Як українська фольклорна музика може стати популярною у світі? Чим унікальні українські етнорейви? Як за кордоном заробляють на фольку, чому нам треба диджиталізація фольклорної музики та в чому проявляється зверхність, коли фольклорних артистів називають "народниками"?
Про це у програмі "Ранок культурної людини" ведучий Євгеній Агарков поспілкувався із Захаром Давиденком, ведучим програм на Радіо Культура, а також скрипалем гурту "ДваТри", який повернувся з міжнародної музичної події WOMEX.
Про подію WOMEX
Захаре, розкажи більше про WOMEX — що це за подія, якою була ваша місія там і що Україна представила цьогоріч?
Коли ви раптом були на "Форумі видавців" у Львові, або на "Книжковому арсеналі" у Києві — це плюс-мінус щось подібне. Не треба очікувати, що це фестиваль, що там багато сцен, всі ходять, розважаються, грає музика.
Цього року все відбувалося на великій північній залізничній станції Great Northern Railway Station і це було дуже красиво. Манчестер відомий тим, що він зберіг свої урбаністичні будівлі і скомбінував їх з історичною забудовою та новобудовами.
WOMEX — це, по суті, ярмарок, який покликаний для того, аби люди комунікували між собою. Сюди приїжджають артисти, делегації з інших країн: це і лейбли, і саунд-продюсери, грантові спілки та різні формації, які допомагають і підтримують музикантів.
WOMEX — це абревіатура від World Music Expo. Головна ідея – дистрибувати себе як артиста, свою музику і свою культуру. Тому це у передусім про нетворкінг, поширення себе.
Цьогоріч із делегацією ми зробили невеликий покетбук, кишенькову книжечку, в якій була добірка українських традиційних гуртів. І мушу сказати, що ми були одні з небагатьох, хто показував чистий фольклор. Тому що насправді це історія на межі фольклору і так званої world music, це більш сценічний і театралізований жанр. А ті гурти, які ми показали на нашому стенді, займаються відтворенням, реконструкцією, збереженням народно-пісенної або інструментальної традиції.
Як Україна себе представляла? Тому що ходити роздавати брошурки — це ж одне. Краще один раз почути, ніж десять разів про це розказати.
Український інститут і Британська рада, які були організаторами, представили шоукейс від співачки Ganna. Це українська співачка, яка зараз проживає в Берліні, вона поєднує фольк з електронікою та створює музичну казку на сцені.
Також в нас була рецепція на стенді. Це така традиція WOMEX, коли кожна делегація має конкретний час впродовж усього ярмарку для того, аби представити свою країну. Це має супроводжуватися піснями, музикою, і, звісно, якісь символічні напої, їжа.
Нам цього року пощастило, тому що в делегації було чотири співочі людини. Це був такий імпровізований ансамбль, який ніколи не репетирував, але, власне, можна було щось показати. Це дуже гарно працювало, бо коли ти починаєш співати на весь ярмарок, очевидно, що до тебе всі збігаються подивитися і послухати. Тоді можна повертатися до брошурок з QR-кодами і використовувати цей момент.
Про диджиталізацію фольклорної музики
Україну представляли гурти "Вільце", "Станція Сиваш", "ДваТри", де я граю.
Людям, які приходили, було цікаво дізнаватися про гурти, бо направду наша сцена в міжнародному диджитальному просторі не надто представлена. Погуглити і послухати десь на Spotify чи YouTube польські інструментальні гурти дуже легко, і це круто. А у нас все на касетах і на дисках. У нас є величезні альбоми "Божичів", "Древа", але культури диджиталізації цього всього спадку в нас немає.
В мене є величезна колекція дисків і касет, тільки де мені їх зараз крутити? Хіба що на пальці. В мене навіть дисковода немає в ноутбуку.
Я бачив твій допис на Facebook, який ти написав після повернення з WOMEX, де ти пишеш, що гурт "ДваТри" мастхев записувати.
Насправді навіть і в нас немає альбома, хоч ми нова генерація, молодше покоління.
Та, напевно, не можна говорити, що геть нічого немає — є кілька альбомів у гурту "Божичі" на Spotify, є й інші гурти, але треба знати, кого шукати. Але такої папки, де лежить все, і щоб це було масово та на якомусь достойному рівні — цього реально немає.
Про це треба говорити, і я дуже радий, що цей досвід WOMEX зі мною стався, тому що зараз я, як свідок Єгови, буду бігати серед фольклорних колективів і казати: оцифровуйте свої касети! Ну, записали ви їх у 1994-му, я вам дуже вдячний, низький уклін, але це треба кудись засовувати, тому що на касетах це ніхто не буде слухати.
Лекція в Університеті Манчестера і реакція студентів
Також у межах цієї поїздки на WOMEX професор Манчестерського університету, який завідує кафедрою східнослов'янських мов запросив нас для панельної дискусії в Манчестерському університеті. Це звучало космічно, бо я не уявляю собі бути спікером в Манчестерському університеті, коли ціла аудиторія студентів сидить і слухає мене. Але, власне, так і сталося.
А в якому форматі це була розмова і чи дійсно студентам із Манчестера було цікаво послухати про український фольк?
По-перше, треба почати з того, що я приїхав без скрипки — скрипаль без скрипки. Але треба було якось викручуватися: ми звернулися до професора і спитали, чи можна начаклувати скрипку. Він зробив клич по студентах і одна зі студенток, яка займається академічною музикою в цьому університеті, пожертвувала скрипку на один перформанс.
Це була панельна дискусія, професор з нами спілкувався, ставив питання про війну, про вплив війни на спільноту, про те, як фольклор, який був актуальний років 300 назад, резонує сьогодні.
Ми заспівали кілька пісень впродовж дискусії, а потім я заграв на скрипці, а дівчата з делегації показали кілька традиційних танців. Ми запрошували людей долучатися, але там не було простору для того, аби крутити польки 20–30 хвилин. А потім була сесія питань і відповідей.
Після цього до мене підійшла власниця скрипки і сказала — як ти це робиш? Мене це дуже подивувало, я кажу: ну, ти ж академічна скрипалька, що це за питання? Я ставлю пальці на струни, потім смичок, це дуже просте рівняння. А вона каже: ні-ні, вона якось інакше почала грати у твоїх руках! Вона сказала, що ніколи не чула, щоб її скрипка так звучала, і вона підозрює, що це вплив фольклорної музики.
Дуже багато запитували про те, чому молоді люди займаються цим, тому що в їхньому розумінні це історія для дорослішого покоління. Були подивовані тим, що в нас є спільнота традиційної музики, і що молодим людям це весело і прикольно.
Щодо волонтерства також були здивовані, тому що ми сказали, що спільнота традиційної музики зараз тісно пов'язана з військом, і що кожна подія, яку ми організовуємо, це благодійність. І бачити події без анонсу про збір грошей на Збройні сили — це моветон і дуже дивно. Ми розказали, що часто після танців ми робимо перерву і оголошення про те, що ось тут стоїть банка, там є QR-код, туди гроші ,й після кожної польки ми нагадуємо скинути по 50 гривень.
Для них це був шок, тому що в їхньому розумінні артист не має таким займатися — він має займатися музикою і мистецтвом. Ми намагалися в дискусіях пояснити, що сьогодні в громадянському суспільстві, яким є Україна, ти не маєш права дозволити собі просто бути артистом і бути просто про якесь мистецтво.
І бути поза політикою.
Тут навіть не про поза політикою, а про те, щоб одночасно цим займатися. Вони не вважають, що митці мають бути поза політикою, але вони не уявляють собі, як це — грати сет із 20 мелодій і після кожної нагадувати про збір на військо.
Фольк і гроші
У своєму Facebook ти написав, що найпотужніше враження після поїздки — це ставлення людей до традиційної музики як до окремого музичного ринку. В чому це проявляється і чим це відрізняється від України? Що там означає фольк?
Мене вразило, що люди ставляться до фолькмузики як до повноцінного самодостатнього джерела прибутку. Що люди займаються цим не просто тому, що це їхнє покликання і вони повинні зберігати народну культуру.
Що, мовляв, це коріння, його треба берегти, національна свідомість — усе, як в нас. У нас зазвичай люди, які займаються фольком, асоціюються з такими патріотичними, пробивними людьми, які мають певну візію, займаються збереженням, популяризацією, поширенням, реконструкцією і сконцентровані довкола цього.
А там люди просто заробляють цим гроші. Вочевидь, вони теж цим горять, їм теж це резонує, тому що це їхня народна культура і вона не може не резонувати, тому що вона хочеш-не-хочеш на генетичному рівні клацає і спрацьовує. Але в них є також розуміння того, що цим можна зібрати величезний концертний майданчик.
Нікого не лякає те, що WOMEX впродовж чотирьох днів у Манчестері мав чотири локації, одна з яких вміщала 3,5 тисячі людей. І були солдаути! Взагалі не було питань про те, чи хтось прийде. Люди приходили, слухали музику з Коста-Ріки, і всім було супер, всі кайфували. Потім на наступний день приходиш — Балкани грають, всі кайфують.
Зверхність до так званих народників
Коли тебе і якийсь рок-бенд запрошують на концерти, то умовно для рок-бенду мають і трансфер, і нормальний гонорар, ще й техрайдер, в якому якась пляшка горілки чи ще щось. А коли ви "народники" — тобі можуть сказати: приходьте пограти на благодійному заході. І ти питаєш — а що по гонорарах? І вони такі — ну, це ж благодійний захід.
Таке ставлення теж впливає на твоє сприйняття того, що відбувається, що ти створюєш. Але так не має бути, і я дуже радий, що WOMEX зі мною стався, бо я побачив, як люди валять на сцені, і це дійсно дуже потужний ринок, який в Україні точно треба розвивати.
Бо в нас мільйон гуртів, альбомів, дисків, касет, проєктів, колаборацій — і ці всі люди займаються цим споконвіків, вони ультрапрофесіонали, але їм це треба також пояснити. Що їх хочуть слухати і чути.
І вони цікаві не лише людям, які вступають на кафедру фольклористики або учасникам і учасницям фольклорних гуртів. А також і пересічним людям, які побачили афішу і подумали: о, прикольно, український фольк, піду послухаю. Для цього не треба бути поціновувачем, тому що це музика, яка нам належить і з нами резонує, тому що вона наша. Мені здається, що в цьому напрямі потрібно розвиватися — і WOMEX тому доказ.
Один з коментарів під твоїм дописом про те, що за межами Батьківщини краще бачиш, що саме відрізняє нас від інших і наскільки багата в нас культура. Ти це помітив?
Так, погляд зовні завжди працює, особливо коли тебе запитують про щось. Коли ти тут всередині бульбашки, то тобі здається, що нічого не відбувається. А потім підходить, умовно, британець Джеймс і говорить: "Привіт, Захаре, а можеш, будь ласка, порадити кілька гуртів, на які треба підписатися, щоб стежити за українською музикою?"
І в якийсь момент ти розумієш, що ти відкриваєш йому десяте посилання!
І ти такий: "Воу-воу, мені здається, це забагато". Але поки ти тут, то тобі здається, що нічого не змінюється, бо це твоя бульбашка, середовище й ти цього не помічаєш. А потім ти виїжджаєш закордон, починаєш її репрезентувати і розумієш — боже, ми насправді стільки зробили за ці роки.
Бо якби мене відправили на WOMEX десять років тому, я не знаю, що я б показував людям. Можливо, це через моє невігластво, бо, вочевидь, фольклорні колективи десь існували. Але в них не було сторінок у соцмережах, записів, в них не було нічого.
А зараз історія зовсім інакша. Тут треба віддати респект нам всім — всім людям, які займаються традиційною музикою. І аудиторії, яка її любить і підтримує, тому що це дійсно величезний крок вперед. Дивитися на те, як сьогодні молоді гурти створюють нові альбоми або відроджують якусь локальну традицію — це дуже круто.
Про етнорейви в Україні
Також дуже багато запитували за кордоном про наш етнорейв, мовляв, як це — фольклорна музика і рейв, електроніка? Як ви взагалі насмілилися зробити таке, це ж непоєднувані речі?
А я не розумію, чому непоєднувані — рейв створений, щоб люди танцювали і українська танцювальна музика створена для того, щоб люди танцювали. І те, і те повторюється по колу.
Як ти бачиш прогрес за три роки повномасштабної війни і, можливо, за роки до неї?
Я думаю, що точкою відліку в моєму випадку і в моєму поколінні є Революція Гідності. Після цього процеси запустилися невідворотно. Вочевидь, після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році вони примножилися і пришвидшилися.
У мене однією з розмов на Радіо Культура було знайомство з київським гуртом "Шум'я". У них якраз напередодні повномасштабного вторгнення мав бути запис альбому. Але Росія вирішила інакше, запис довелося відкласти. А потім вони зібралися і сказали — так а коли, як не зараз?
Мені здається, що все, що зараз відбувається на фольклорній сцені, відбувається під гаслом "Коли, як не зараз, хто як не ми?".
Гурт "Шум'я" рік тому випустив альбом і зробив навіть його презентацію! Я слабко уявляю собі кілька років тому, як молодий фольклорний гурт записує альбом із власних експедиційних записів, у процесі експедиції вони знімають фільм для того, щоб показати потім на проєкторі, а потім ще й збирають величезну залу, щоб люди прийшли і послухали прем'єру їхнього альбому — мені здається, що це багато про що говорить.
Окей, можливо це бульбашка і я живу в рожевих окулярах. Але людей, які фанатіють від фольклорної музики, стає більше і, умовно, не влучити в ціль стає набагато важче. Тому отакі молоді колективи, які з'являються, доводять нам те, що ринок фольклорної музики в Україні змінюється. Так, поступово, повільно, хочеться швидше, але це вже відбувається і треба просто підтримувати, слухати молодих, відвідувати концерти.
А як ти думаєш, чи існує рецепт для популяризації фольклорних музикантів і музики? Щоб змінилося кліше, що це музика для старшого покоління, "народників" ми запрошуємо тільки як благодійну участь, що це не комерційна історія і так далі.
Рецепт, як затягнути людей в традиційну музику? Мені здається, ми вже все зробили, треба просто почекати.
Рецепт — це я, це мої друзі, це нове покоління фольклористів. Вони молодші, ніж я, їм по 18 років, але вони валять польку з нами на Алеї вночі, в окулярах, всі танцюють, всім весело. Це і є доказ того, що це прикольно.
Я приходжу в якихось модних шмотках на подію і кажу: добрий день, а я цікавлюся традиційною музикою. І всі такі — як народною музикою? Або приходиш у техноклуб, і ви собі там валитеся. Ти знайомишся з кимось, питають — чим займаєшся? Я веду передачі про український фольклор на Радіо Культура. Тобі — та ну, не може бути. А вишиваночка де? У людей одразу ламається стереотип. І чим більше людей буде цікавитися цим із нової генерації, нового покоління, тим легше буде це поширювати.
Я вже кілька разів згадував танці, які ми в теплу пору робимо на Алеї художників, а в холодну пору на Спаській, 13, на Подолі. Стільки людей прийшло за останніх два роки, ти собі навіть не можеш уявити! І це люди не з тусовки, як ми її називаємо. Це люди зовні, які просто приходили повз, але побачили, що тут кайфують, і приєдналися.
Ти можеш не хотіти танцювати, казати, що не вмієш, що тобі ведмідь і на вуха, і на ноги скрізь наступив. Але потім ти п'ять хвилин слухаєш і починаєш кінетично рухатися за цією музикою, тому що вона затягує тебе в цей процес.
Про український фольк на польському радіо
У вас ще на завершення туру було інтерв'ю на польському радіо і благодійний майстерклас із традиційних танців — розкажи про це.
Я був у шоці, що на другому каналі польського радіо є фонотека української музики. Ми приїхали на радіо, а я думаю — господи боже, я приїхав на радіо без записів! А потім сідаю в ефір, дивлюся на їхній екран, а в них там гурт "Древо", "Щука-риба", US Orchestra, всі свої. Перепрошую, я в Україні чи в Польщі? (сміється).
Говорили, власне, про культуру, про те, як змінюється ринок. Полякам це цікаво, тому що вони спостерігають, як розвивається наша фольклорна сцена, тому що ми багато років рівнялися на них.
Пам'ятаю, ще п'ять років тому всі казали:"от би нам якусь таку школу традиційної музики, як в поляків" — маємо. "От би нам стільки гуртів, як в поляків" — маємо.
Зараз дуже цікаво з ними спілкуватися, тому що вони пам'ятають ті часи — будемо чесними, в них трошки менше перетину з Росією на кордоні, у них є трохи більша еволюційна фора, ніж у нас. Зараз цікаво спостерігати, коли вони запитують про наші колективи, ти починаєш загинати пальці і вони у шоці.
Про культуру танцю
А танці ми влаштовували в Амбасаді музики традиційної, це старий історичний будинок, дерев'яна будівля в центрі Варшави, захована в кущах в парку: якщо не знаєш, де вона, ти її не знайдеш. І там поціновувачі спільноти традиційної музики влаштовують традиційні танці. Зазвичай там польська музика, але коли приїжджають гості — то гостей там радо зустрічають. Туди нас запросив наш друг Матеуш з Польщі і ми влаштували благодійний майстерклас традиційних танців. Ми збирали кошти на підрозділ, де служить наш колега і бубніст, фольклорист Андрій Левченко, який нещодавно мобілізувався до війська. Ми зібрали близько 2,5 тисячі злотих, що було дуже неочікувано і приємно.
Цікаво було спостерігати за тим, як у поляків ламається мозок, коли вони танцюють танці "на два" — бо вони зазвичай танцюють "на три": у нас трошки швидша музика, ніж у них. Було дуже важко їм це пояснити, але вони дуже професійна аудиторія. Напевно, найбільше враження, яке в мене було з цієї поїздки в Варшаву, — це те, як вони схоплюють за секунду.
Бо в українців зараз немає культури танцю, це перервана традиція, на жаль. Російська імперія, Радянський Союз зробили достатньо для того, аби побутовий соціальний танець втратив свою первинну функцію.
Ми зараз це тільки відроджуємо, тому очікувати багато від людей не варто. Але спостерігати за тим, як поляки, вивчають танець за одну хвилину, в той час коли українцям треба хвилин 5−10 для того, щоб опанувати основний крок — це цікаве спостереження. І наштовхує на думку про те, що нам треба рухатися в цьому напрямі, бо є куди. Ми рухаємося правильно, просто треба трошки почекати.
Скільки вони до цього йшли?
Ну, всю незалежність, поки ми тут в революціях намагалися зберегти себе і відбитися — вони весь цей час спокійненько лупали сю скалу. Але ми цим займаємося паралельно.
Скажу останнє — будь ласка, запишіть своїх бабусів, дідусів. Якщо вони досі живі, поговоріть з ними, підставте їм до рота диктофон і збережіть це для себе на телефоні. Це дуже важливо.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media