Листопад — місяць народження українського письменника-шістдесятника Миколи Вінграновського.
30 листопада в столичному Будинку кіно відбувся меморіальний вечір, покликаний вшанувати 88-му річницю з уродин митця.
Суспільне Культура розповідає, як пройшов захід "Вінграновський-88" за участі гурту Schmalgauzen.
Фільм "Василь" (1958) та музичні асоціації від Schmalgauzen
Якщо ви спробуєте знайти в ґуґлі інформацію про фільм "Василь" Миколи Вінграновського — то, найімовірніше, не натрапите на жодну згадку про нього. Втім, відвідувачі заходу, який відбувся в Червоній залі Будинку кіно, мали ексклюзивну можливість побачити цю стрічку — дипломну роботу Миколи Вінграновського, яку він зняв у 1958 році, коли вивчав режисуру та акторську майстерність.
Унікальності цьому досвіду додало ще й те, що кінопоказ відбувся під живий музичний супровід. Інструментальна музика влучно підсилювала драматизм, динаміку та певну меланхолію фільму "Василь", який вперше показали на великому екрані.
Кульмінацією став виступ театрально-музичного гурту Schmalgauzen. Він виконав музичні асоціації на вірші Миколи Вінграновського в оркестровому аранжуванні. Зокрема, на музику поклали такі відомі поезії, як "Я сів не в той літак", "Це ти", "Сеньйорито акаціє, добрий вечір...", "І замалий, і неширокий" та інші.
Музиканти розповіли Суспільне Культура, що організували цю подію, бо вважають дослідження постатей, які вплинули на українське мистецтво, своїм обов'язком перед свідомою інтелектуальною аудиторією. Вони прагнуть відкривати цих митців сьогоденню, наново створюючи музично-чуттєві грані, а також переконані, що сильна нація — це та, яка проносить крізь роки свою спадковість традицій, знань, етичності, інтелекту та почуттів.
"Ми певним чином колекціонери особистостей, які формують наш смак світу. Кожен на своєму шляху зустрічав людей, які мали вплив на його світогляд. Велике щастя, коли ти їх знаєш або застав живими. Миколу Степановича ми не застали, проте слово, яке залишилось після нього, є блакитним діамантом, який назавжди вмурований у фундамент творчості Schmalgauzen", — кажуть учасники гурту.
Schmalgauzen розповідає, що напрацювання за зіграними композиціями були створені задовго до самого заходу.
Найскладніше, ділиться гурт, було знайти час у щільному графіку, щоб перенести мелодії струнних партій в партитуру. Окремим викликом стали знеструмлення та загроза повітряної тривоги вже під час виступу. Проте, якщо не брати до уваги "кілька сотень втрачених нервових клітин" команди, все пройшло добре.
Документальний фільм про Миколу Вінграновського
Окрім цього, в межах "Вінграновського-88" показали біографічну документальну стрічку про Миколу Вінграновського, зняту в 1993 році режисером Петром Марусиком та оператором Віктором Єфименком.
Дотепер не існувало цифрової версії цього фільму — його відреставрували з ініціативи Schmalgauzen, який звернувся за допомогою до Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного.
"Створюючи програму вечора, ми були шоковані тим, що фільму, який яскраво відкриває особистість Вінграновського та фіксує його для нащадків живим, немає в цифровому вигляді. Якість останнього перегону з плівки — досить принизлива для сьогодення. Тому ми без вагань прийняли рішення профінансувати оцифрування з плівки у форматі 4К".
Ми також попросили Schmalgauzen поділитися враженнями від стрічок, показаних на заході. Відповідь виявилася гіркою:
"Яка може бути реакція на блакитний діамант, який валяється в очікуванні на утилізацію?"
У зйомках взяв участь сам Вінграновський: у властивій йому артистичній манері він продекламував свої вірші, а також розповів про ключові моменти зі свого життя.
Зокрема, згадав знайомство з Олександром Довженком: культовий український кінорежисер відвідав Київський інститут театрального мистецтва, куди напередодні вступив Вінграновський, у пошуках талановитих студентів для свого курсу в Москві.
"Наприкінці вересня раптом мене з лекції викликає секретарка ректора інституту в його кабінет, де зі мною буде говорити Довженко. Хто такий Довженко — я не знав. Звідки я міг знати? Але по якомусь тихому, не властивому для секретарки голосу, я відчув, що Довженко — це хтось, може, навіть більший за нашого ректора".
"Він мене спитав, що я «читав» на екзаменах, а ще з якої я сім'ї, скільки в нас дітей, скільки в нас у селі коней, скільки з нашого колгоспу поїхало на цілину... Та найголовніше — що я читав на екзаменах. Я сказав, що «Гонту в Умані» з Шевченкової поеми «Гайдамаки». Він каже: «Прочитайте». Я так на нього ще раз подивився, думаю, що за чоловік, що ректор сидить і мовчить, а цей просить прочитати? Хоч, правда, не знаю, чому й від чого, але мені стало легко. Та й вже потім мені з Довженком було завжди легко!"
Так Микола Вінграновський потрапив під наставництво Олександра Довженка — режисера видатних стрічок "Україна в огні", "Земля", "Звенигора", "Арсенал". Втім, навчання протривало недовго, лише рік — 25 листопада 1956 року Олександр Довженко помер.
Порушують у фільмі й теми Голодомору та радянського терору.
Микола Вінграновський проголошує сміливі для того часу меседжі: що 90 % українських письменників було розстріляно, зокрема за поширення інформації про голод. Митець знову згадує Довженка, якому цей геноцид болів протягом усього життя.
"У нього цього голоду — на кожній сторінці і в кожному кадрі. Такий голод, що далі нікуди дітися. Він одним кадром дав такий голод, коли..в «Арсеналі», здається...солдат підходить до жінки, опухлої, з дитиною, бере її за грудь, а там нічого нема. Порожня. О! От вам голод! А не патякання про нього!"
Микола Вінграновський був переконаний, що суспільство робить із Голодомору 1932–1933 років "сюжети", знецінюючи вагу цієї трагедії. На його думку, геноцид треба насамперед не змальовувати в художніх творах, а документувати на основі свідчень людей, які це пережили.
"Ми скоро вже про Голод-33 року оперету зробимо — «Бєлую акацию»"Біла акація" — радянський музичний фільм-спектакль 1957 року режисера Георгія Натансона за виставою Одеського театру музичної комедії. ще одну. До того йде. Як ми вже зробили з Чорнобилем".
Також митець поділився своїм підходом до творчості. Розповів, що пише повільно — бо не поспішає писати. Часто переписує, щоб влучніше передати свій задум на папері. Вважає письменництво роботою не менш напруженою, ніж "політику за вікном". До столу сідає з почуттями сум'яття і страху перед словом, бо його він завжди боявся — і в прозі, і в поезії.
Ось роздуми Миколи Вінграновського про роботу над історичним романом "Северин Наливайко":
"Коли пишеш битву за битвою (а в «Наливайку» в мене їх кілька), окрім внутрішньої напруги, буває таке, що міняєш на собі кілька сорочок. «Наливайка» я написав люто і ніжно, у ньому я виклався весь, на що здатен, до кінця. Після цього роману, окрім порожнечі, в мені не лишилося нічого. Писав я його лише тоді, коли писалося — тут немає жодного силуваного речення. Я можу назвати «Наливайка» своїм щасливим натхненням".
Також робота над цим твором наштовхнула автора на роздуми про циклічність української історії. Мовляв, за 400 років, які минули з часу подій роману, не змінилося нічого, окрім зовнішніх чинників: зброї, одежі, харчів та, може, людських нервів. А от людські пристрасті, любов та страждання, на думку Вінграновського, вічні.
"Якщо перемножити дні і ночі, які минули звідтоді, то вийде 140 тисяч днів і ночей. Так от — за цей час доля України не змінилася. Так у світі не буває, але в нас на Україні виходить (зітхає)".
Насамкінець Микола Вінграновський наголосив на силі слова. Він переконаний, що точно знайдене й покладене на папір слово має неабияку силу й може на собі понести багато й далеко, навіть крізь роки і час:
"Слова і образи накидаються на мене з такою силою, вони мають на мене таку владу, що іноді мені стає страшно жити. А слово — це, все-таки, грубий інструмент".
А вірші свої, каже Вінграновський, він не задумує — ці рядки йому ніби нашіптує якась вища сила. Тому він і наголошує, що поет мусить берегти свою душу, бо це і є справжня дорога поезії, знаків і символів.
Зазначимо, що на заході "Вінграновський-88" також були директорка знімальної групи документальної стрічки Лариса Єфименко і кінокритик Сергій Тримбач.
"Боже, яка зустріч із Поетом, яка зустріч! Останні хвилини фільму я дивився крізь пелену сліз… Дякую, дорогі хлопці-шмальгаузени, дякую сердечно. І спасибі велике усім, хто відзняв цей фільм. По завершенні вечора Лариса Єфименко сказала мені: «А Микола не хотів цього фільму. Казав: я що, помер уже, навіщо знімати?». Як добре, що його не послухали", — відгукнувся Сергій Тримбач у своєму Facebook-дописі.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media