У київському Театрі Франка 16 жовтня відбулася прем'єра вистави "Слуга двох панів", яку написав італійський драматург Карло Гольдоні XVIII століття. Українську постанову зробив режисер Давид Петросян.
В етері програми "Культура на часі" на Суспільне Культура Давид Петросян розповів про створення вистави, про вирощування української театральної традиції, Леся Курбаса та Миколу Куліша.
"Слуга двох панів" — це комедія дель арте. Іншими словами — комедія масок. В Україні жанр не такий популярний, як за кордоном. Чому ви вирішили працювати з цим жанром та знайомити з ним українських глядачів?
У вашому питанні є всі відповіді. Для того щоб познайомити ближче нашого глядача.
По-друге, це спроба і з акторами, і з глядачем пірнути у світ, якого ми всі зараз позбавлені, — світ певного свята, щирості й, може навіть, казкового приємного затьмарення виставою. Разом з акторами і глядачами на дві з половиною години пірнаємо в абсолютно інший світ — дуже театральний та казковий. Карнавальність театру дель арте дозволяє це зробити.
Після прем'єри вистави "Слуга двох панів" на своїй сторінці у Facebook ви написали, що, навчаючись в університеті, мріяли бодай спробувати подібний театр для власного розвитку і задоволення. Що ви відчуваєте зараз, коли вже сталася прем'єра? Чи ви отримали очікуване задоволення?
Отримати задоволення та справдження очікувань у нашій професії — дуже складна річ. Якщо вийде 50 % з того, що закладали, це вже приємно. Тому що це дуже складний процес, у якому залучена велика кількість людей: починаючи від акторів і закінчуючи навіть просто адміністрацією, бутафорами, звукорежисерами, реквізиторами, костюмерами, гримерами, художниками. Тому зробити все, як тобі хотілося, складно, але приємно те, що актори отримують від цього процесу велике задоволення. А глядачі — дорослі й діти — сидять на виставі усміхнені.
Це ще раз наголошує увагу на крихкості нашого світу й наскільки важливо людям дозволяти на невеликий момент занурюватися в цю поезію і відволікатися від того, у чому перебуває країна.
Мабуть, це основна мета. Частково вона нам вдалася, подивимося, які будуть покази далі. Пройшло лише три прем'єрні вистави, далі проєкт буде набувати м'язів і покращуватися.
Можу зауважити, що вже всі квитки на наступні покази розкуплені до грудня. Ви кажете про те, що вистава буде набувати м'язів — що це буде? Можливо, ви будете доопрацьовувати?
Доопрацьовувати у жодному разі не буду. Просто цей матеріал і взагалі робота з маскою потребує величезних енергетичних витрат від актора. Адже якщо ми закриваємо обличчя, в актора набагато більше має працювати тіло, а також він має працювати інтонаціями. Ми тільки за інтонаціями і тілом розуміємо мотив чи реакцію персонажа, а це потребує сильної підготовки й найголовніше — акторської техніки.
Оскільки ми в цьому жанрі ніколи не працювали, прем'єра — це тільки старт до більшого опанування жанром. Думаю, акторам буде над чим працювати й глядач ще сильніше пірне у світ італійського театру XVIII століття.
У січні цього року в Театрі на Подолі відбулася прем'єра трагікомедії "Процес" за твором Кафки, у квітні у Театрі Лесі Українки була прем'єра "Отелло" за Шекспіром — мені здалося, що це складні, психологічні роботи, після яких виходиш у думках. Натомість комедія "Слуга двох панів", на перший погляд, створює цю атмосферу легкості. Наскільки ця вистава психологічно проста, враховуючи те, що вона про певне абстрагування від подій та втечу від труднощів?
Це не втеча від реальності. Ті, хто хотів від реальності втекти, їдуть з країни. Люди, які продовжують жити у цій країні, не втікають від реальності, вони скоріше відпочивають. Ми ж лягаємо спати не для того, щоб втекти від чогось, а для того, щоб відновитися і завтра прокидатися та робити свою роботу. Вистава — певного роду відпочинок.
Я ніколи досі не робив комедії, саме під час війни мені спало на думку зробити виставу, яка не пов'язана з темами, що нас оточують. Тому що про це я вже зробив з десяток вистав.
Ще до повномасштабного вторгнення я зробив виставу під назвою "Війна" і на той час мені було дуже важливо проговорити з суспільством про те, що ми не дуже звертаємо увагу на те, що повертаються морально травмовані чи скалічені бійці. Про це ніхто не говорив.
Комедія дель арте виникла в Італії під час голоду, чуми, постійних економічних прірв, війни. Люди ставали акторами в таких театрах, щоб розрадити суспільство. Тому всі веселі жанри, як би це парадоксально не звучало, виникали у найважчі історичні періоди. Наприклад, є розважальний театр в Індії під назвою "катакалі". Він у дечому дуже схожий на дель арте: там теж дуже важливу роль відіграє форма, і тіло, і голос. І цей театр теж виник на тлі великих труднощів.
В одному з інтерв'ю ви зауважили, що український театр все ще перебуває у пострадянській театральній парадигмі й що слід схилятися до європейських практик, де театр належить не трупі та не директору — він належить державі та суспільству. Чи змінюється це зараз? Як український театр трансформується?
Залежить від того, як ви розумієте слово "належить". Я можу вкладати у нього щось своє, а суспільство і слухачі — щось інше.
У національному театрі має бути категорія людей, які визначають репертуарний напрям. Його не може визначати державний апарат, який у цьому не розуміється, чи глядачі. Мають розвиватися різні напрями. У національному театрі має бути й політичний театр, і розважальний сегмент, і сучасні тексти як українських, так і європейських драматургів, щоб будувати певний місточок діалогу зі світом.
Неможливо зробити театр європейський, коли ми повністю ігноруємо всі напрями діяльності, які відбуваються в Європі. Так само ми не можемо будувати сучасний український театр без сучасної української драматургії, тому що наш славнозвісний митець Курбас хоч і робив багато європейських класичних творів, чого майже ніхто не робив до нього, але він ставив і сучасну українську драматургію. Куліш тоді був сучасний, не дуже відомий український драматург, який зараз класик української драматургії.
Підсумовуючи можемо сказати, що трансформація ще триває і попереду в нас дуже багато роботи.
Роботи неймовірно багато. Ми відійшли від Радянського Союзу на мапі, а вийти звідти ментально — зовсім інша робота, яка потребує більших зусиль, ніж перемалювати мапу.
По-друге, основна робота театральних змін будується навколо театральної школи, якої Україна повністю позбавлена. Ми завжди були під патронатом російської школи, і ми до кінця не розуміли, що ж там малося на увазі, тому що прямих викладачів цієї ніби російської системи у нас ніколи не було — ми тільки займалися інтерпретацією російської школи. Що відбувалося в Європі і які напрями театру там були, ми ніколи цим особливо не цікавилися.
Єдиний представник — Курбас, який після себе міг би лишити дуже потужну театральну школу і театральну традицію, — був розстріляний російськими кадебешніками. Тим самим нас позбавили цілої плеяди геніальних художників, авторів, композиторів, архітекторів та інших видатних людей, які могли б набагато більше проявити свою відмінність від російської культури. Чому в Європі не дуже багато хто розуміє, чим відрізняються люди-українці від росіян? Тому що це все знищувалося. І що стосується театру, знову таки, на жаль, той самий представник, який міг дати школу, був розстріляний.
Тому передусім нам треба звернути увагу театральну школу. Система викладання у наших вишах огидна, жахлива і ганебна. Потрібно ще не одне покоління, щоб у нас виросла дуже потужна театральна школа, у якій будуть випускатися прекрасні артисти й режисери.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media