прочитані. Відчуваючи потенційну небезпеку, він закопав свій щоденник у саду під вишнею і сказав батькові: "Віддаси нашим, коли вони прийдуть".
Так і сталося: після деокупації у вересні 2022 року батько Володимира розповів про цей щоденник іншій українській письменниці, вона відкопала його в саду, і тепер щоденник оцифровано та видано. Книжка є, а автора нема. Скільки їх, цих історій української літератури?
А я все думаю: є щось прадавнє у цьому бажанні сховати свої слова у чорному тілі землі, аби передати їх "нашим, коли вони прийдуть"…
Для усіх, хто вижив, цей тягар усвідомлення дуже важкий. 2022 року я спостерігала за тим, як більшість моїх колег замовкли. Я відчувала те саме. Провалилася в липку тишу, майже не могла писати чи знімати.
Здавалося, я більше не маю ніяких сил та інструментів, аби хоч якось висловити все те, що з нами відбувається. Але в будь-якому разі говорити або мовчати — це таки привілей живих.
Так, ми теж заручники невідомості: кожен, хто живе в Україні сьогодні, може не прокинутися будь-якого наступного дня. І все ж я безкінечно вдячна всім моїм колегам, які знайшли в собі сили хоч якось заповнювати лакуни білих плям.
Свідчити, зупиняти миті, розповідати історії, сміятися в лице забуттю, залишати важливі мітки для інших. Хай навіть наші слова часом схожі на дрібні крихти білого хліба, кинуті на дорогу під час втечі через темний ліс. Можливо, птахи будуть знову більш спритними, а я все ж вперто вірю, що ми знайдемо шлях додому.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media