У межах цьогорічного Київського тижня критики відбудеться немало цікавих показів — від української ретроспективної секції "Химерний час", створеної спільно з "Довженко-Центром", до спеціального показу нової стрічки Паоло Соррентіно та цілої низки українських гала-прем'єр.
Але чи не найбільше ажіотажу серед усіх цих фільмів та програм викликала новина про те, що нарешті в Україні можна буде побачити без перебільшень культову стрічку "Шоу жахів Рокі Горора" на великому екрані.
Суспільне Культура розповідає, чому навколо фільму, який комерційно провалився та ледь не відійшов у забуття ще у 1975 році, досі стільки розмов, чому його називають культовим і що ми взагалі вкладаємо у поняття культового кіно.
А ще — згадуємо, на які важливі (чи не дуже) для історії кіно посилається "Рокі Горор". Раптом ви захочете дуже ретельно підготуватися до його українського дебюту на великому екрані!
Що таке культове кіно
Оскільки у передмові до тексту ми вже згадали, що фільм "Шоу жахів Рокі Горора" часто називають культовим, варто почати з того, що взагалі вважають культовим кіно. Часом цей термін використовують як синонім до успішного чи культурно важливого кіно, але насправді культове кіно — зазвичай те, яке свого часу не знайшло популярності серед масової аудиторії, провалилося у прокаті, та якось сформувало навколо себе аудиторію надзвичайно відданих шанувальників.
Початковий фінансовий провал відразу після виходу на великий екран та подальший успіх вже в іншому форматі (наприклад, на відеокасетах або під час повторних показів у спеціалізованих кінотеатрах), а також глядачі, які ставляться до стрічки як до чогось більшого ніж просто розваги — основні критерії, які роблять фільм культовим. Автори книги The Cult Film Reader дещо розширюють це визначення, уточнюючи, що фанати культових стрічок проявляють своєю відданістю фільму бунт проти загальнопоширених у суспільстві норм та протистоять панівній політиці.
Фільми, що згодом стають культовими, найчастіше переходять межу між тим, що у момент їхнього виходу на екрани вважається "хорошим смаком", ставлять провокативні запитання, йдуть проти жанрових рамок та навіть звичних нам правил наративу, даючи своїм глядачам самостійно додумувати історію.
Нерідко вони також славляться своїми складними зйомками та конфліктами чи навіть загадковими подіями на знімальному майданчику, про які у колах любителів кіно складають повноцінні легенди.
Дивна історія "Рокі Горора"
Власне, у "Шоу жахів Рокі Горора" ми знаходимо всі ознаки культового фільму: вийшовши на екрани у 1975 році, стрічка Річарда Шермана провалилася у прокаті та зібрала здивовані й обурені відгуки критиків, але дивовижним чином отримала друге життя завдяки нічним показам у спеціалізованих кінотеатрах, які показували некомерційне кіно різних штибів — від артгаусу до експлуатаційних фільмів та горорів сумнівної якості.
З причин, щодо яких експерти досі висувають теорії (і про них ми, звісно ж, поговоримо), частина глядачів настільки полюбила стрічку, що приходила на її покази знову і знову, вивчаючи репліки героїв та слова усіх пісень, ледь не силоміць затягуючи на сеанси своїх друзів та родичів, і створюючи щось схоже на повноцінний релігійний культ. Але що взагалі за фільм – "Шоу жахів Рокі Горора"?
Як ви вже, напевно, здогадалися, це мюзикл, і почав він своє довге та сповнене несподіваних поворотів життя у маленькому лондонському театрі, перш ніж захопити Вест-Енд.
Історія, написана Річардом О'Браєном, водночас надихалася і висміювала класичні фільми жахів 1950-х та розповідала про те, як, потрапивши у дощову ніч у загадковий готичний маєток посеред лісу, пара молодих і доволі консервативних американців знайомилася з дивакуватими та сексуально відвертими інопланетянами з планети Трансильванія. За словами історика кіно Марка Сігеля, "Рокі Горор" прославляє секс. "Суть фільму у свободі сексуальності — не любові чи романтики — а у свободі чистого сексу. І не лише свободі гетеросексуального сексу, але й транссексуального, гомосексуального та трасвеститського сексу".
Британська публіка залишилася у захваті від ексцентричного та провокативного сюжету, натхненного тогочасним роком музичного ряду та звабливого доктора Франк-ен-Фертера у виконанні Тіма Каррі (так, у кіноверсії він також зіграв цю роль), який вочевидь нагадував Міка Джаггера — головну тогочасну легенду британської музичної сцени.
Здавалося б, бродвейська версія та кіноадаптація мали б стати абсолютними хітами, але щось пішло не так: увірвавшись на Бродвей після декількох місяців цілком успіших шоу в невеликих театрах Нью-Йорка, "Рокі Горор" раптом перетворився з успішної вистави на комерційний та критичний провал.
Можливо, звикла до більш консервативного театрального мистецтва американська публіка не була готова до настільки відвертого нападу на патріархальні цінності, моногамний шлюб та інші тогочасні норми, а може, їх просто трохи відлякав одягнений у сітчасті колготки та високі підбори провокативний та гіперсексуальний герой Тіма Каррі. Утім, на той момент вже продали права на кіноадаптацію мюзиклу, тож фільм зрештою зняли, і працювали над ним майже всі ті самі люди, які колись поставили у Лондоні оригінальну версію "Рокі Горора": автор п'єси Річард О'Браєн написав сценарій та зіграв роль Ріф-Рафа, постановник Джим Шерман повернувся у режисерське крісло, а Тім Каррі повернувся до ролі Франк-ен-Фертера. Як ви вже знаєте, на фільм чекав цілковитий критичний та комерційний провал, зате він поступово зібрав віддану аудиторію фанатів, які перетворили маловідому на момент виходу стрічку на феномен. І він досі впливає на попкультуру та дивує дослідників культового кіно.
Культ "Рокі"
У деяких американських кінотеатрах (за приблизними підрахунками їх наразі понад 300) "Шоу жахів Рокі Горора" показують щомісяця (або навіть щотижня) вже більше як 50 років.
Навіть якщо покладатися лише на ці сухі цифри, стрічка буде беззаперечним чемпіоном серед фільмів, які десятиліттями не виходили з обмеженого (тобто які показували не в усіх кінотеатрах країни одночасно) прокату. Але феномен "Шоу жахів Рокі Горора" набагато цікавіший за здатність стрічки надовго затриматися у прокаті — і цим воно вирізняється навіть поміж інших культових фільмів.
Унікальність "Рокі Горора" не стільки в тому, як довго тривають його безперервні покази у кінотеатрах, а в тому, як саме відбуваються ці покази.
Починаючи ще з 1970-х в окремих кінотеатрах, де показували стрічку, незалежно одна від одної сформувалися традиції глядацької участі у кінопоказах: хтось додавав фільму ефекту присутності за допомогою саморобних практичних ефектів (наприклад, поливав інших глядачів із водяного пістолета, коли на екрані йшов дощ), хтось вигадував смішні відповіді на репліки персонажів та вигукував їх під час сеансу, а деякі кінотеатри навіть почали наймати музичні гурти, які б вживу грали музичні номери з фільму перед показом.
В одному вашингтонському кінотеатрі, наприклад, під час музичного номеру Hot Patootie менеджер кінотеатру ганяв між рядами на мотоциклі — прямісінько як музикант Мітлоуф, який у цей час їздив на байку на екрані. Паралельно з цим найбільш віддані фанати фільму — які на той момент вже встигли подивитися стрічку чи не з десяток разів — розпочали традицію ходити на сеанси у саморобних костюмах улюблених героїв. Трохи пізніше завдяки появі ранніх фанатських вебсайтів та розсилок усі ці окремі фанатські традиції об’єднали в детальні інструкції для глядачів: поради щодо костюмів та правила поведінки, репліки, які зазвичай вигукували у певних моментах фільму тощо.
Достатньо багато дослідників пропонували трактувати термін "культове кіно" цілком буквально — як прояв чогось майже релігійного.
Дослідник кіно Річард Р. Дей, наприклад, стверджував, що покази культових стрічок нагадують церковні служби, а Гоберман та Розенбаум у своїй праці "Опівнічний сеанс" порівнюють, власне, опівнічні сеанси фільмів категорії "Б" із всеношною службою, а горори та їхній спільний перегляд захопленою аудиторією — "мутацією організованої релігії".
Що ще дивитися
Хоча "Шоу жахів Рокі Горора" здається унікальним феноменом навіть у світі культового кіно, його поява була б неможливою без цілої низки різножанрових та надзвичайно впливових фільмів, перегляд яких допоможе краще розуміти контекст, у якому зародився гедоністичний, провокативний та переповнений бунту проти суспільних норм культ "Рокі Горора". Як і багато інших культових фільмів, "Рокі Горор" не цурається своїх ідейних попередників, а вже з перших хвилин гордо видає глядачеві цілий список стрічок, на які у подальшому посилатиметься.
Перший (і, можливо, найвідоміший) музичний номер мюзиклу — пісня Science Fiction/Double Feature — фактично перелік фільмів категорії "Б", якими надихалися творці стрічки. У пісні згадується і наукова фантастика "День, коли Земля зупинилася" (1951), і "Невидима людина" (1933), і оригінальний "Кінг-Конг" (1933), і класичний горор "Воно прийшло з космосу" (1953), на честь якого колись навіть планувати назвати "Рокі Горора" (оригінальна назва мюзикла спочатку звучала як "Воно прийшло з Дентон-Гай"). Звісно, ще один надзвичайно впливовий сюжет, без якого "Рокі Горора" просто не було б — "Франкенштейн", а особливо його оригінальна кіноадаптація 1931 року та дві пізніші інтерпретації, "Наречена Франкенштейна" (1935) та "Прокляття Франкенштейна" (1957).
Від самого "Франкенштейна" "Рокі Горор", звісно, бере історію про навіженого вченого, який грається в бога, а ось до пізніших фільмів ми бачимо скоріше візуальні відсилання.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media