Яких змін наразі найбільше потребує культурна політика України? Якою є сучасна академічна музика і які її можливості в часі війни? Чи впливають на неї тренди швидких рефлексій та чи виходить заміщати на Заході російський контент українським?
Про це Суспільне Культура поспілкувалося з культурною менеджеркою, співзасновницю і генеральною продюсеркою громадської організації Open Opera Ukraine Галиною Григоренко.
Про культурну політику
Ви довгий час працювали у держсекторі, були головою Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти, а також заступницею міністра культури. Яких змін найбільше потребує наразі культурна політика в Україні, на вашу думку?
Зараз я експертка з узгодження політик у проєкті RES-POL — Rapid Expert Support for Culture and Media Policies in Ukraine ("Швидка експертна підтримка політики у сфері культури та медіа в Україні") для Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Це проєкт, який був підтриманий Євросоюзом, коли я працювала в Міністерстві, ми його ініціювали та досягли домовленості з нашими партнерами і донорами.
Я долучилася до їхньої команди для того, щоб координувати розроблення політик для тих секторів, які в цьому проєкті є, а це сфера культури і мистецтв (один сектор), сфера культурної спадщини, сфера креативних індустрій, сфера медіа. Це чотири основні напрями відповідальності теперішнього міністерства. Я відповідаю за те, щоб координувати розроблення і рекомендації щодо політик для міністерства і посилення його спроможності як основного регулятора в нашій сфері.
У межах цього проєкту експертні групи по кожному з чотирьох напрямів глибоко дослідили проблеми сектору. І незважаючи на те, що кожен сектор оцінював окремо для себе, виклики, які є однозначно для всіх важливими і актуальними станом на сьогодні — це передусім людський капітал, а також питання того, як вони взаємодіють з аудиторіями.
У нас відплив і за аудиторіями, і за кадрами, які працюють у сфері. Депрофесіоналізація: якщо люди не працюють або не мають можливості заробляти кошти на життя в цій сфері, вони йдуть в інші сфери.
Є питання безпекових викликів, це зовнішній контекст, з яким сфера культури впоратися одноосібно ніяк не може. Це накладає обмеження на діяльність, зокрема повітряні тривоги, які переривають культурні заходи. Це виклик і під час репетиційних підготовчих процесів для будь-якого мистецького продукту або монтування виставки.
І ще один великий виклик — регуляція і бюрократія в секторі.
На жаль, ми успадкували радянську систему, і презумпція нашого бюджетного кодексу — не витрачати зайвого, а кожен крок має бути під пильним контролем перевіряльних органів, органів управління, органів держаудиту або податкової інспекції. Ця зарегульованість часто вбиває ініціативу: немає сенсу заробляти більше, оскільки все одно більшу частину твоїх прибутків і доходів заберуть як податки чи збори.
Немає сенсу робити якісь інноваційні, проривні проєкти, бо за них тобі точно прилетить якесь звинувачення в тому, що це нецільове або неправильне використання бюджетних коштів.
Приймати кошти на спецрахунки бюджетним установам, таким як музеї чи бібліотеки, взагалі досить складно, особливо зараз в умовах воєнного стану, коли витрати зі спецрахунків бюджетних установ культурного сектору стоять в останній черзі. Тільки якщо забезпечені всі попередні.
Відповідно, наприклад, закупівля бібліотечних фондів для бібліотек зараз є надзвичайно великим викликом. Бібліотеки зараз заміняють російськомовні видання з радянських часів на українську літературу, а для того щоб їх замінити, потрібно купити щось нове. І якщо кошти навіть виділяють на місцевому рівні, вони не можуть їх витратити через те, що казначейство пропускає ці платежі останніми.
Ми впираємося в те, що наші регуляції не дають сектору розвиватися, вони не стимулюють сектор шукати якихось інноваційних рішень, а навпаки — стимулюють шукати обхідні шляхи. У нас майже при кожному закладі культури створюється якась або громадська організація, або благодійний фонд, які є операторами і партнерами для конкретної інституції, приймаючи донорські кошти, адже вони вільні в тому, як їх можуть витрачати. І це не є прозорою та правильною системою.
Тому дерегуляція сфери, передавання більше повноважень і відповідальності на рівень інституцій — це є надзвичайно важливим і потрібним кроком. Це дасть можливість спроможним інституціям бути більш стійкими і самостійними в ухваленні рішень і пошуку партнерств. З іншого боку, це дасть приклад тим, хто, можливо, менш спроможний станом на сьогодні, щоб наслідувати це і ставати більш самозарадними.
Я не кажу, що держава має відмовитися від підтримки сфери культури, навпаки — особливо зараз, під час воєнного стану. Але потрібно дати можливість інституціям самим вирішувати, як і що вони роблять, який продукт вони створюють, для кого вони створюють, оцінювати його самим, оцінювати свою ефективність, оцінювати результативність, залучати донорські кошти — і не тільки зовні, а й всередині країни.
Міністерство культури зараз додало до своєї назви приставку про стратегічні комунікації — як ви до цього ставитесь?
Інформаційна політика і до того була у сфері відповідальності міністерства, а назва не міняє суті. Це все одно важливість як внутрішніх, так і зовнішніх комунікацій, і стосуються вони не тільки сфери культури. Принаймні те, що я чую, що зараз озвучує новий міністр — це чітко артикулювати назовні, чому ми боремося і чому продовжуємо воювати, не за територію, а за нашу ідентичність. Треба пояснити, що таке українська ідентичність, і це можна зробити через культуру. Інших шляхів пояснити, хто такі українці, немає.
А всередині країни, наскільки я розумію, завдання — для нас самих доносити це через інформаційні та культурні продукти. Кожен культурний проєкт, якщо він не відбувається в онлайні, має досить обмежену аудиторію: книжка має свої наклади, глядацька зала має місткість глядачів, аудіозапис має свою кількість прослуховувань. Якщо підтримувати ці речі на національному рівні, популяризувати, поширювати і посилювати, це однозначно сприятиме тому, що ми всі будемо, як то кажуть, on the same page. Ми будемо проговорювати між собою пантеон наших героїв, те, що ми маємо пам'ятати, пригадати чи забути, і планувати наше майбутнє.
Це все сприяє тому, що наратив на національному рівні допомагатиме нам єднатися і гуртуватися. Яким би він складним не був, але це все одно речі, які нас об'єднують як країну, як політичну націю від Луганська до Львова, це дуже важливі речі.
Інше питання — як це буде робитися і які будуть операційні кроки. Але те, що слово "стратегічні" додалося до назви міністерства — я сподіваюся, це якось додасть стратегічності й у плануванні роботи міністерства. Оскільки так сталося, на жаль, знову ж таки, з радянських часів, Міністерство культури — це певний орган, який фінансує якусь кількість закладів культури, які в його підпорядкуванні. Цей управлінський ресурс забирає настільки багато часу і людської роботи, що міністерство має виділяти окремий час на те, щоб формувати політики, прописувати нормативні документи, допомагати й сприяти тому, щоб сектор розвивався.
Тому що основне завдання міністерства — це створити умови для того, щоб сфера культури розвивалася і була доступна для більшості громадян. Культура — це те, що гуртує нас, те, що визначає нас як країну, як політичну націю.
Зокрема, допомагає самовираженню і культурним практикам. Не тільки українцям, а і всім народам, які населяють нашу країну — і кримські татари, і гагаузи, і поляки, і болгари, і греки.
Ми — перетин і перехрестя багатьох різних історичних шляхів, ми завжди могли це перетравлювати і видавати щось своє як результат взаємодії між різними народами. Тому слово "стратегічне" мене радує, інше питання — як буде все це формуватися в операційних кроках.
Про діяльність Open Opera Ukraine
Ви є співзасновницею і генеральною продюсеркою громадської організації Open Opera Ukraine. Я читала у вашому інтерв'ю, що ви окреслювали мету Open Opera Ukraine як "змінити відносини музикантів і споживачів культурного продукту". Чи вдалося вам це і як ви можете оцінити музичну та мистецьку освіту зараз?
Починаючи з 2017 року, коли ми заснували Open Opera Ukraine і зробили наш перший проєкт, постановку "Дідона та Еней", ми формували абсолютно інший тип взаємодії всередині організації — горизонтальну комунікацію. У нас немає чіткої ієрархії, вертикалі або піраміди, хто кому підпорядковується. Є чітко визначені зони, хто за що відповідає. Ми координуємося, але не командуємо одне одним. І цей тип горизонтальної взаємодії для багатьох музикантів, які долучилися до нас ще з 2017 року, був відкриттям. Оскільки тоталітарний спадок Радянського Союзу накладає певні моделі поведінки та взаємовідносин у мистецькій сфері так само.
І коли керівник ансамблю чи оркестру є єдиним правильним голосом — це накладає обмеження щодо самовираження на рівні індивідуальних виконавців.
Ми працюємо з музикою бароко і це час, коли диригентів могло й не бути. Тобто оркестри могли грати винятково на своїй взаємодії. І цей тип взаємодії для багатьох наших учасників став відкриттям.
Інтерес до музики бароко — ми його не те, щоб спровокували, але дуже сильно підтягнули. Тому що кількість ансамблів, антреприз, колективів, які стали займатися ранньою музикою (не тільки бароковою, а ранньою в широкому сенсі — і класичною, і романтичною) — це збільшилося в рази. Ця мода, умовно кажучи, нами була запущена і я відчуваю, що це точно позитивний результат нашої діяльності, який ми продовжимо мультиплікувати.
Тож ця горизонтальна взаємодія — точно не наше ноу-хау, але наш спосіб взаємодії є позитивним для багатьох, зокрема молодих музикантів, які щойно випустилися з мистецьких закладів. Вони є прикладом того, що можна робити в цій сфері, що немає однієї протореної доріжки — мовляв, ти маєш піти в штат у якийсь театр і працювати там, або в якомусь оркестрі сісти на пульт скрипок і все життя там працювати. Вони показують, наскільки різноманітними можуть бути ці досвіди, в різних проєктах, в різних іпостасях, і це для них є певним стимулом для того, щоб залишатися й розвиватися в цій країні.
У нас досить багато подій, у яких можуть зустрічатися визнані європейські зірки і українські музиканти, які виконують музику на дуже високому професійному рівні. Ці речі допомагають нам як інтегруватися в європейський музичний простір, так і позбутися трошки відчуття меншовартості, що у нас тут щось таке локальне і цікаве лише нам. Це абсолютно конкурентоспроможні речі на європейському рівні.
Open Opera Ukraine також робить досить великі проєкти мистецького аматорства. Ми заснували у 2018 році бароковий аматорський хор "БАХ". Два роки тому ми заснували хор "Голосні", який цього року був перезапущений і продовжує існувати.
Коли люди зовсім різних професій із різних сфер збираються разом, щоб музикувати — це не просто ментально-терапевтичний досвід. Це досвід будування спільнот.
Завдяки цим проєктам ми змогли сформувати дві спільноти, які поєднують людей поза межами їхніх професійних обов'язків і їхнього близького кола спілкування, друзів, сім'ї. Ми поєднали їх чимось мистецьким у третій сфері — не вдома, не на роботі, а у вільний час. Це не унікальний досвід, тому що у світі є такі приклади, але дуже важливий для України. Особливо зараз: наприклад, учасники хору "БАХ" навіть під час пандемії, коли неможливо було збиратися, в онлайні продовжували займатися хоровим співом і комунікувати. Після повномасштабного вторгнення ми відновили їхні заняття вже на кінець 2022 року.
Це речі, які допомагають людям згуртовуватися, ця мережа різних зв'язків тримає нас як суспільство, як спільноту. Тому це ще один наш вклад у будування стійкості українського суспільства.
Ми створюємо спільноти, які можуть підтримувати одна одну поза межами своїх обов'язків. Просто тому, що вони люблять і хочуть це робити.
Те, що ще мені здається надзвичайно важливим у діяльності Open Opera Ukraine — це дослідження української барокової музики і української спадщини. Ми називаємо це лабораторією, оскільки це величезна робота. Починаючи від дослідження рукописів, які зберігаються в різних архівах і бібліотеках: наукові дослідники їх розшифровують і переводять у сучасну нотацію для сучасних музикантів. Це дослідження текстів, на які була складена ця музика. Це дослідження контекстів, де виконувалася ця музика.
І це презентація цієї музики не тільки для України, а й для всього світу: наші альбоми викладені в онлайні на Spotify, YouTube і Apple Music. Їхні прослуховування продовжують наростати, а ми продовжуємо отримувати звернення з-за кордону, нас просять надати ноти цієї музики, оскільки вона була нечувана для них раніше. Вони не знали цей пласт музики, не знали цей пласт історії про Україну.
Ми це продовжимо відкривати і будемо в цьому напрямі працювати далі, оскільки це про зміцнення розуміння того, хто ми є, звідки ми і що формувало нашу культуру. У XVIII столітті вже Російська імперія тут почала панувати, а в XVII столітті, коли ще був Гетьманат, і до об'єднання з Росією, наша країна фактично повністю була інтегрована в європейську сім'ю.
Ми були в діалозі й комунікації в інтелектуальних та мистецьких сферах. На жаль, далі історично склалося як склалося, але піднімати цей пласт і показувати, що ми не виникли так, як у статті нашого агресора — "Ленін придумав Україну".
У нас є свої здобутки, свої артефакти, свої мистецькі твори, які ми можемо презентувати і через них переосмислювати нас сьогоднішніх. Це теж наш великий напрям, з яким, мені здається, ми впораємося і будемо далі працювати з ним.
Ще один напрям — створення сучасного контенту. Це історії, література, кіно, музика, опера про нас сьогоднішніх, про те, що ми переживаємо для того, щоб ми були більш зрозумілими назовні, зокрема.
І оскільки країна бореться за свою ідентичність, неможливо уявити собі живу країну, яка не створює живий мистецький продукт прямо тут і зараз.
Академічна музика в часі війни: трансформації і вплив
Моє наступне питання було про те, якими є можливості академічної музики в часі війни, але ви якраз відповіли на це. Тож хочу розширити цю тему: часто академічні музичні твори потребують довгого пропрацювання, натомість у літературі й кіно зараз бачимо популярність швидких реакцій, менших форматів, також документальної форми. Що відбувається з музикою зараз?
З академічною музикою неможливі швидкі формати, на жаль. Композитор проживає і створює продукт, який ніколи не націлений на конкретного споживача — не буває так, що композитор сидить і уявляє, мовляв, давайте я зроблю 30-секундний коротенький трек, щоб мене послухали у тіктоці. Це результат проживання сьогоднішнього дня, він буде таким, який він його створив. Це може бути величезна симфонія, це може бути короткий камерний твір, але в будь-якому випадку це те, що проживає митець.
Звісно, є варіанти роботи на замовлення, коли оперні театри зараз замовляють, чому я дуже рада, українським композиторам написання опер, балетів, ораторій. Це надзвичайно важливо. І незважаючи на те, що це замовлення, все одно велика доля творчої свободи у композитора є.
Можна приходити і слухати музику, абсолютно не знаючи нічого ні про композитора, ні про контекст, ні навіть про назву. Тоді музика буде з вами взаємодіяти просто на фізичному рівні, тому що це вібрації, які так чи інакше взаємодіють із людським організмом. Ви будете або сприймати, або відторгати цю музику, але в будь-якому випадку ви якось на це відреагуєте.
Рівень занурення вас як слухача може бути різним. Якщо ви підготовлені й знаєте і про композитора, і про контекст, і чому він саме так щось написав, а не інакше, чому виконує такий склад оркестру, хору чи камерного ансамблю — це вам допоможе глибше зрозуміти і сприйняти музику. Але немає чітко визначеного технічного завдання для композитора: мовляв, ось така конкретна цільова аудиторія буде вас слухати, тому напишіть таке, що їм сподобається. У рекламі це можливо, навіть у кінофільмах продюсери чи режисери іноді ставлять чітке завдання композиторам.
Але музика в чистому її вигляді не є націленою на конкретного уявного слухача чи глядача. Це дуже складно, оскільки творцю, композитору, для того щоб вижити, потрібно бути затребуваним, щоб його гонорари оплачували ті, хто замовляє музику. Це пов'язано з інституційним ландшафтом сфери.
В Україні досить багато оркестрів, вокальних колективів, музичних театрів, але донедавна більшість із них не замовляли твори. Тому композитори у нас найчастіше працюють деінде й лише у вільний від роботи час можуть писати музику — тому що потрібно чимось заробляти на життя.
Вони або викладають, або працюють в інших сферах, але бути композитором і просто заробляти як композитор — поки що в нашій країні досить важко. Тому зміна, яка спровокована повномасштабним вторгненням, мені дуже імпонує. Я сподіваюся, що цей тренд закріпиться, і ці замовлення будуть продовжуватися.
З іншого боку, великим викликом є система авторських прав, відрахувань за виконання музики й загалом взаємодія автора і тих, хто замовляє його твір — про це потрібно поширювати знання, тому що наш закон про авторські і суміжні права нещодавно оновлений і прийнятий. Є організації, які допомагають, юристи, які допоможуть скласти правильні договори й вимоги, оформити авторські права. Якщо ця система правильно запрацює — відрахування, роялті, — це допоможе сфері стати більш стійкою, тому що буде природний взаємообмін продуктів і грошей за ці продукти.
І наступне — це аудиторія. Так чи інакше, у нас є попит на академічну музику. Він різний у різних частинах країни, але те, що, наприклад, у Коломиї не так давно заснували філармонію — це не є вимогою якогось нормативного акту або регуляції Міністерства культури.
Місцева громада вирішила, що їм потрібна філармонія, — вони заснували її, фінансують своїм коштом, і це надзвичайно надихає.
Міська філармонія Маріуполя — одна з перших міських філармоній, не обласна, які були засновані свого часу за Радянського Союзу, а саме міська, створена вже під час незалежності. Це означає, що попит є і з боку аудиторії, і з боку місцевої влади, тому що вона так само реагує на запит своїх виборців.
Тобто ми можемо констатувати, що зараз попит є, і він, я дуже сподіваюся, буде зростати так, щоб всі ці три ланки — ті, хто створює, хто виконує і хто слухає цю музику, — були в екосистемній взаємодії і продовжували підтримувати одне одного, бо це замкнений цикл. Це буде допомагати нам створювати історії про нас. Але, на жаль, тут не буде форматів тіктоку.
Останнє питання — про оперу як інструмент культурної дипломатії. Я слухала подкаст за вашої участі, ви там сказали про те, що на Заході важко відмовлятися від російської культури, кенселити її, і, можливо, на початку повномасштабного вторгнення це було якось інтенсивніше, а зараз, очевидно, все повертається на якісь попередні позиції, включно з музикою Чайковського — у цій ситуації ви пропонували стратегію заміщення, пропонувати українське замість російського.
Та розмова була записана в перше півріччя повномасштабного вторгнення. Як ви оцінюєте ці процеси зараз — чи відбувається на Заході заміщення репертуарів українськими творами?
Думка щодо заміщення у мене не змінилася, оскільки вимагати заборонити [російський контент] ми не можемо. Це втручання в європейську політику інших держав, інституцій, театрів. Ми намагалися пояснювати, чому для нас це неприйнятно, це було сприйнято, але це наше внутрішнє рішення й ми не можемо його диктувати. Те, що Чайковського продовжують грати і "Лускунчиком" у багатьох столицях Європи завершується грудень, під Різдво — це речі, від яких вони виключно з економічних та комерційних резонів не можуть відмовитися.
Ми маємо чітко усвідомлювати, що інвестиція в "Лускунчика" й "Лебедине озеро", яка свого часу була зроблена Радянським Союзом, досі працює на Росію.
Щодо заміщення: коли у 2022 році до мене звернулися з мережі "Опера Європа" і попросили надати якісь твори, які можуть бути виконані в європейських театрах, я почала шукати їх у наших театрах та архівах. У нас не було готових партитур, які можна передати на виконання, з погляду їхньої придатності для сучасних оркестрів. У нас досі часто грають за рукописними партитурами і партіями. Це той виклик, з яким ми зараз в Open Opera Ukraine продовжуємо працювати. А, наприклад, фундація Лятошинського займається цифруванням спадщини саме Лятошинського.
Для того щоб підготувати партитуру для виконання опери, потрібно майже два роки. Це величезні кошти, величезна робота дослідників, тих, хто набирає ці ноти в спеціальних нотних редакторах, редакторів, які далі це все переглядають і виявляють помилки, роблять це доступним. Потім робота диригентів, людей, які будуть залучені в аналіз, рефлексії і так далі. Це обсяг, який нам ще робити і робити десятки років.
Тому чи можемо ми сказати, що готові просто зараз запропонувати оперному світу чимось замінити репертуар — велике питання.
З іншого боку, замовляти сучасним українським композиторам — це теж шлях. Одним із таких проєктів стала співпраця з "Метрополітен-оперою". Коли я ще у квітні 2022 року розмовляла з Пітером Гелбом, генеральним директором-інтендантом цього театру, я йому сказала, що моя найбільша мрія — щоб на сцені "Метрополітену" йшла українська опера.
Ми почали розвивати цю ідею, нас підтримала Олена Зеленська, яка під час свого візиту в Америку проговорила це генеральним менеджером "Метрополітену". Зрештою вони оголосили конкурс, у Держмистецтві ми провели опенкол, у нас було 74 заявки від українських композиторів і театр зупинився на кандидатурі Максима Коломійця, який зараз пише оперу. Це дуже показовий приклад.
Лібрето вони замовили американському драматургу, оскільки хотіли, щоб це було англійською мовою. Історія, яку вони обрали — про жінок, які поїхали за викраденими дітьми в Росію і повернули їх. Це історія про нашу сьогоднішню війну. Лібрето вже дописано і Максим взявся до написання музики. Перші уривки з музичного матеріалу будуть виконані влітку 2025 року Ukrainian Freedom Orchestra, яким керує Кері-Лінн Вілсон, дружина Пітера Гелба. Попередньо ми домовляємося про 2025 рік, щоб ця опера була поставлена у Варшавській національній опері.
Це якраз той приклад, коли ми розказуємо історії про себе через такі твори. Але уявіть собі — від ідеї 2022 року до реалізації у 2025 році на сцені Варшавської опери. І це ще все рухається дуже швидко, тому що є багато сил, які докладаються до цього, багато бажання долучитися до цього і підтримати фінансово.
Це приклад того, як створити сучасний оперний продукт про нас сьогоднішніх і скільки це займає часу. На жаль, це дуже дорого, повільно, складно, але я дуже сподіваюся, що у цієї опери буде майбутнє. Також це дуже важливо для Максима, оскільки коли вийшла новина про те, що "Метрополітен" замовляє йому оперу, його професійне резюме одразу піднялося на щаблі — до нього почали звертатися з європейських театрів, пропонуючи йому майбутню співпрацю.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media