З 30 січня до 9 лютого у межах Міжнародного кінофестивалю в Роттердамі (IFFR) буде представлена окрема програма, присвячена ретроспективі фільмів українського режисера Сергія Маслобойщикова.
Маслобойщиков (нар. 18 серпня 1957, Київ) — український графік, сценограф, актор, режисер театру й кіно, заслужений діяч мистецтв України (2019) та лауреат Шевченківської премії (за постанову вистави Verba за мотивами "Лісової пісні" Лесі Українки, 2021). Працював художником і режисером у театрах України та Угорщини, створюючи численні театральні й оперні постанови.
У 1970-х з'являвся на екранах у телефільмах як актор, а згодом став режисером документальних і художніх фільмів.
У 2012 році, принципово відмовився брати участь у спільному російсько-білорусько-українському проєкті через незгоду з підходом до висвітлення постаті В. Ф. Войно-Ясенецького. А у 2018 році долучився до звернення Європейської кіноакадемії на підтримку ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова.
На кінофестивалі відбудеться кінопрем'єра останнього фільму Маслобойщикова "Яса" 2023 року.
Дебют українського режисера на кінофестивалі IFFR відбувся показом стрічки "Співачка Жозефіна й мишачий народ", який теж покажуть на прийдешньому кінофестивалі. Крім того, до ретроспективи також ввійде стрічка "Свій голос" 2016 року.
Фільми крізь візію режисера та національний погляд показують розвиток України: від хронік Майдану до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Ретроспектива дасть можливість глядачам зануритися в український культурно-політичний контекст через роботи Маслобойщикова.
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура Сергій Маслобойщиков розповів про свій шлях у кіно, особливість створення спільних фільмів із дружиною та про різницю між режисурою театру і кіно.
Розкажіть, із чого почався ваш шлях у кіно? Чим вас привабила саме ця мистецька форма?
Я змалечку знав, що буду займатися всім: образотворчим мистецтвом, театром, кіно. Просто не уявляв собі, що можу чимось із цього не займатися.
Образотворче мистецтво було доступніше і я почав з цього. А далі долучався до всього по черзі: потрапив у кіно, а тоді знову в образотворче мистецтво, тоді в театр, а звідти знову у кіно. От і ходжу все життя колами цих трьох мистецтв.
На цьогорічному Роттердамському кінофестивалі буде показана ретроспектива ваших фільмів. Що ця ретроспектива означає особисто для вас та української кіноспільноти загалом?
Ця ретроспектива означає визнання мого творчого шляху (що я, врешті, ще його не завершив і, за моїм розумінням, лише на його початку), визнання в найпрестижнішій світовій інституції авторського кіно. Що стосується того, чим є ця подія для нашої кіноспільноти — я не знаю. Я ніколи не намагався говорити від "спільноти", лише від самого себе.
В одному з інтерв'ю ви описали фільм "Яса" як "відвертий діалог двох жінок довкола того, що відбувалося в Україні з 2004 року по 2015-й". Чому вам було цікаво дослідити ці теми саме через жіночі образи?
Жіноцтво — найбільш чутлива і вразлива частина людства. Водночас найбільш пристосована до життя. Це виток самого життя. Тому жіноцтво краще чує правду і кривду, краще відчуває, де справжнє, а де — штучне. Адже все, що ми творимо, так чи не так, перевіряється ціною нашого життя. Жінкам ця вартість краще знайома.
Акторка Алла Сергійко, яка також є і вашою дружиною, зіграла у багатьох ваших фільмах, зокрема у "Ясі" та "Співачці Жозефіні й мишачому народі". У чому полягає особливість створення кіно у співпраці з партнеркою?
Співпраця полягає в додаткових складнощах. Адже треба подивитися на людину ніби знову, ніби ти її не знаєш і маєш відкрити від початку. Втім, тут рятує природа жіночої таємниці, бо скільки б ти не був знайомий з жінкою, вона завжди зберігає приховані скарби.
В одному інтерв'ю ви також зазначали, що для фільму "Яса" черпали натхнення в роботах Бергмана. Які ще режисери вас надихають? Де ви загалом черпаєте натхнення для своїх проєктів (як у кіно, так і у театрі)?
Я вважаю метод фільму "Яса" досить спорідненим традиції бергманівських фільмів. Починаючи від того, що Бергман теж був зачарований жіночими характерами — не тільки їх принадами, а і яскравими суперечностями жіночої натури, неординарним парадоксальним мисленням, особливостями свідомості жіночої природи.
Втім, натхнення приходить не від мистецтва, а від самого життя, що воно змушує відчувати, мислити, хвилюватись співчувати, хоч мистецтво — теж якась загадка життя, що ми нею відповідаємо на загадку життя реального.
У низці своїх стрічок ви документували події двох Майданів — 2004 та 2014 років. Зараз, коли триває третій рік повномасштабної війни в Україні, вже вийшла велика кількість документальних фільмів від українських режисерів, які розповідають про повномасштабне вторгнення. Як ви оцінюєте еволюцію документального кіно в Україні, зокрема в контексті відображення повномасштабної війни? Чим, на вашу думку, фільми про Майдани відрізняються від сучасних стрічок про війну — як за підходами, так і за впливом на глядацтво?
Один із моїх документальних фільмів, що демонструватиметься в Роттердамі, серед таких фільмів, як "Nevseremos! Люди Майдану" (про революцію 2004-го), "Український Аргумент" (про революцію 2014-го), розповідає про події в Херсонській області під час путінського вторгнення 2022-го. Фільм має назву "Навала". Він був зроблений на основі журналістських матеріалів Анжели Слободян — відомої журналістки, що їй довелося відсидіти більше як місяць у полоні окупантів.
Якщо прослідкувати загальну тенденцію в цих трьох фільмах (і не тільки в моїх фільмах, а й у стрічках інших кінематографістів), а точніше в подіях, довкола яких вони зосереджені — від першого Майдану до сучасної війни — можна сказати, що це постійне підвищення рівня жорстокості й непримиренності.
Наша історія ставала й стає дедалі драматичнішою, і межу цього драматичного піднесення ми, на жаль, ще не можемо побачити.
На вашу думку, які основні завдання документального кіно під час війни: інформувати, підтримувати моральний дух, викликати емпатію, чи, можливо, щось інше?
Завдання будь-якого кіно, як документального, так і ігрового, — говорити правду про людину і про світ, якою б гіркою ця правда не була. Саме так ми можемо апелювати до людської гідності, на відміну від поблажливих брехливих заспокоєнь. Це і є шлях до моральної підтримки та емпатії.
Як ви вважаєте, як документалістам етично зображати війну, щоб не викликати у глядачів ретравматизації та уникати сенсаційності? Чи існують, на вашу думку, межі у показі страждань, і як їх визначати?
Людська природа запланована на драматизм. Позбавлені драматизму, ми не відчуваємо себе живими. Краще всіх про це сказав Альбер Камю в "Міфі про Сізіфа". Саме на порозі тупика в людині пробуджується розуміння сенсу життя. Не можна боятися показу страждань, коли насправді хтось поряд страждає. Треба лише уникати брехні.
Чи є різниця у відчутті свободи для вас як режисера в театрі та кіно?
Театр і кіно — різні мистецтва, різні стихії, і в них різна свобода. Іноді буває важко перебудовуватись, але це необхідно.
Коли ти спіймав себе на тому, що ти з елементами мислення кінематографіста підходиш до театру, або навпаки, треба зупинитися й усвідомити, що ти в іншій реальності і у твоєму розпорядженні зовсім інші інструменти, хоч актори можуть бути ті самі, але і їм треба переналаштуватися.
Саме тоді ти стаєш свобідним, коли відчуваєш мову того чи того мистецтва.
Який досвід для глядачів, на вашу думку, є більш інтимним — театральний чи кінематографічний? Чому?
Гарне питання! Та я, все ж таки, думаю, що інтимність може бути притаманна як театру, так і кіно. Ми знаємо тому багато прикладів. Хоча, якщо подивитись на це питання історично, то в різні епохи інтимність знаходила собі прихисток там, де їй було природніше.
В епоху масового кінематографу вона пересувалася в театр, а в епоху відлиги й зосередженості на особистості облаштовувалася в кіно.
Які аспекти роботи з акторами в театрі та в кіно відрізняються найбільше? Як ви адаптуєте свій стиль залежно від форми?
Для того щоб зрозуміти різницю в роботі кіно і театру щодо актора (до речі, опера в цьому ряду виглядає теж абсолютно іншим особливим мистецтвом — мені доводилося ставити опери), треба поставити собі питання: що таке великий план в кіно і що таке великий план у театрі?
Зрозуміти це нелегко навіть режисерам із великою практикою, а особливо тим, хто працює тільки в одному з тих мистецтв. Треба зрозуміти, що це абсолютно різні способи існування і поведінки людини.
Що стосується стилю — я його ніколи не намагаюся адаптувати або визначити. Стиль народжується структурою твору. А як це визначити — справа мистецтвознавців.
Що б ви порадили молодим українським режисерам зараз?
Коли я став викладати (а викладаю я зараз і в Академії мистецтв, і в Університеті театру і кіно) мене студенти запитали: "А чого ви пішли викладати?" Я їм відповів: "Для того щоб самому навчитися!"
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media