Оксана Семенік — історикиня мистецтва та авторка блогу "Українське мистецтво в іменах" на Радіо Культура перевідкриває українське мистецтво.
У тексті для Суспільне Культура вона розповідає про 9 українських мисткинь, на долю та творчість яких вплинули війна, депортація та еміграція: як вони зберігали ідентичність та створювали мистецтво міжнародного рівня, попри травму і біль.
Слухайте подкаст "Наше мистецтво" на платформах Суспільного.
Соня Делоне
Вивчаючи історію мистецтва, не можна оминути увагою Соню Делоне. Вона — законодавиця моди, до якої дослухались у Парижі, авторка власного художнього стилю і перша жінка, що мала персональну виставку в Луврі.
Народилась Сара Штерн в Одесі в єврейській родині та прожила в Україні всього п'ять років.
Коли помер її батько, маленьку Сару забрали до себе в Санкт-Петербург заможні тітка й дядько. Дівчина з дитинства знала три іноземні мови — англійську, німецьку та французьку. Вона багато подорожувала та відвідувала найкращі музеї Європи, а ще проводила багато часу у Фінляндії, де розташовувалася дядькова дача.
З дитинства дівчина проявляла хист до малювання, тож її першою освітою була академія в німецькому Карлсруе. 1907 року Сара вирушає до Парижа, але вже під іменем Соня та дядьковим прізвищем Терк. Там вона майже одразу потрапляє у вихор сучасного мистецтва в компанії Пабло Пікассо, Жоржа Брака, а пізніше — іншої українки Олександри Екстер. І хоча дівчині було всього п'ять, коли вона покинула батьківщину, та Соня назавжди запам'ятала барви України.
"Я люблю чисті, яскраві кольори мого дитинства, України. Пам'ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали у танці... Пам'ятаю, як ростуть кавуни та дині; помідори оперізують червоним хати, великі соняшники — жовті з чорною серцевиною — сяють у легкому, дуже високому блакитному небі", — писала Соня Делоне.
У 1910 році вона одружилася з французьким художником Робером Делоне, з яким вони заснували новий мистецький стиль — симультанізм, або ж орфізм. У цьому стилі кольори та форми, зазвичай круглі, утворюють майже оптичну ілюзію руху, ніби картина починає танцювати. А ще це нагадує круглі килими з різнокольорових тканин, які часто плетуть бабусі.
Та симультанізм швидко вийшов за межі живопису: Соня перенесла яскраві кольори та вигадливі форми в дизайн одягу. Вже 1918 року мисткиня відкрила в Мадриді власну крамницю одягу, а через два роки — у Парижі. Це був шалений успіх: дизайни мисткині прикрашали обкладинки Vogue, їй замовляли дизайни тканин модні бренди з усієї Європи.
Вона була щаслива, що переносить мистецтво у щоденне життя. Окрім одягу мисткиня створювала й багато інших дизайнів — наприклад, взуття, малюнків до гральних карт, автомобілів, театральних костюмів. Соня стала годувальницею сім'ї.
Після більшовицького перевороту її дядько, що підтримував Соню, втратив усе. Тепер вона мала самостійно допомагати матері, що лишилася самотньою в Одесі. Брат, який жив усе життя з матір'ю, був арештований. Він загинув у радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення.
Другу світову війну Делоне переживає вже вдовою, а після активно повертається до творчості.
У 1963 році Соня подарувала Музеєві сучасного мистецтва Парижа 117 своїх та Роберових робіт. Чоловік помер 1941 року, а після його смерті вона активно займалася збереженням спільної спадщини. 1964-го колекцію Делоне експонували в Луврі. Так Сара Штерн стала першою художницею, яка мала прижиттєву виставку в цьому музеї.
Соня Делоне дожила до 94 років і померла 1979-го. За чотири роки до смерті мисткиню нагородили найвищою нагородою Франції — орденом Почесного легіону. Її роботи можна побачити майже у всіх великих світових музеях: у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку.
Луїза Невельсон
Луїзу Невельсон знають у всьому світі як скульпторку-новаторку, а її роботи зберігаються у найбільших музеях США. Та в Україні про неї все ще мало відомо.
Лія Берлявська народилась у єврейській родині в Переяславі, що на Київщині. Її батько працював із будівельними матеріалами з деревини, тож родина жила заможно. Однак за декілька років батько вирішив переїхати до США та започаткувати бізнес там. Спочатку мати була проти переїзду і залишилась на Київщині. Але Лія так засмутилась через відʼїзд батька, що не могла говорити пів року.
Коли дівчині виповнилось шість, у 1905 році, мати наважилась на переїзд спершу до штату Мен, а тоді до Нью-Йорка. Вже тоді Лія захоплювалася мистецтвом: у Смітсонівському архіві у Вашингтоні зберігаються її дитячі малюнки, на яких вона зображувала родинні святкування. Вдома говорили мовою їдиш, а англійську Лія вивчила, тільки коли пішла до школи.
1920 року вона одружилась й узяла прізвище чоловіка — Невельсон, а ім'я Луїза обрала як звичніше для американців та співзвучне до Лії.
Невельсон навчалась майже все життя — складно перелічити, у скількох школах та інститутах вона здобувала освіту, і це не рахуючи приватних уроків! Наприклад, у 1931-му вона асистувала у створенні муралів у Нью-Йорку знаному мексиканському художнику Дієго Рівері. Завдяки знайомству з ним та його дружиною Фрідою Кало Луїза Невельсон захопилась народним мистецтвом Латинської Америки та знайшла у ньому натхнення.
З 1940-х Невельсон почала створювати скульптури з дерева та інших матеріалів, які зробили її відомою. Характерно, що ці скульптури нагадували об'ємний абстрактний живопис, покриті одним кольором, зазвичай чорним. А матеріали для своїх скульптур вона збирала на вулицях Нью-Йорка. 1943 року Луїза була учасницею "Виставки тридцяти однієї жінки", де демонстрували роботи тогочасних художниць. Відтоді її роботи почали купувати визначні американські музеї та колекціонери.
Як єврейка вона була глибоко вражена трагедією Голокосту. Невельсон присвятила дві роботи цій трагедії — скульптуру "Данина шести мільйонам" та барельєф "Небесні ворота". Остання розміщувалася у славнозвісних "вежах-близнюках" у Нью-Йорку та була знищена внаслідок теракту 11 вересня 2001 року.
Невельсон була однією з перших жінок-художниць, кого запросили створити скульптури у публічному міському просторі. У 1978 році місто Нью-Йорк замовило сад скульптур на площі у Нижньому Мангеттені. Вважають, що саме завдяки проєктам на вулицях міста Луїза здобула справжню популярність. А згодом вона стала однією з перших художниць, на чию честь назвали площу в Нью-Йорку. Ту саму, де розташований сад скульптур Луїзи Невельсон.
Роботу видатної мисткині можна побачити у постійній експозиції музею Метрополітен. А в рідному Переяславі на її честь була створена меморіальна дошка. Поки що в українських музеях немає ні робіт мисткині, ні вулиці чи площі на її честь. Та я впевнена, що це тимчасово.
Джанет Собел
Про раннє життя Джанет Собел відомо мало. Вона народилась у Дніпрі в єврейській родині. Ми не знаємо, яким було ім'я художниці при народженні. Найімовірніше, її звали Женя Олеховська. Собел — це прізвище її чоловіка, який теж змінив ім'я, коли емігрував до США. Вони познайомились у селі під Києвом у п'ятирічному віці; коли їм було по десять років, домовилися заручитись, а одружились уже в Нью-Йорку.
За сімейними переказами, родині Джанет довелось емігрувати з України через погроми у 1905 році. Проте у сім'ї не любили обговорювати життя до еміграції. Цікаво, що художниця так ніколи й не отримала американського громадянства. Більшу частину життя Джанет Собел прожила скромно: як домогосподарка, вона майже не виїздила за межі свого району Брайтон-Біч, де селились емігранти зі Східної Європи.
Художниця виховала п'ятьох дітей, і саме молодший син Соломон посприяв відкриттю мистецького таланту матері. Хлопець навчався на мистецьких курсах. Вони багато говорили про мистецтво, і неочікувано сорокарічна Джанет взялась за пензель. Ніколи не навчаючись мистецтва, Джанет експериментувала з техніками.
Наприклад, розстеляла полотно на підлозі й розбризкувала фарби на картині. На виставці сучасних художниць у галереї Пеґґі Ґуґґенгайм цю техніку піддивився Джексон Поллок. Саме ця техніка, яка отримала назву "дріппінг", зробила Поллока всесвітньо відомим. Його картини нині продають за мільйони доларів. А про Джанет почали згадувати лише зараз. Через брак освіти, походження, вік і стать Собел так і не стала знаменитою за життя. І хоча на неї звернула увагу видатна колекціонерка Пеґґі Ґуґґенгайм, про Собел у пресі писали лише як про "домогосподарку, що малює".
Та зовсім скоро Джанет відмовилась від фарб і використовувала лише олівці. Вона малювала дешевою та токсичною емаллю, і тривале використання призвело до алергії.
У 1940-х Собел створює серію робіт, присвячених війні. Можливо, Дженні навіть чула знайомі та рідні назви міст у радіопередачах. На цих картинах вона зображує людей, що ховаються, сцени насильства, зброю, людей за ґратами. Усі ці зображення знайомі нам. Жахи війни лишаються жахами війни навіть десятиліття потому. Найбільше творів Собел створила з 1941 по 1943 рік. Саме у ці роки тривала нацистська окупація України. Вона також створила роботи, присвячені Хіросімі та Нагасакі, а ще — роботу під назвою "Пекло Гітлера".
Можливо, кар'єра Джанет Собел росла би тільки вгору. Після Другої світової війни цікавість до експресіонізму й абстракціонізму тільки зросла. Таку популярність пояснювали тим, що старе мистецтво втратило вагу і сенс після жахів війни та Голокосту. Стара мова мистецтва померла. Але 1945 року чоловік Джанет відкриває нову фабрику з виробництва біжутерії. Родина переїздить із Нью-Йорка до Нью-Джерсі. У новому домі на двадцять сім кімнат оселились четверо дітей Собелів та їхні сім'ї. Тож Джанет Собел після стрімкої мистецької кар'єри повернулась до домогосподарства.
Джанет Собел померла 1968 року — саме у той день, коли музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку придбав її картину "Чумацький шлях".
В Україні про неї дізнались завдяки виставці "Війна", що відбулась в Українському музеї у Нью-Йорку 2023 року. Поки що на батьківщині Джанет Собел немає її творів.
Людмила Морозова
Історії української еміграції дуже різні. Хтось розпочинав нове життя, когось дуже тримав дім. Художниця Людмила Морозова повернулась до Києва вже після своєї смерті.
Людмила Морозова народилась та навчалась у Києві в художньому інституті. Спочатку її вчителем був Василь Кричевський, а згодом – його брат Федір.
Морозова працювала і з портретом, і з пейзажем, але найбільше її приваблювало змальовування архітектури. До Другої світової війни вона працювала у дослідницькій групі Іполита Моргілевського та Миколи Макаренка — фіксувала архітектурні релігійні пам'ятки, зокрема дерев'яні церкви на Полтавщині та півдні України. А також обстоювала збереження пам'яток Київської Русі. За це "захоплення малюванням церков" її у 1930-х відрахували з інституту.
Особливо їй був небайдужий Михайлівський золотоверхий собор у Києві: Морозова була однією з небагатьох, хто наважилися виступити свого часу проти його знесення. У 1930-х радянська влада ухвалила рішення знищити собор.
Знесення було неминучим, тож Людмила ввійшла до складу ініціативної групи, яка зосередилася на збереженні бодай частини собору — його фресок і мозаїк. Велику частину оригінальних мозаїк перевезли до російських музеїв, зокрема Ермітажу і Третьяковської галереї. На щастя, це одні з небагатьох українських артефактів, які вдалося повернути з російського полону вже за Незалежності. Пізніше, після еміграції в США, художниця продавала свої картини й виручені кошти відправляла в Україну на відбудову Михайлівського золотоверхого собору.
Під час Другої світової Морозова залишалася в Києві. Намагалась малювати й продавати портрети, брала участь у виставках. Зокрема, у великій виставці українського мистецтва в Національному художньому музеї. 1943 року вона переїздить до все ще окупованого нацистами Львова, а потім виїздить у Дрезден. Згадувала відчуття, ніби над нею висить сокира — це емоція після двох викликів до НКВД. Художниця припускала, що після третього вона б не повернулася. І вирішила не спокушати долю — виїхала з України.
У Дрездені разом з матір'ю вона переживає бомбардування, в якому майже все місто було знищене. Більшість робіт Людмили Морозової втрачені в тому вогні. Після війни, у таборах для переміщених осіб — таборах Ді-Пі Ашаффенбурга та Берхтесгадена — вона активно долучається до культурного життя.
Людмила Морозова належала до Української спілки образотворчих мистців, що постала у Мюнхені й діяла наприкінці 1940-х аж до 1951 року. Головою спілки був Едвард Козак — карикатурист, сатирик та засновник сатиричного видавництва "Лис Микита" в США.
За неповні чотири роки спілка організувала декілька виставок, зокрема в Національному музеї у Мюнхені та навіть видала два випуски ілюстрованого журналу "Українське Мистецтво".
Згодом Морозова переїздить до США у штат Нью-Йорк, де починає викладати мистецтво в місцевій школі. Протягом усього життя вона зберігала свій живописний етюд "Полтавський краєвид", створений ще в Україні. Називала його "часточкою своєї України". Людмила Морозова заповіла поховати її в Україні, а роботи — передати українським музеям. Сьогодні її твори можна побачити, зокрема, у Музеї української діаспори в Києві.
Стефанія Шабатура
Стефанія Шабатура народилась на Тернопільщині. Її першою наставницею з мистецтва стала мати — Ганна Шабатура. Батько художниці загинув у Другій світовій війні, тож матір виховувала її одна. Ганна вишивала, плела з бісеру, розмальовувала писанки та ще й малювала картини. Народного мистетцва вона навчала не тільки свою дочку Стефанію, але й всіх сільських дітей. Тож Стефа з дитинства знала, що буде художницею.
Стефанія вступила до Львівського училища прикладного мистецтва, де навчалась ткацтва, а потай займалась іконописом.
У грудні 1962 року вона стала співзасновницею львівського Клубу творчої молоді "Пролісок". Там, як і у київському Клубі творчої молоді, відбувались вечори, присвячені українській культурі — поетичні читання та художні виставки. В популяризації української культури радянська влада вбачала небезпеку, тому вже 1965 року почалися арешти, а діяльність "Проліска" заборонили. Стефанія Шабатура продовжує творити гобелени на українську тематику — творів Лесі Українки, Івана Котляревського, гуцульських легенд. Саме за два гобелени, присвячені Лесі Українці та її поемі "Кассандра" Шабатуру звинуватили в антирадянській діяльності та засудили на п'ять років таборів суворого режиму і три роки заслання як "особливо небезпечну державну злочинницю".
Найбільше обурення у слідчих викликали виткані на гобеленах фрази: "Прокинся, Троє! Смерть іде на тебе" та "Або погибель, або перемога".
Гобелен "Кассандра" — це один із найсильніших творів мисткині. У центрі вона зображає провидицю Кассандру, що віщує загибель Трої. Навколо неї — страшні зображення війни, страждання, смерті. Уся робота закликає ніби прокинутись зі сну. Під час обшуків 1972 року два гобелени вилучили, та, на щастя, не знищили.
Стефанія Шабатура відбувала ув'язнення в таборі у Мордовії разом із Надією Світличною, Іриною Калинець, Іриною Сеник та іншими шістдесятницями. В ув'язненні їй заборонили творити. Та Стефанія не здалась і три роки виборювала собі право на мистецтво — заявами-протестами, карцерами та голодуваннями. Коли ж вона таки виборола це право, то встигла зробити близько 300 творів. Але вони не збереглись — їх було знищено. Шабатура у листі до генерального прокурора СРСР називала табірних наглядачів фашистами, що знищують людину і те, що вона може створити, за "інакодумство, за національну приналежність і за релігійні переконання".
Твори, що вдалося врятувати — це маленька вишивка та вишиті книжкові закладки, які Шабатура намагалась робити неповторними. На них вона зображувала козаків, різдвяні традиції, архітектуру, ікони, орнаменти з народних вишивок. А також декілька акварелей, що зображують квіти, на фоні яких видно табірні паркани та колючий дріт.
У 1977 році табірне ув'язнення змінилось на заслання в Курганській області, де Шабатурі дозволили працювати художницею-оформлювачкою в місцевому клубі. Того ж року в американському видавництві "Смолоскип" виходить видання "Нездоланний дух" із поезією та мистецтвом ув'язнених українських жінок. Зокрема, неймовірним дивом вдалось передати маленькі табірні вишивки Шабатури та надрукувати їх в альбомі.
1980 року Стефанія повертається до Львова після восьми років в ув'язненні. Їй відмовляють у роботі за спеціальністю і доводиться влаштовуватись працювати двірничкою. Та вже за 10 років Стефанія Шабатура стане однією з тих, хто підійме український прапор над Львівською ратушею.
Ярослава Музика
Ця історія не лише про мисткиню, але й про берегиню забороненого мистецтва. Ярослава Музика відома своїми емалями, мозаїками, графікою і живописом. А ще тим, що зберегла унікальні твори свого розстріляного учителя — Михайла Бойчука.
Ярослава Музика народилась на Тернопільщині, навчалась у Львові. Саме там у 16 років вона знайомиться з Михайлом Бойчуком, який щойно повернувся з Парижа. За щасливим збігом обставин Бойчук відкриває свою майстерню в будинку Ярослави. Вже тоді він працював над створенням нового українського мистецтва, що поєднувало візантійське мистецтво, ренесанс і модернізм водночас.
Музика захопилася ідеями Бойчука — вивчала різні художні техніки, збирала народне мистецтво. А з 1928 року почала працювати реставраторкою у Львівському національному музеї. Роботи Бойчука та бойчукістів активно знищували в 1950-х роках. А самого Бойчука та його учнів розстріляли у 1937 році. Музика зібрала та дбайливо зберегла всі речі митця, що залишилися у майстерні у Львові. До 1972 року вона ховала їх у себе в квартирі, а потім передала усе до Національного художнього музею у Львові.
У 1930-х Музика стає активною діячкою феміністичного руху в Україні. Так, 1934 року вона співорганізовує Український жіночий конгрес в Івано-Франківську та пише у журнали "Жінка" й "Жіноча доля". Вона багато подорожує Європою, зокрема у гості до своєї тітки Соломії Крушельницької, і встигає повчитись мистецтва у Парижі. Та війна руйнує стрімку кар'єру мисткині.
В окупованому нацистами Львові Музика залишається сама. Щоб якось вижити — відкриває тютюновий кіоск. А також допомагає друзям, художникам та лікарям, що опинились у єврейському гетто.
Мисткиня пережила війну, та на цьому її страждання не закінчились. У 1948 році Ярослава Музика була заарештована радянською владою в Криму. Звинувачення були абсурдні — за те, що вона малювала та фотографувала пейзажі, її звинуватили у шпигунстві. 55-річну жінку засудили до 25 років ГУЛАГу.
"Хто в лагері не був, той буде, — а хто був, той не забуде", — написала художниця у своєму табірному зошиті. Але й в ув'язненні вона не припинила малювати: створила серію малюнків та акварелей "Сибірські нотатки", серед яких багато портретів арештанток. А ще створювала мозаїки із слюду — кольорових камінців, які вона приклеювала за допомогою смоли з дерев.
Музику звільнили лише після смерті Сталіна в 1955 році. У віці понад шістдесят років вона знайшла в собі сили повернутись до мистецтва після виснажливого ув'язнення. Музика стала натхненницею для львівських шістдесятників.
У 78 років мисткиня знову постане перед допитом КГБ. Її друга та поета Ігоря Калинця 1972 року заарештували за розповсюдження самвидаву. Через рік Ярослава Музика померла. А своє мистецтво, архів та бібліотеку вона заповіла Львівській галереї мистецтв.
Галина Мазепа
Галина Мазепа поєднала у своєму мистецві українську культуру і кольори Латинської Америки. Та її довгий життєвий шлях до Венесуели пролягав аж через Дніпро, Львів, Прагу йта табір для переміщених осіб в Реґенсбурзі.
Галина Мазепа народилась 1910 року в родині лікарки та агронома, який згодом став прем'єр-міністром Української народної республіки. Через політичні переслідування діячів УНР більшовиками родині довелось 1921 року спершу переїхати до Львова, а потім — у 1923-му до Праги.
Ще до переїзду маленька Галина почала займатись мистецтвом, а в родині прищеплювали любов до фольклору. В Празі, де на той час існувала потужна українська спільнота, Мазепа навчалась в Українській студії пластичного мистецтва. Там працювали і українські викладачі, наприклад Роберт Лісовський.
Сучасна, дещо дитяча манера, поєднана з українським народним мистецтвом, привертає увагу видавців. У Празі Галина Мазепа ілюструє дитячі книжки, зокрема твори Олександра Олеся. Це захоплення продовжиться і в Венесуелі — звідти вона ілюструватиме українські дитячі книжки, які видаватиме українська діаспора в США.
Протягом нацистської окупації родина Мазепи залишається в Чехії. 1945 року під час бомбардувань гинуть її мати та два сини. Разом із чоловіком вони переїздять до Німеччини і опиняються в таборі для переміщених осіб в Реґенсбурзі. Твори, які Мазепа створювала до війни, були втрачені, тож починати треба з нуля. Та мисткиня не втрачає надій. Українці створюють у таборах свою маленьку планету: відкривають школи, друкарні, видають книжки та журнали, створюють виставки.
У таборі вона створює одні з найкращих робіт на тему українських казок та вірувань, наприклад "Ворожіння" та "Русалки". Однак травма війни позначається на картинах — герої Мазепи ніби перебувають у темряві.
На Різдво 1948 року Мазепа малює яскраві листівки з українськими символами та традиціями, які потім передруковували багато разів.
Через хвороби батька родина вирішує переїздити у тропічний клімат Венесуели, яка радо приймає мігрантів. Туди також збираються й інші українські родини з таборів Ді-Пі. Так у Каракасі утворюються цілі українські вулички з будинками, які мають українські назви. Свій новозбудований будинок Мазепа назвала "Оксана". Та спочатку родина дуже бідувала: їли в їдальні для бідняків, чоловік ремонтував холодильники.
Галині пощастило більше: вона майже одразу влаштувалась ілюстраторкою на кіностудію "Болівар Фільм".
Мазепі вдалось збудувати успішну кар'єру в зовсім незнайомій країні, поєднуючи дві такі різні на перший погляд культури. Вона ніколи не забувала про своє українське походження.
Зараз твори Галини Мазепи зберігають у багатьох музеях та приватних колекціях за кордоном, наприклад в Українському музеї у Нью-Йорку.
Адавіє Ефендієва
Тільки тепер ми починаємо відкривати для себе імена українських митців та мисткинь, яких Російська імперія намагалася знищити й покарати забуттям.
Ми мало знаємо про українське мистецтво, та ще менше знаємо про мистецтво корінних народів України. Почнемо змінювати це з історії про кримськотатарську мисткиню і майстриню орнаменту орьнек Адавіє Ефендієву.
Адавіє народилась в місті Кезле́в, або ж Євпаторії 1879 року. Бабуся змалечку навчала її вишивання та ткацтва, тож уже у 12 років Адавіє почала працювати за станком для вишивки. А згодом батько купив їй власний ткацький верстат та ще й запросив для навчання майстра з ткацтва.
Ефендієва стала справжньою майстринею кримськотатарського традиційного орнаменту орьнек та створювала власні ескізи й малюнки. В орьнеку переважають квіткові та геометричні композиції, а кожна деталь має символічне значення. Наприклад, троянда символізує заміжню жінку, тополя або кипарис — чоловіка. Кольори зазвичай також мають незвичне поєднання: листочки можуть бути рожеві, а сама квітка жовта. На орьнек можна натрапити не тільки у вишивці, але й у ювелірному мистецтві, кераміці, деревині.
До середини ХХ століття створенням орнаментальних композицій для вишивки та ткацтва займалися професійні малювальниці, які звалися "нагкаш". Адавіє Ефендієва теж була нагкаш. 1928 році краєзнавча секція при Євпаторійському музеї запросила її викладати техніку національної вишивки. В 1930 році Адавіє стала артільною робітницею, а потім інструкторкою вишивки в артілі "Ескі орьнек". За сім років роботи в артілі мисткиня створила понад півтисячі орнаментальних композицій, які використовували багато інших кримських артілей.
"Мої орнаменти — мої думки", — говорила Ефендієва про своє мистецтво.
Співпраця з артіллю припиняється у 1937 році. Вочевидь, сталінські репресії дістались і народного мистецтва. Та, на жаль, це був тільки початок. У 1944 році радянська влада здійснила акт геноциду кримськоготатарського народу — депортацію з рідної землі. Серед десятків тисяч загиблих була й Адавіє Ефендієва. Вона не пережила депортацію та загинула по дорозі до заслання в Узбекистані. Наслідком депортації був і занепад кримськотатарського мистецтва. На жаль, твори мисткині майже не збереглися.
Практика створення орьнеку повернулась у рідний Крим аж 1990 року. Молодих дівчат техніки вишивки навчала Зулейха Бекірова, племінниця Адавіє Ефендієвої. Зараз кримськотатарський орнамент популяризують художники Мамут Чурлу та Рустем Скибін. А у 2021 році ЮНЕСКО внела орьнек до списку нематеріальної культурної спадщини людства.
Маргіт Сельська-Райх
В історії мистецтва з мистецького подружжя часто відомим стає чоловік. Не можна сказати, що так сталось у родині Романа Сельського та Маргіт Сельської-Райх, однак про Романа згадують частіше, ніж про Маргіт. А її мистецтво було не менш цікавим за чоловікове.
Маргіт Райх народилась у Коломиї в єврейській родині інженера. З дитинства її заохочували до навчання, тож у 18 років дівчина вступає до приватної Вільної академії мистецтв у Львові, згодом навчається мистецтва у Кракові та Відні. Часто відвідує Париж. Та саме у Львові знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком, теж художником, Романом Сельським.
У 1924 році вона відвідує Париж та закохується у сучасне мистецтво. Вона багато малює з картин у Луврі, відвідує виставки модерністів, захоплюється кінематографом та сучасною фотографією. Маргіт починає експериментувати з колажем і стає ученицею відомого модерніста Фернана Леже. Вона потрапляє в компанію до Ле Корбюзьє, Піта Мондріана, Соні Делоне й Олександри Екстер.
Навесні 1929 року Маргіт повертається до Львова, де стає однією із засновниць мистецького угруповання "Артес", що проіснувало до 1935 року. "Артес" організовує численні модерністські виставки, об'єднуючи українських та європейських митців. І поки у Львові панувала творча свобода та зв'язок з Європою, у Радянському Союзі вже починались репресії та знищення митців. Це скоро чекало і Львів. Почалася Друга світова: рдянська окупація розпочалась 1939 року, а ще за кілька років — нацистська окупація.
У 1942 році, під час німецької окупації, Маргіт заарештовують і ув'язнюють у Янівському концтаборі. На щастя, друзі врятували її, діставши фальшиві документи, та допомогли їй втекти. Спочатку вона втекла до Польщі, та згодом повернулася до Львова.
Мистецьке подружжя ховалося нарізно по різних селах, а з 1943 року знову жило у Львові. Через багато років Роман Сельський дивувався, як Маргіт могла творити в таких умовах, адже сам він не міг. Після війни подружжя поїхало у відпустку до Криму.
На своїх пейзажах Маргіт зафіксувала неприродну пустку півострова після депортації кримських татар. У своїй творчості мисткиня так і не перейшла до соцреалізму, хоч і намагалась створювати картини на теми сільської праці.
Подружжя Сельських часто приймало в себе вдома гостей. Вони були живим містком до того справжнього мистецтва, що ще не було отруєним пропагандою комунізму. Багато діячів мистецтва вважали їх своїми вчителями, хоч формально Сельські не були викладачами.
Сельська-Райх створила серію портретів тих, хто були поруч в той час та творили українську культуру у Львов: скульпторки Теодозії Бриж, художника Карла Звіринського, письменниці Ірини Вільде. Але тільки у 1978 році, за два роки до смерті мисткині, відбувається її перша персональна виставка у Львівській картинній галереї.
Зараз твори Маргіт Сельської-Райх можна побачити в багатьох музеях та приватних колекціях.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media