Суспільне Культура публікує текст промови директорки Інституту з документування та взаємодії INDEX на Міжнародному форумі культурної дипломатії.
Довгий час для зовнішніх спостерігачів Україна була білою плямою на картині світу. Найбільша країна Європи, що століттями чинила спротив російській колонізації та зрештою своїм виходом з Радянського Союзу в грудні 1991 спричинила розпад імперії.
Країна, де національні митці, від Тараса Шевченка і Лесі Українки до Алли Горської і Джамали, оспівують антиколоніальну боротьбу та солідарність.
Країна, де опір авторитаризму за тридцять років незалежності призвів до трьох переможних революцій. Попри цю вікову традицію світ був шокований тим, що Україна відповіла на повномасштабну російську агресію повномасштабним спротивом.
Коли на світанку 24 лютого 2022 року Україна прокинулася від російських бомбардувань, українці опинилися в центрі медійної уваги.
Наведу свій приклад. Протягом першого тижня повномасштабної війни я давала численні інтерв'ю BBC, CNN, Al Jazeera, NTD, Al Arabia TV і HRT. Зазвичай моє емоційне персональне свідчення з епіцентру подій контрастували з аналітикою міжнародного експерта — білого чоловіка в костюмі. Я ж для медіа була лише наївною місцевою патріоткою, що вимагала санкцій, зброї, закритого неба, усунення Росії з Радбезу ООН та попереджала про ескалацію, якщо цього не буде зроблено. Міжнародний експерт, готовий перерахувати ознаки російської військової могутності, пропонував реалістичний антидот до моїх пристрасних промов. Мої "наївні" репліки про український спротив "балансували" авторитетним запевненням, що Україна впаде за 72 години.
Коли виявилося, що українці не готові коритися ворогу ані через 72 години, ані через два з половиною роки; що їхня непокора має історію, про яку зовнішній світ мало знав; і що москвоцентрична оптика мало допомагає зрозуміти країну, яка бореться з навалою Москви, – експертки й експерти змогли нарешті назвати механізм, який спричиняє цю динаміку.
Епістемна несправделивість: про неї красномовно говорять дослідники і дослідниці України: передусім Віталій Чернецький, а також Олеся Хромейчук, Рорі Фіннін, Марія Соневицьки та багато інших. Та що таке епістемна несправедливість?
Вона з'являється, коли прогалина в колективному знанні та інструментах інтерпретації стає причиною сумнівів у здатності певної групи зрозуміти та пояснити власний досвід; коли експертизі цієї групи за умовчанням не довіряють, а її знання нівелюють як маргінальні.
Якщо спростити: навіщо дослухатися до думки українців про те, чи буде їхня держава чинити спротив неоімперській агресії? Що вони можуть знати про власну державу? Та і чи справді це держава, якщо Росія – член Радбезу ООН з ядерним арсеналом – наголошує, що Україна — це failed state?
Як виробляється епістемна несправедливість?
Століттями плеканим імперіалізмом. Він призводить до того, що владні гравці комунікують про Україну не з українцями, а з колишнім центром імперії — Москвою. Я навмисне говорю про Москву, а не про Росію.
Як зауважує Рорі Фіннін щодо західної академії, там заведено концентруватися на тих елементах російської культури, яка нагадує власне західну: на культурі Москви і Санкт-Петербургу. Цей фокус, профінансований імперією, дозволяв століттями залишати за дужками брутальність російського колоніалізму. Той факт, що сьогоднішня Росія складається з 21 республіки, а найбільша з них — республіка Саха — за площею більша за Індію, не є предметом наукового інтересу. Натомість академія репродукує знання про бали Наташі Ростової та болдінську осінь Пушкіна, dachas та dissidents, babushkas і ballet, samovar і samizdat.
Формування імперського міфу здійснюється також через систематичне епістемне насилля, спрямоване проти колонії.
"Де ваш український Пушкін?" — питають нас захисники великої російської культури від жорстокого українського кенселінгу.
Покоління за поколінням українці мислять та діють в умовах не лише маргіналізації своєї традиції, але й фізичного нищення своїх інституцій та культурного спадку. Це дуже добре розуміла українська письменниця і розслідувачка російських воєнних злочинів Вікторія Амеліна.
У статті Cancel Culture vs. Execute Culture, вона писала: "Ви нечасто чуєте про українську літературу, театр або мистецтво через чистки та століття тиску, який неможливо уявити. Коли ви дивитеся на мапу Європи, ви бачите тут Данте і Шекспіра, і велику прогалину там, де мала б бути українська культура для того, аби надати Європі цілісності та безпеки".
Амеліна попереджала: "Тепер існує справжня загроза, що росіяни успішно стратять ще одне покоління української культури — цього разу ракетами та бомбами".
Російська ракета позбавила життя саму Вікторію Амеліну в Краматорську 27 червня 2023 року. Письменниця є однією з десятків людей української культури, яких забрала російська геноцидальна війна.
Тож що вдалося за ці роки?
Чи спромоглися ми змістити фокус уваги з міфу про велику російську культуру на реальність російського імперіалізму? З Толстоєвського, загроженістю якого так переймаються закордонні інтелектуали, на зовсім не теоретичні вбивства діячок та діячів української культури? З інсайтів міжнародних журналістів, що десятиліттями висвітлювали регіон з розташованих у Москві редакцій, на застереження тих, хто тими ж десятиліттями боролися проти епістемного імперіалізму?
Три роки великої війни — час для коротких підсумків у сфері культурної дипломатії.
Почнемо з музики — колиски того, що в європоцентричній оптиці вбачають показником хорошого смаку, і де іміджеві інвестиції Росії завжди були значними. З одного боку, в найпрестижнішому залі Нью-Йорка відбувається концерт до століття українського Щедрика. 2800 місць розпродано, український дитячий хор ділить сцену з Мартіном Скорсезе.
З іншого боку, як пише мій знайомий з Мюнхена, "щоразу, коли я хочу послухати записи нових класичних піаністів, перше, що я роблю, — гуглю їхнє ім'я разом із Putin". Німецький імпресаріо Ганс-Йоакім Фрей організовує бал для путінських "нових регіонів" (окупованих українських земель), де головна віолончель – це хресний батько доньки Путіна та відмивач путінських капіталів Сєргєй Ролдугін та відмивач путінських капіталів. Російська діва Анна Нєтрєбко, що підтримувала кремлівську політику, виступає у Віденській опері і водночас виставляє у своєму інстаграмі фото з автоматом Калашнікова.
Як щодо візуального мистецтва? З одного боку, щойно завершила своє європейське турне грандіозна виставка модернізму з України In the Eye of the Storm, яку курували Костянтин Акінша, Катерина Денисова, Юлія Литвинець. Роботи з українських колекцій вивезли під обстрілами наприкінці 2022 року. Протягом наступних двох років роботи Екстер, Малевича, Богомазова, декадентів, бойчукістів і художників "Культур Ліги" змогли побачити в Мадриді, Відні, Кьольні та Лондоні.
Як пише в статті-рецензії для Kyiv Independent Уям Блекер, "після того, як український художній спадок було викреслено з історії мистецтва протягом десятиліть, його необхідно переосмислити та повернути. Потрібно утвердити роль українських міст — Києва, Харкова, Одеси — в історії європейського модернізму та нагадати про складні ідентичності митців з України".
Уям Блекер також не забуває нагадати про знищені роботи українського авангарду та про закатованих авангардистів-українців, від Михайля Семенка до Алли Горської: "Втрачені роботи українського авангарду могли б заповнити значно більший простір за Королівську академію мистецтв" у Лондоні.
Проте ми були б не до кінця чесними, якби поплескали себе по плечу і сказали, що роботу зроблено. Поряд із нюансованим відгуком Уяма Блекера, який вільно говорить українською та викладає українську культуру в Лондонському університеті, з'являється стаття у виданні Financial Times авторки Джекі Вулшлегер, де вона чесно зізнається: "Це насичена, завжди повчальна виставка — хоча я вважаю натяжкою визначати цю епоху українського мистецтва як відмінну від російської".
У своїй рецензії Джекі Вулшлегер потрапляє в усі традиційні москвоцентричні "пастки", які проговорила у своїй відповіді на статтю на "УП.Культура" Тетяна Філевська: від некоректного акценту на так званій російській революції (більшовицькому перевороті), яка начебто стимулювала експериментування в мистецтві, до вживання терміна "російський авангард", який, за хибним припущенням Джекі Вулшлегер, охоплює митців з усієї колишньої Російської імперії.
Читаючи такі відгуки, розуміємо, що епістемний імперіалізм — вкорінена практика, і в українців та їхніх альянтів попереду багато роботи з плеканими Росією стереотипами.
Що відбувається з деколонізацією в академії?
Коли в західній академії ідеться про постколоніалізм, стовпами програм є такі мислителі, як Хомі Баба і Гаятрі Чакравотрі Співак, Едвард Саїд і Френц Фанон. Це говорить про те, що постколоніальні підходи досі вивчають через призму колоніальних практик західних імперій. Цей підхід впритул не бачить колоніалізму Росії та його наслідків.
Згідно з неопублікованим дослідженням Ольги Хилько (очікується у виданні ibidem, Teaching IR in Times of War), яка проаналізувала програми курсів з міжнародних відносин за кордоном, всі зміни, спровоковані вторгненням Росії в Україну, є фрагментарними та короткостроковими, радше ніж системними. Коли Україна з'являється в програмі — це сирий матеріал для теоретизування, тоді як знання експертів з України ігнорують.
Замість підсумків, варто процитувати нещодавню статтю Олесі Хромейчук в Atlantic Council: "Культурний імперіалізм процвітає, навіть тоді, коли його носії виголошують антиколоніальні слогани. Він процвітає в практиці закритих дверей — недовірі редакторів та науковців до голосів, що не звучать як ті, хто стоять на вищому шаблі, та водночас наданні майданчиків тим, кого звикли сприймати як авторитетів. «Україна в нас уже була» — це звична відповідь, коли ти пропонуєш ідею, текст, або подію, яка ставить країну в центр дискусії".
Тож як рухатися далі? По-перше, Україні та її союзникам треба не лише підтримувати короткострокові програми й проєкти, які зникають разом зі зміщенням медійної уваги, але і розбудовувати сталі інституції, спрямовані на центрування українського досвіду.
Ми прагнемо це зробити в INDEX: Інституті документування і взаємодії, заснованому у Львові в вересні 2024 року. Ця нова інституція займається збереженням історій російської війни проти України — для досягнення епістемної справедливості, що буде розігруватися не лише в судових залах, але і на сторінках підручників, кіноекранах, виставкових залах. У цій роботі INDEX спирається на інтелектуальну взаємодію, яку розвиває через запрошення стипендіатів — дослідників, культурних діячів і діячок з України та з-за кордону, які мають змогу працювати над своїми індивідуальними проєктами, занурюватися в український контекст і створювати горизонтальні зв'язки.
Цей напрям підводить мене до другої стратегії, яку я хочу висвітлити, — перенесення розмови про Україну — в Україну.
Підсилення українських голосів за кордоном є безумовно важливим. Проте не менш значущою є увага до того, як ця геноцидальна війна проживається всередині країни, і підтримка тих, хто вирішує лишитися або не може поїхати. В цьому напрямі сьогодні працює багато українських інституцій.
Наприклад, у 2024 році Український інститут вперше провів Міжнародний форум культурної дипломатії в Україні. З 2023 року інституція зорганізувала п'ять студійних візитів для 25 лідерів і лідерок думок з Італії, Латвії, Нідерландів, Польщі та інших країн. PEN Ukraine зараз приймає бразильську делегацію в межах програми In Solidarity with Ukraine. Це вже 17-та міжнародна делегація, з якою команда PEN не лише проводить публічні дискусії в Києві, але й їде на прифронтові та деокуповані території. Ще одним прикладом фокусу на Україні є нещодавно створена асоціація RUTA, що об'єднує дослідників і дослідниць Центральної, Південно-Східної, Східної Європи, країн Балтії, Кавказу, Центральної та Північної Азії. Ви невипадково не бачите в переліку слова "Росії". Свою щорічну конференцію RUTA проводить в Україні.
Що нам дає це переміщення розмов про регіон та Україну — в Україну?
Воно забезпечує нашим союзникам не просто розуміння контексту, але й утілене знання. Щоб на власному прикладі пояснити, що я маю на увазі, ми маємо знову переміститися на початок лютого 2022 року.
В очікуванні російського удару я завчасно приїхала з Лондона в Україну, щоб бути корисною на місці. Ще до 24 лютого я намагалася готувати львівський плацдарм для потоків біженців зі сходу країни. Тож, почувши перші в своєму житті сирени, я зібралася на заплановану зустріч із львів'янином щодо оренди квартири. Чоловіка звали Василь. Коли ми зустрілися вранці 24 лютого в спальному районі Львова, він був із другом, і обидва були у військовій формі. Виявилося, що вони воювали з Росією з 2014 року і після нашої зустрічі прямували у свою військову частину.
У мені 178 сантиметрів зросту, і десь півтора метри з них були наповнені жахом, який я намагалася приховати. Значно нижчі за мене Василь і його друг крокували праворуч і ліворуч. Перекидаючи жарти над моєю мою головою, вони й підіймали наді мною захисну парасольку, яку всі країни НАТО разом узяті не спромоглися здійняти над моєю країною. У моїх захисниках не було сумніву і страху. У них був дуже чорний гумор і втілене знання, що наша боротьба проти імперії почалася не в лютому 2022 року, а значно раніше, проте закінчиться вона, так чи інакше, нашою перемогою.
Втілене знання та контекст — це те, чого бракувало всім міжнародним експертам, які пророкували капітуляцію України за 72 години.
Я б хотіла закінчити вдячністю ЗСУ — тим, завдяки кому ми боремося з імперією, документуємо свої досвіди заради справедливості і діємо спільно з нашими союзниками. Завдяки кому ми досі тут.
Міжнародний форум культурної дипломатії 2024 організований Українським інститутом у співпраці з Міністерством закордонних справ України.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media