Анна Романдаш осмислює феномен мистецтва й культури як засобу підвищення особистої і колективної стійкості.
Анна Романдаш — журналістка, переможниця літературно-дослідницького проєкту "Історії стійкості/ Stories of Resilience". Вона — авторка книжки "Про археологію пам'яті, або коли історія і пам'ять переплітаються", що війде у листопаді та поширюватиметься по українських бібліотеках.
Проєкт "Історії стійкості/ Stories of Resilience", що реалізує Англійський ПЕН та Український ПЕН в межах програми UK/Ukraine Creative Partnerships, розробленої Британською Радою та Українським Інститутом, має на меті чіткіше окреслити розмаїту й детальну палітру людських доль, з яких складається життя України в умовах повномасштабної війни.
"Я люблю коней. Дуже хотів з ними працювати, стати професіональним жокеєм, — Олександр усміхається мені. — Але тоді держава контролювала все. Ти не міг просто собі купити коня і самостійно піти у цей спорт. Я й подумав: коні кіньми, а треба щось інше. Позаяк я завжди погано знав математику, пішов іншим шляхом — в археологію".
Він робить паузу. Трохи збитошна усмішка змушує його глибокі сірі очі блищати за скельцями окулярів, пом’якшуючи зосереджене, обрамлене сріблястим волоссям обличчя.
В Олександра неабиякий хист — він може пожвавити будь-яку розмову, навіть найважчу, як-от тепер. Спершу ми говоримо про те, як росіяни знищують українську спадщину, а вже за мить він жартує, і балачка стає не такою похмурою, принаймні на мить.
Олександр Симоненко — провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, найвідоміший у країні фахівець зі стародавніх сарматів — степових кочівників, які тисячі років тому жили на узбережжі Чорного моря. Після повномасштабного російського вторгнення Олександр додав до свого портфоліо ще одну роботу: тепер він вивчає втрати культурної спадщини внаслідок війни. І це болісно.
"У нас є група експертів Кримського інституту стратегічних досліджень, де ми вивчаємо, що Росія вкрала чи пошкодила, — каже Олександр. — Я відповідаю за Херсонську область. Працюю там від 1973 року, там я виріс як професіонал і як людина".
Проте зараз археолог не може туди поїхати — там окупація, руйнування і міни.
***
Олександр — археолог понад п’ять десятиліть, починав у Києві у розпал "епохи застою" в СРСР під час "склеротичного" правління Леоніда Брежнєва. Тоді були інші часи, коли держава фінансувала науку, але жорстко її цензурувала, відтак усе треба було погоджувати з Москвою. У свою сферу Олександр потрапив не відразу. Хлопець без партійних зв’язків не міг отак просто вступити до університету, тому пішов служити в Радянську армію.
"Я був дислокований у Саваслейці в Росії, — згадує він. — Це та сама авіабаза Саваслейка, з якої зараз росіяни запускають по Україні балістичні ракети".
За іронією долі, саме армія допомогла Олександрові потрапити до університету.
"Я подав заяву на навчання у військовій формі, — розповідає. — Професорам це сподобалося. Для них я був юнаком, у якого не було іншого одягу, крім форми, і який, тим не менше, пішов одразу в університет".
Під час першого року навчання Олександр долучився до розкопок стародавнього Києва. Каже, що тоді знав небагато про польові дослідження, але швидко зрозумів, що з ними його життя може бути набагато цікавішим.
"Навесні 1973 року співробітники почали їздити в експедиції у степ, а ми застрягли в Києві, — продовжує Олександр. — Яка ж це археологія без експедицій, без наметів, без багать, без степу і моря? Мої старші колеги запропонували поїхати з ними на Південь. Вони побачили фотографії коней над моїм робочим столом і порадили вивчати сарматів, для яких коні були дуже важливими. Так усе й склалося".
Олександр досліджує залишки сарматської культури в Україні, переважно кургани. Останні десять років присвятив могильнику в селі Червоний Маяк на Херсонщині — єдиному доступному курганові, який ще не до кінця вивчений.
"Місця, де ми працювали, більше немає, — зітхає Олександр. — Унаслідок окупації будинок експедиції, село — все пропало. У порівнянні з тим, що Росія зробила з рештою України, це крапля в морі. Але все одно болить".
***
Олександр переконаний: те, що відбувається з нами, з нашою культурою і спадщиною, — величезна трагедія. "Росіяни навмисно стирають нашу культуру й історію. Вони хочуть знищити її фізично, думаючи, що це викреслить її з нашої пам’яті. Але вони помиляються".
Росіяни знищували, крали і привласнювали спадщину України й раніше, утім масштаби після 2022-го важко перевершити. Лише в Херсонській області за час окупації вони пошкодили або знищили щонайменше 400 культурних об’єктів, не кажучи вже про пограбування понад 40 музеїв і вивезення до Росії більше 2000 культурних артефактів. Те саме сталося з бібліотеками та арт-просторами, де окупанти нищили українські книжки. Олександр та його колеги відслідковують усі ці втрати різними способами, зокрема за допомогою супутникових знімків та свідчень очевидців. Цю інформацію використають, щоб Україна могла вимагати військових відшкодувань від Росії, а також для збереження пам’яті. Історія і пам'ять переплітаються — кому, як не Олександрові, це знати.
***
"2022 рік «убив» нашу роботу, — констатує Олександр із сумом і злістю в голосі. — Заподіяної нам шкоди не осягнути".
Частину Херсонської області, де раніше працював археолог, звільнили наприкінці 2022 року, але чимало територій досі під російською окупацією. Село, куди Олександр зі своєю командою їздили в експедиції, майже зруйноване — не залишилося жодного вцілілого будинку.
"Людей нема, — каже він, — і нема в кого запитати, що сталося. Ми просто знаємо, що росіяни забрали все з нашого експедиційного будинку і втекли на інший берег річки".
За кілька кілометрів від села — український блокпост. Через сильні обстріли та мінування місцевим жителям довелося виїхати — куди не ступиш, є ризик підірватися. Дуже близько — окупанти. Звідти вони цілять ракетами по підконтрольних Україні територіях.
"Принаймні зараз у нас є час, щоб описати наші попередні дослідження, — Олександр криво посміхається. — Адже археолог — не лише той, хто копає, а й той, хто пише".
***
Уранці 6 червня 2023 року, коли Олександр був в археологічній поїздці на Одещині, колеги показали йому відео. На кадрах — підрив окупантами Каховського водосховища. Вибух зупинив контрнаступ України та подальше визволення цієї території.
"Разом із колегою з Херсона ми дивилися, як цей величезний потік води затоплює все, — розповідає Олександр. — Ми не могли в це повірити. Фізично, психологічно нам було зле".
Окрім величезних людських жертв та шкоди довкіллю, вибух завдав непоправних втрат культурі та історії України. Були затоплені артефакти часів Київської Русі, козацькі поселення, старовинні фортеці. Так сталося і з похованнями, які з таким завзяттям вивчав Олександр.
"Але ми не занепали духом, — каже він. — Я переконаний, що потраплю іще у Червоний Маяк в експедицію. Ми переможемо і повернемося на свою Херсонщину. Ми дуже довго воювали. Українська культура довела, що її не знищити. Як довго росіяни намагалися це зробити? Триста, чотириста років? І все ж вони зазнали невдачі. Це все, що вам потрібно знати про нашу культуру та її стійкість".
Він робить паузу і дивиться на мене.
"Росіяни можуть пробувати все, що завгодно, але ми показуємо світу, що нас не знищать. Ви мені вірите?"
"Як я можу не вірити?" — відповідаю.
"То так воно і є!" — Олександр знову всміхається.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media