Актор театру й кіно Роман Ясіновський зустрів 24 лютого 2022 року в таксі: про початок повномасштабної війни йому повідомила пасажирка, яка працює на радіо і їхала на Хрещатик, 26.
Далі актор спробував мобілізуватися, але його не взяли, бо вже було багато охочих. Тож він почав возити автівки на фронт та евакуювати людей.
Працювати в таксі Ясіновський почав ще під час пандемії коронавірусу, коли в нього не було зйомок у кіно та роботи в театрі. З січня 2022 року актор працює у Театрі Франка, але продовжує підвозити людей на таксі — найчастіше тоді, коли їде на репетицію чи повертається додому. І часто стає психологом для своїх пасажирів.
З Романом Ясіновським зустрічаємося 3 грудня в книгарні "Сенс" на Хрещатику після репетицій у театрі.
"Шибеник нового українського кіно" — так його називав театральний критик Олег Вергеліс. Ясіновський відомий за ролями Гіда у фільмі "Кіборги", нареченого Мотрі в серіалі "Спіймати Кайдаша", опришка в стрічці "Довбуш" та Хереа у театральній постанові Івана Уривського "Калігула".
Сам Ясіновський не любить акторських штампів і зізнається, що дуже хотів би зіграти не антагоніста, а просто хорошу людину.
Суспільне Культура розпитало актора про київські маршрути, чайові та історії у таксі, які змінюють пасажирів і його самого.
Про художнє кіно під час війни, гастролі за кордоном та роботу з Уривським і Петросяном
Що репетирували сьогодні?
Зараз репетируємо п'єсу "Закут" Миколи Куліша. Не така вже й відома п'єса, ставить литовський режисер Андріюса Дарела.
Прем'єра буде наприкінці січня, сьогодні репетирували лише першу дію. Я граю Кукмана, секретаря. Це більш типова для мене роль. Найскладніше мені було зіграти Сільвіо у постановці "Слуга двох панів" Давида Петросяна: треба було зіграти хлопчика, але мені вже 42 роки. Та я й не грав хлопчика.
Лише через вік складно?
По суті, це герой-коханець, а в мене більше вийшло до маминого синочка. Я пізно зайшов у цю роль: мав грати інший актор, який поїхав на зйомки. Давид [Петросян] постійно говорив і сьогодні говорить, що я боюся бути смішним на сцені, найімовірніше, внутрішні блоки не пускають. Напевно, так і є, бо він режисер і так бачить із зали.
Уривський і Петросян — два моїх улюблених режисери, вони мені близькі. Вони кардинально різні, але вони щирі. Взагалі я найбільше ціную в людях щирість.
Й Іван, і Давид можуть сказати доволі неприємні речі, які не хотілося би почути як актору та як людині. Але вони не хочуть образити (часто актори сприймають це як щось особисте). Ці режисери класні у своїй щирості та самодостатності. Те, що в них виходить — це справжні речі, які потрібні в наш час. І вони різні навіть у межах власних вистав. От взяти "Крума" і "Слугу двох панів" Петросяна — і там, і там дель арте, але кардинально різні постановки.
Взагалі в Театрі Франка немає поганих режисерів. Ще років десять тому я не хотів іти в театр. А потім прийшов [Дмитро] Богомазов і підтягнув команду режисерів.
Театр має дати їм можливість робити промоцію за кордоном, щоби вони там ставили як українські режисери. Влітку я був за кордоном, на Вільнюському фестивалі. Там про Україну майже ніхто не говорить. І в Авіньйоні ми грали на маленькій сцені, й на першій виставі було десь 25 % публіки. А на останній, восьмій, вже був аншлаг, хоча реклами не було. У "Калігулі" ми говоримо про терор, хоч і не прямо.
На основній сцені Авіньйону грали виставу, яку поставила полячка з українками та білорусками. Я проти того, щоби люди, не дотичні до війни, ставили про війну. Коли я бачу українських і білоруських жінок разом, знову з'являється це поняття "браття". Так не має бути, хоч я і знаю багатьох людей у Білорусі, яких люблю.
Навіть усередині країни є дискусія, чи варто зараз знімати художнє кіно про війну. Що про це думаєте?
В Україні ми могли би зробити об'єднання сценаристів та режисерів, зробити серйозний каст акторів. Вони погодяться зніматися не за свої гонорари, а за символічну суму. Гонорари в кіно, до речі, після початку повномасштабної війни зменшилися майже втричі (й у серіалах теж).
Минулого року ми з Денисом Тарасовим зняли серіал "Евакуація" — недосконалий, там дуже мало вкладено грошей. Будь-який хороший продукт у кіно коштує грошей і часу, він має бути настояний, як хороше вино.
Наприклад, Наталка Ворожбит близько року писала сценарій серіалу "Спіймати Кайдаша". Лише генії роблять все дуже швидко. І, на жаль, дуже багато людей залишає країну.
Я часто їжджу за кордон на гастролі, наприклад, у січні буде дві вистави у Франції. Це день дороги, два дні вистава, потім знову день дороги.
Для мене ключове — після вистави говорити з глядачами про Україну. Люди, які проти того, щоби актори виїздили, не розуміють, наскільки це важливо. Через те, що наші колективи показують іноземних глядачам, ці глядачі будуть голосувати за людей, які даватимуть нам гроші та зброю.
Але за кордоном ти ніхто, ти емігрант. Можливо, мені зараз прилетить: "Отримав у театрі бронь і розказує". Але я не розумію, як можна залишитися там, коли таке відбувається на твоїй землі. Зараз, коли я приїжджаю за кордон, я кольоровий, але якщо я там залишуся, я стану сірим. Моя палітра кольорів — тут.
Я дуже багато разів був за кордоном, але ніколи не забуду момент, коли виходиш із літака в Борисполі чи з поїзда в Києві — і відчуваєш прилив тепла, бо ти на рідній землі. Лише вона дає сили.
Що є на гастролях за кордоном, але немає в Україні?
Єдиного — грошей. У наших акторах є глибина, наповненість, хоч і не у всіх. Люди, які виїхали і залишилися за кордоном, хочуть постійно виправдовуватися. Коли я знайомлюся з українцями за кордоном, то друге, що вони роблять після того, як представилися — починають виправдовуватися. А жити у виправдовуванні неможливо.
На одній із репетицій режисер Володимир Миколайович Оглоблін (ставив вистави в театрі "Дах" і був худруком у Театрі Франка) запитав у актора, чому він так "награє". Це якраз була вистава, яка стосувалася війни. Він сказав, що грає так, бо бачив якийсь фільм. Але він цього не переживав у реальному житті. Тож режисер сказав: "Грай, як відчуваєш". Вище голови не стрибнеш, і це нормально.
Професія актора — це бути тут і зараз. Ми маємо максимально використовувати досвід, який ми зараз переживаємо, пропускати його через себе.
Про акторський типаж і зйомки у фільмі "Кіборги" та серіалі "Спіймати Кайдаша"
Як трансформувати травму в роль?
Кожен твій досвід — це досвід, і він має працювати в плюс. Що більше я приділю уваги ролі, то краще вона вийде. У мене вистава починається десь за рік після того, як я граю, не на прем’єрі.
Для мене будь-який процес цінніший за результат, бо результат — це той самий пік, а що далі? Коли закінчуються зйомки, особливо хороші, то виходити буває важко. Загалом дуже складно переживати на сцені те, чого я не переживав у житті, тож іноді шукаю замінники.
А що це за замінники?
Шикарно, коли бачиш людей у таксі, щось записуєш і можеш використати це для ролі. Наприклад, у виставі "Тату, ти мене любив?" [у театрі "Золоті ворота"] я говорю суржиком. Поки шукав себе в ролі, просто побачив на вулиці людину з красивим суржиком, яка не боялася ним говорити.
Буває, граєш у виставі й тобі відкривається щось зовсім інше, причому миттєво. Це відчуття, ніби граєш у комп’ютерні ігри, як раніше був "Супер Маріо". Ти ніби постійно проходиш рівні й це не закінчується. А якщо закінчується, то треба знімати виставу.
Я постійно на роботі. Наприклад, раніше займався плаванням, і коли по годині плавав, то придумував собі роль. Готувався до репетицій, роблячи кола в басейні. Найважливіше в сучасному житті — не втрачати час, навіть відпочиваючи.
Чи справді існує акторський типаж? І якщо так, то який ваш?
Я за те, щоби не ставити акторські штампи, а експериментувати. Нещодавно мене могли затвердити в серіал на одну роль, але режисер навіть не хотів спробувати, бо сказав: "Ясіновський з`явиться у першій серії і буде одразу ясно, хто вбивця".
За фізичними даними мені легше даються антагоністи, а мені хотілося би зіграти хорошу людину, щоби довести, що важлива не зовнішність.
Звісно, легше взяти на роль когось високого і красивого, у кого багато підписників у sнстаграмі, тож грають лише п`ять акторів, які постійно переходять із серіалу в серіал. Мені просто соромно викладати класні фотки, хоча агент постійно каже, що потрібно вести свій інстаграм.
Звісно, є і хороші актори, у яких багато підписників у інстаграмі. Просто найжахливіше те, що інших навіть не пробують на ці ролі. Я хочу стати знаменитим, щоби через мене люди знали, що можна бути відомим і простим. Жити не у своїй квартирі, не їздити на крутій машині, не мати супердостатку, але бути по-справжньому щасливим.
Мені здається, впізнаваність у вас з’явилася після фільму "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва, і це був один із перших фільмів про російсько-українську війну, 2017 рік. Як працювали з контекстом війни?
Ми не мали права на помилку. Чомусь зараз багато хто думає, що цей градус спав, але він повинен бути більшим. Ми зараз ще більше не маємо права на помилку.
Я мріяв про цю роль [Гіда] і прямо напросився на проби. Ми репетирували місяць, я схуд на десять кілограмів, хоч у кадрі під броніком цього й не видно. За тиждень до зйомок ми зустрічалися на репетиції у павільйоні, репетирували найважливіші сцени.
В перший знімальний день до нас приїхали справжні кіборги, і потім приїжджали ще. Всі працювали на результат. Важливо було не зіграти класних хлопців, а бути ними.
Через кілька років почалася пандемія коронавірусу. Приблизно в цей час ви почали таксувати, і якраз вийшов серіал "Спіймати Кайдаша". Що вам дав цей серіал?
Дав можливість зрозуміти, що український серіал може бути успішним. За ніч я прочитав весь сценарій і просто відчув, як він проходить крізь мене.
Я також пробувався на роль Карпа, але так вийшло, що його зіграв Тарас [Цимбалюк]. І він шикарно зробив цю роль. Також завдяки цьому серіалу мене почали більше впізнавати. "О, Тьомчик!" Я Рома, досить! Це іноді злить.
Коли з'являється впізнаваність, теж немає права на помилку. Ось їду я сьогодні вранці по Хрещатику, позаду Porsche сигналить, щоби я йому поступився на дорозі, а мені нема куди. І в певний момент цей Porsche ледь не створив аварійну ситуацію на дорозі. Було бажання відповісти — але якщо хтось побачить, що Роман Ясіновський комусь набив писок, то потім будуть говорити, що всі актори такі.
Про розмови в таксі, чайові та автівки на фронт
Як ви взагалі почали таксувати? Просто шукали заробіток під час пандемії і одного дня вирішили зареєструватися в застосунку для таксі?
Коли почалася пандемія, я якраз закінчив зніматися в "Довбуші". Для однієї зі сцен, яка не ввійшла в кіно, я побрився налисо. Тож коли записував наступні проби, всі режисери й продюсери казали: "Проби хороші, але чому він лисий?"
Роботи в театрі в мене на той момент ще не було. А мій друг, актор Сергій Сміян, якраз працював на таксі, казав, що треба якось жити. Тоді я подумав: "А чому я не їжджу?"
Я не таксую щодня. Автівку беру в оренду, і маю її "відбити", тож заробляю мінімум. Їздити вдень немає сенсу, бо жахливі корки, але якщо, наприклад, їду на репетицію чи з репетиції, то можу взяти людей.
Відкрию секрет для тих, хто хоче працювати в таксі. Я живу на Борщагівці й виїжджаю зранку, з 5 до 7. Намагаюся зловити замовлення до вокзалу. По прямій це 15 хвилин в один бік, а потім назад.
Таксувати — це не соромно. Якщо не буду таксувати я чи Сергій Сміян, то таксистів буде менше, а сума за замовлення буде більшою.
Таксі — це люди, дуже різні. Наприклад, нещодавно почув таку історію, що переповів її драматургу Андрію Бондаренку. Я би хотів, щоби з цієї історії написався короткий метр.
Під час роботи в таксі я зрозумів, що люди не лише розмовляють по-різному — вони, наприклад, пахнуть по-різному. Це тонкощі, але ця комунікація допомагає мені в акторській роботі. Я себе постійно відчуваю, як на першому курсі: нас тоді змушували ходити вулицями і шукати історії про людей.
Це навіть не про комунікацію, а про спостереження.
Взагалі в спостереженні можна багато чого зрозуміти. У мене для кожної ролі є блокнот, куди я повністю виписую всі слова, діалоги, ставлю якісь позначки. Він залишається, доки триває вистава. Я відкриваю цей блокнот і він завжди повертає мене до бази, до фундаменту. Десь щось побачив і записав: "О, так я ще не робив, можна спробувати". Ти максимально зосереджуєшся на чомусь одному й ніби качаєш біцепс, а насправді розширюєш думку.
Не зберігаєте ці блокноти на пам'ять?
Не люблю, це в мене батько все на горищі зберігає. Є такі речі, які не повернеш. Ось люди дуже часто ностальгують за СРСР, але не пам’ятають треш, лише ковбасу за п'ять копійок і морозиво.
У Тернополі я жив біля молокозаводу, просто за парканом, вранці звідти виходила тітка, яка везла холодильник із морозивом. Ми їй допомагали, і вона давала нам за це морозиво. Це крутий спогад, але насправді ми були настільки бідні, що просто не могли собі дозволити морозива.
Зараз я набагато більше відчуваю свободу. Але люди дуже часто відчувають свободу як анархію. Думаю, свобода скоріше є правилом. Як у боксі, яким я займаюся: найважливіше — це не мордобій, а зберігати правила.
Бути вільним у правилах — це і є свобода. Чому люди люблять дивитися в соцмережах, як кулька прокочується лабіринтом? Бо це про свободу кульки, яка рухається в межах системи. Як казав один із моїх викладачів Богдан Струтинський (зараз художній керівник Національної оперети) — імпровізація буває лише в межах грудної кліт—и.
Якщо брати не спостереження, а вже розмову, чи починаєте ви її першим у таксі? Чи мовчите, поки людина не заговорить сама?
Спершу я вітаюся, уточнюю, як звати людину. Насправді люди дуже часто починають говорити першими. Бували моменти, коли справді виливали мені душу.
Нещодавно був дуже важкий для мене момент: я приїхав за пасажиркою і був злий, бо вона запізнювалася. Я не люблю чекати, бо цей мій час. Особливо ввечері, коли тарифи високі. Але коли я почув, що жінка з дитиною, то подумав — гаразд. Вона подякувала, що я зачекав.
У якийсь момент жінка почала плакати. Дитина, хлопчик років восьми, запитав у неї: "Мамо, чому ти плачеш?" А вона відповідає: "Я так скучила за татом". І починає плакати ще сильніше. Вона настільки щиро плакала… Казала: "Я не знаю, що мені роботи, бо в мене більше нічого немає в цьому житті, крім тебе. Тата немає"...
Хлопчик почав її обіймати, і вони плакали разом. Я ридав разом із ними. Зупинився на заправці, купив воду, серветки. Після поїздки жінка хотіла мені дати грошей, але я відмовився.
Після цього вже не зміг таксувати, дуже випав. Такі ситуації змушують мене ставити запитання до Бога і до світу. Чому так відбувається? Чому людина, яка так любить, яка має плід цієї любові — прекрасного сина, яка є дуже світлою людиною, чому вона має втрачати на безглуздій війні? Чому вона має витримувати такі муки? У такі моменти мені хочеться закритися від усього світу.
Мені здається, у такі моменти доволі важко визначити, як правильно вчинити — просто вислухати чи намагатися підтримати. Що робили ви?
Те, що міг — купив води. Я відчував, що треба вислухати. Також я подумки за них молився. Що ще я міг зробити?
У кризових ситуаціях я завжди намагаюся оцінювати, що залежить від мене, і робити це з максимально холодною головою. Емоція хороша лише в моменті якогось інтиму. Чим класна професія актора? Що ти одночасно в інтимі з тисячею людей. Люди дивляться на тебе в той момент, коли ти максимально відкритий.
Для мене хороша вистава і хороша сцена — це про ділення любові. А любов — це і є максимальна відкритість, навіть коли тобі дуже боляче. Світ несправедливий, але справжні відчуття ти сприймаєш і випромінюєш лише тоді, коли ти максимально відкритий.
Мені багато разів було боляче внутрішньо, але я намагаюся ні на кого не тримати образи. Якщо люди мені не подобаються, я намагаюся не виливати на них свою жовч, а просто спілкуватися з ними мінімально.
Наприклад, я не люблю, коли починають сюсюкатися з дітьми. Дитина — це людина передусім! І якщо ставитися до неї як до дорослої, вона швидше почне брати на себе відповідальність, ми так із Вікою намагалися виховувати нашу доньку [із Вікторією Литвиненко, колишньою дружиною Романа].
У мене хороші стосунки з моєю донькою, Варварою, вона в мене молодець. Найбільший бич нашого світу — коли в тебе забирають можливість думати й вирішувати, все роблять за тебе.
Ще в таксі нещодавно був Black Mirror. Я віз молоду сім'ю з дитиною. Вони сіли на задньому сидінні, дитина посередині. Хлопець і дівчина одразу дістали телефони й навушники, кожен свої. Через якийсь час дитина почала плакати. Хтось із них зняв навушники і дав телефон ще й дитині, і вони почали дивитися втрьох.
В якийсь момент у мене з'явилося відчуття космічного корабля. Я почав дивитися на них крізь дзеркало і уявляти, що вони в якихось скафандрах — настільки це було штучно. Хоча вони нормальні, живі люди, для мене це було страшно.
Так, я теж іноді щось слухаю на Youtube, намагаюся щось корисне. Теж не дуже балакучий, особливо у стосунках.
Я більше тактильна людина, люблю обіймати, бо це чисті, кристалізовані емоції. Але тут не було емоцій, кожен був у своєму окремому космосі. Це те, чого прагне сучасний світ. Вбити людину, необов'язково фізично, просто відокремивши її від інших людей. Ми сильні лише тоді, коли ми в спільноті. Коли наші думки і дії збігаються — на сцені в партнерстві, в житті, в любові, у сексі. Навіть снайпери працюють двійками. Двоє — це вже спільнота.
Чому незнайомцю в таксі буває простіше вилити душу, ніж близькій людині, як ви думаєте?
Тому що незнайомець тебе не знає. Коли ти в таксі, ти ніби в іншому світі. А потім вийдеш із таксі та підеш у свій світ. Таксист — це психолог, але він бере лише за проїзд.
Часто лишають на чай, до речі?
Дуже часто. Нещодавно зі мною їхав хірург. Поїздка була десь за 200 гривень, але чайових він мені лишив тисячу. Він сказав: "Я з вами поговорив і багато чого зрозумів".
Минулого тижня теж була знакова поїздка. Забрав хлопця, і він почав мені розказувати, як йому важко, що він п'є. Як він кохає дружину, яка з ним розлучилася й живе в Польщі. Він все зробив, щоби вона виїхала: продав машину, майже продав квартиру, заліз у борги. І він запитав мене: "Що мені робити?"
Я не хотів його жаліти, бо жалість — це найгірше, що може бути в житті. Ти перестаєш бути об'єктивним та аналізувати, просто робиш за людину її роботу. Ну або просто пригортаєш і кажеш, що все нормально.
Тож я сказав: "В мене таке відчуття, що ви не любите себе. Просто полюбіть себе, якщо вона вас кинула. Дайте собі можливість жити так, як ви хочете жити. Ви ж не хочете пити?" І коли поїздка вже закінчувалася, він мені сказав, що не хоче виходити з машини. Сказав, що зараз вийде і почне любити себе, що не буде пити, а буде жити далі. Ще він попросив потиснути мені руку.
Я вірю, що в той момент я точно не дарма виїхав таксувати. Я би дуже не хотів, щоби він повернувся до минулого життя. Навіть якщо він просто сказав, що хоче змінитися — це вже крок у правильному напрямку.
У таксі я завжди намагаюся змінювати людей на краще. Наприклад, ще одна ситуація. Я віз родину з десятирічною донькою. У якийсь момент вони почали гнобити доньку за те, що вона не вчить англійську, а якась інша дівчинка гарно вчиться. А потім вони сказали: "Ось запитай у дяді".
Вони роблять дуже неправильно, порівнюючи свою доньку з кимось. Я сказав: "Ваша дитина самодостатня, просто спрямовуйте її і дайте їй можливість пожити своїм життям". А вони такі: "Їй лише десять років!" Їй не "тільки", їй "вже" десять років! Ви вже достатньо пожили її життям: просто можна пояснити їй, що вона теж за нього відповідальна. Звісно, донька тоді була дуже щаслива, але батьки на мене дуже образилися. Певно, поставили мені погану оцінку.
Пасажири бувають сумні, смішні, веселі, злі, безпорадні. Наприклад, віз нещодавно хлопця, років 25. І ми з ним почали говорити про те, що таке любов. Він мені розказував, наскільки він щасливий і настільки він любить свою чи то дівчину, чи то вже дружину. Каже: "Інколи в мене таке відчуття, що я цього не заслуговую". Такий світлий-світлий.
Але ж ці розмови можуть працювати й у зворотний бік. Вам колись так хтось допоміг, вислухав?
Були такі історії, це ж про обмін. Коли мені сумно, я їду таксувати. Бо дорога — це про те, що ти в будь-якому разі долаєш шлях, незважаючи ні на що. І дуже примітивно, але ще й заробляєш.
Дуже часто, коли мені сумно, то трапляються такі люди, завдяки чиїм словам мені стає простіше і легше. Я ніколи надто не ділився з людьми, можу поділитися лише з дуже близькими. Але в мене їх дуже мало. Один із близьких друзів на війні, під Покровськом.
Це ви не до нього їдете? [Коли ми домовлялися про інтерв'ю, Роман сказав у телефонній розмові, що за кілька днів збирається відвезти машину на фронт]
Ні, але до близьких людей, яким я вже купував машину. Вона, до речі, на Курському напрямку. Слава богу, всі живі, дрон поцілив у заднє скло. Зараз мої друзі у Рівненській області мають можливість дістати нову автівку з-за кордону, таку саму.
Думаю, ваш досвід у таксі під час пандемії допоміг вам, коли ви почали евакуювати людей після початку повномасштабної війни.
Так, дуже часто я возив їх до кордону. Я хотів мобілізуватися, але мене не взяли. Далі мені подзвонили люди й спитали, чи можу я перегнати автівку. Погодився за умови, що візьму ще жінок і дітей.
Ми евакуювали людей десь протягом двох місяців, потім потреба зникла. Потім ще переганяв машини. Ми зараз все вигребли з-за кордону на фронт, що було за нормальною ціною.
У якийсь момент ми з моїми друзями, які добре кермують, навіть колонами їздили. Запам'яталося місто Любар Хмельницької області. Це був березень 2022 року, і ми вийшли на єдиній заправці. Люди там зробили кухню й годували всіх, хто був голодним. Усе було так щиро. Мені іноді зараз цього бракує. Хоча звісно, тоді загинуло дуже багато цивільного населення, і не хотілося би повертатися в той час.
Не може бути так, що ми тут живемо в шоколаді, а люди на фронті навіть не мають можливості ввімкнути світло. Це не означає, що ми повинні вимикати світло й сидіти в темряві. Але мені дуже боляче дивитися на нові автівки, я одразу рахую, скільки це FPV-дронів.
Боляче за "бруківку", хоч я і розумію, що є гранти, які даються лише на інфраструктуру. Боляче, коли бачу якийсь продукт по телебаченню, а він ніякий.
Мені здається, робота актора — це часом про компроміс, а зіграти якусь роль іноді треба тому, що потрібні гроші. Ви шкодуєте через такі компроміси?
Можливо, шкодую, що погоджувався на деякі проєкти. Але якщо подумати, то ні про що не шкодую, бо ці проєкти дали мені фінансову можливість жити.
Загалом у житті є речі, яких не хотілося би робити. Я був поганою дитиною, жорсткою, особливо в підлітковому віці. Так тривало до смерті мами в 17 років, тоді я змінився. Я вдячний, що це сталося, хоч і дорогою ціною.
Справді почав вірити (бо в дитинстві я вірив тому, що мені так говорили). Намагаюся щодня молитися, щоби Бог вів мене тою дорогою, якою я маю йти. Перше, що я знаходжу в іншій країні чи місті — це церква. Якщо я втратив віру, то втратив би себе.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media