Дослідниця творчості українських шістдесятників, кураторка та співвласниця галереї The Naked Room відвідала виставку Тіберія Сільваші "Кола Сільваші", де побачила роботу Григорія Гавриленка "Пляж".
Роботи цього митця більшою мірою лишаються незнаними для української аудиторії, але уявити 1960–70-ті без його постаті абсолютно неможливо. Чому ця картина важлива і чому Гавриленка мають знати всі — у тексті Герман для Суспільне Культура.
Блукаючи другим поверхом виставки "Кола Сільваші", у розділі про вчителів і впливи, глядачі натраплять на полотно "Пляж" Григорія Гавриленка — можливо, одне з найменш примітних на виставці в Українському домі. Невеликого формату, спокійної, ба навіть тьмяної кольорової гами, ця робота не впадає першою у вічі на тлі ефектніших та масштабніших творів.
Попри це, робота Гавриленка посідає важливе місце у "всесвіті Сільваші" (дозволю собі запозичення термінології коміксів як вітання одному з кураторів виставки).
"Пляж" був написаний протягом 1967—1969 років і є програмною, як полюбляють писати мистецтвознавці, роботою одного з чільних художників покоління шістдесятників. Чому його експонування можна вважати окремою подією всередині більшої події, довгоочікуваної ретроспективи Тіберія Сільваші?
Постать Григорія Гавриленка (1927—1984) є малознаною серед широкої аудиторії, але безспірно визнаною серед дослідників та колег. Якщо Тіберій Сільваші є своєрідним камертоном або, за висловом Нікіти Кадана, етичною фігурою українського сучасного мистецтва, то Гавриленко був таким як для свого покоління, так і для покоління молодшого — для Сільваші, зокрема.
Гавриленко не мав безпосередніх учнів. Його викладацький досвід обмежився роком на початку 1960-х в Київському художньому інституті (сьогодні НАОМА), після чого його звільнили за звинуваченнями у формалізмі в ілюстраціях до книги Панаса Мирного "Чіпка". На знак солідарності слідом за ним звільнився друг і колега Георгій Якутович, головний художник "Тіней забутих предків".
Гавриленко згодом подорожував до Карпат на зйомки кінофільму Параджанова – усі вони належали до одного київського кола (або тріади, за висловом мистецтвознавця і сучасника Бориса Лобановського). На тих зйомках проводив літо і студент-художник Тіберій Сільваші. За його спогадами, він спускався з гори зі свіжонаписаними етюдами, і мимохідь сказана Параджановим в його бік фраза "Ну що, знову листівки написав?" змусила серйозно змінити свій погляд на мистецтво.
До послідовників Гавриленка зараховує себе Микола Кривенко — почитайте його текст із промовистою назвою "З того часу я вчився", щоби зрозуміти, як будуються зв'язки, стосунки та спадкоємництво художніх ідей за межами формальної освіти.
Дві нефігуративні роботи Кривенка, написані на подарованому йому Гавриленком рисовому папері, розміщені на одному поверсі з "Пляжем" — в секції, присвяченій угрупованню "Живописний заповідник". Взагалі, дуже важливою є близькість у просторі оригіналу Гавриленка до полотен учасників "Ж.З." Сільваші, Кривенка, Гейка, Криволапа та Животкова — різних за манерою, але спільних у тяжінні до монохромності, нехай і тимчасовому для деяких. Цінною є можливість подивитися разом свідомі абстрактні речі 1980–1990-х років у діалозі з Гавриленковою фактурою вогкого піску, темної гущі води, мерехтіння щільного масиву дерев — одразу стає зрозуміло, чому вони всі так ним захоплювалися. А "Пляж", своєю чергою, постає як одна з можливих точок відліку української повоєнної абстракції.
За ознаками жанру це пейзаж: вийдіть з Українського дому, спустіться трохи вниз Володимирським узвозом, подивіться праворуч на Труханів острів — ось він, нехай і не буквально. Але за суттю "Пляж" — це вже про погляд усередину властивостей живопису, а не назовні в пошуках епізодів для копіювання фарбами на полотні. Базовий мотив, заснований на дійсно чуйних спостереженнях за природою є тут радше приводом, а не метою живописної праці.
"Я хотів би написати тільки небо і землю, але щоб в цьому було все", — писав або говорив (за спогадами Миколи Кривенка) Гавриленко про свої формальні пошуки, поєднані з серйозним захопленням східною філософією.
Цей пейзаж-монохром викликає аналогію з серією "Море у Дзинтарі" Сільваші на цьому ж поверсі: чотири стани північного узбережжя натякають на майбутні свідомі монохроми Тіберія, але художник цього "натяку" в 1976 році ще сам не зрозумів.
В ситуації відсутності окремого музею повоєнного та сучасного мистецтва, де подібні зв'язки були б оприявнені, виставка "Кола Сільваші" виконує додаткову функцію прототипу, або радше одного з можливих прототипів такого музею — уявімо крило українського нефігуративного мистецтва та ширшого історичного контексту навколо нього.
"Мрію про той час, коли нарешті з'явиться Музей сучасного мистецтва, і ясною прозорою далечінню постануть у ньому картини Гавриленка. Ходити до них можна буде, як в органну залу", – писав мій улюблений в студентські роки критик Олексій Титаренко в 1990-ті, коли готував Бієнале нефігуративного живопису (було і таке).
Особисто для мене як для дослідниці Гавриленка експонування "Пляжу" є рідкісним святом. Певна, що це так і для багатьох із "вузького кола", якщо продовжувати каламбури навколо назви виставки.
Моя перша і єдина донині зустріч із цим полотном відбулася в НХМУ 2007 року — на останній відносно великій виставці творів Гавриленка. "Пляж" перебуває у родинному зібранні та не потрапляє, через різні причини, на виставки та до ринкового обігу. Сьогодні в публічному експонуванні немає жодної роботи Гавриленка. До повномасштабного вторгнення, до евакуації колекції на другому поверсі НХМУ виставлялося інше чільне полотно Гавриленка, "Дві жінки в природі". Періодично на передаукціонних виставках мерехтять невеличкі графічні твори, переважно це упізнавані жіночі образи. У 2015-му нам зі співкураторками Ольгою Балашовою та Марією Ланько вдалося залучити декілька полотен художника на групову виставку "Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею" в тому таки НХМУ. На жаль, "Пляж" нам тоді не надали. 2017 року в "Білому просторі" Stedley Art Foundation я курувала тендітну виставку з півтора десятка графічних творів з іншої приватної колекції.
От і вся новітня виставкова історія дійсно важливого художника, якого не знає і не бачить вже декілька поколінь художниць і художників, кураторів і кураторок, глядачів і глядачок. Тому поява "Пляжу" є, нехай і для створення контексту становлення іншої постаті, є важливою.
Життя і мистецтво Гавриленка були "тихими" у порівнянні з, наприклад, його сучасницею та приятелькою Аллою Горською, чия велика ретроспектива минулого року відбулася у цьому ж місці. Значення Гавриленка для історії мистецтва не менше. Наважуся сказати, навіть більше з огляду на обсяг, послідовність і цілісність саме художньої практики. Ретроспектива його не менш потрібна. Але точно не в Українському домі. Цю просторову битву та змагання за глядацтво в умовах економіки уваги його делікатні рисунки, ліногравюри, живописні пейзажі та абстракції не виграють.
Про Гавриленка та його кола у 1980-х зняв документальний фільм Анатолій Сирих (дивитися тут разом і з добіркою творів художника), там є цікаве художнє протиставлення крихкого світу жіночих образів художника та брутальної голови майбутньої скульптури Батьківщини-матері, яку везуть центром Києва для встановлення і яка дійсно виглядає макабрично в розібраній формі на гігантському причепі.
Не сумуйте за зниклим синім озером! Краще шукайте зустрічі з легендарним "Пляжем" та іншим роботами на наступних виставках.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media