"ХАРТЕДЕ 20": як режисерка театру "Нафта" Ніна Хижна воскресила розстріляне відродження на сцені

Ніна Хижна, "ХАРТЕДЕ 20". Театр "НАФТА"

Ніна Хижна — режисерка альтернативного театру "Нафта", зокрема перформативно-пластичних вистав Apollo та "ХАРТЕДЕ 20", акторка, незалежна мисткиня з Харкова.

Навчалася у Харківському університеті мистецтв, де не почувалася вільно через вектор соцреалізму, що суперечив баченням Хижної.

Після випуску поїхала у незалежний Teatr Brama у Польщі і працювала там рік, після чого повернулася в Харків і почала збирати творчі лабораторії для всіх, кому цікаво спробувати авангардний підхід до театру.

Згодом стала учасницею проєкту "Мапи страху. Мапи ідентичності" — великої творчої лабораторії, що була важливим проєктом для українського політичного критичного, перформативного театру, де збиралося близько 40 митців і творили разом.

Результатом стала їхня спільна вистава, що у процесі створення дуже вплинула на Хижну та її сприйняття себе — вже як творчині, не тільки як виконавиці. Пізніше створила перфоманс, присвячений голосам непочутих, що ще дужче розпалив ентузіазм молодої режисерки. А згодом Ніну Хижну запросили режисувати виставу Apollo в харківському театрі "Нафта", де вона зараз і творить.

Матеріал для Суспільне Культура підготувала Ольга Гушул.

Лабораторія "Нафти"

У доволі скромному приміщенні, де, "раніше був чоловічий монастир, куди пізніше прийшли комуністи і проводили там комуністичні збори, де опісля відливали дзвони для донецьких церков, де згодом була фабрика іграшок з виготовлення величезних глиняних «Буратін» (щоб винести одну голову, треба було 5 чоловіків), де потім влаштувалася швейна фабрика" за словами режисерки, у 2018 році заселилися вони — митці та мисткині театру "Нафта".

У тих стінах на другому поверсі народжувалася й революційна вистава про Розстріляне відродження — "ХАРТЕДЕ 20" (розшифровується як "Харківська театрально-дослідницька експедиція в 20-ті"), а 19 вересня творці привезли її до Києва.

Актори театру "Нафта". Театр "НАФТА"

Химерія процесу

19.09.2024. Біля "Довженко-центру". Київ

Темніє. Сигаретний дим змішався із непересічними інтелектуальними розмовами відвідувачів. Очікування. Потік людей несеться всередину й нагору по сходах, мимо білої стіни, на якій змінювалися спроєктовані обличчя митців доби Червоного ренесансу та факти з їхнього життя.

Зала.

Стукіт взуття і безперервне захоплене гомоніння. Оголошення — телефони на беззвучний. Глуха тиша… ще… "Кенесере! Кенесере, пік-пік! Кенесере! Кенесере!" Химерна музика паралізувала звичний хід думок. Зал застиг у німому очікуванні… дії.

"Мені завжди хотілося робити якусь провокацію. Ще з університетських років пам'ятаю, що я робила якісь перформативні акти, я могла заморозити велику льодяну глибу в каструлі, принести, викласти її на стіл викладачам і, поки той лід танув, робила дивні пластичні етюди, запрошуючи своїх однокурсників це робити зі мною. Мені це відгукувалося от… «скільки себе пам'ятаю..»", — розповідає Ніна Хижна.

Тож саме у такий спосіб, експерименту, вільного перформативного висловлювання та досліджень Ніна Хижна готувала команду й до роботи над "ХАРТЕДЕ 20".

"Ми починали наші репетиції завжди з тілесного налаштування, з відчуття присутності у власному тілі, з виговорювання того, що кожен переживає. Були імпровізації, етюди, розмови, в групі багато читали, багато разом дискутували, навіть ворожили на цих книгах і спілкувалися із тими авторами, консультувалися із літературним музеєм і ходили місцями 20-х, де жив Хвильовий, Йогансен — вони ж не тільки в будинку «Слово» жили, були різні етапи. Ми шукали свої ігри, бо це дуже запалює, і гра, наприклад, була дуже важлива для Йогансена, тож віднайти свої неочевидні, десь ірраціональні правила було для нас важливо. Ми прям робили сесії, пов'язані з різними іграми, ділилися іграми, переплітали їх, вигадували нові, щоб віднайти цю енергію мистецької забавки", — розповідає режисерка.

Актори театру "Нафта". Театр "НАФТА"

"Раніше я завжди думала «О, ні, Розстріляне відродження, це дуже серйозно, я ще не готова працювати із ним працювати, я ще недостатньо зріла, недостатньо доросла». А тут, в реальності, коли завтра тебе може не стати, або сьогодні, немає часу думати про це — завтра може не настати, ти можеш не стати достатньо зрілим, щоб працювати із текстами, якими мрієш. Це треба робити сьогодні. Попри те, що ми сьогодні живемо у постійному страху і загрозі смерті, для нас дуже важливо було знайти ті мотори, те паливо, яке нас буде рухати вперед. І ставити собі питання, чим для нас є оцей футуризм. Якщо для Семенка цей футуризм був в машині, в індустріалізації, в електриці, в сталі, бензині, то ми цей футуризм шукаємо в тілесності, в реальному моменті присутності тут і тепер, в живій тілесності, в життєвості, яка може перерватися за хвилю", — розповідає Хижна.

"І саме це, «celebration», святкування своєї присутності в тілі, з іншими тілами, живими, здатними відчувати і мислити — це дає нам рух вперед і паливо, щоб творити", — додає режисерка.

Допомога "з того світу"

Особливу роль у виставі відіграє унікальний музичний супровід: композитором був Дмитро Малий, викладач університету мистецтв у Харкові. Спершу Ніну хвилювало те, що він із академічного середовища і може пропонувати доволі класичні рішення, проте… Після першої розповіді ідеї вистави і того, як Ніна бачить музику, в очах у серйозної людини в піджаку почав прокидатися бунтарський вогник, лукавий азарт.

І він сказав: "А мені цікаво! Так! Я завжди хотів спробувати щось таке експериментальне, авангардне, дивне!"

"Я просто накидала Дімі своє бачення, сказала, що хотіла би, щоб це були такі… імпресіоністські речі, мінімалістичні, скидала загальні референси, якогось там Штокгаузена (прим. — німецький композитор, диригент, прихильник музичного авангардизму) і так далі. Але те, що Діма запропонував, мене абсолютно здивувало, бо він, наскільки я знаю, не читав до нашої зустрічі багатьох із текстів цих митців, наприклад він не був глибоко знайомий із Семенком. І от ми зустрічаємося із Дмитром, він дістає клавіатуру за столом в офісі і каже: «Тільки налаштуйся, бо я так, багацько написав». І я думаю, що ну зараз будемо гратися у класичну музику, я засмучусь… і тут!

Стук, «Кенесере! Кенесере, пік-пік! Кенесере, кенесере». І я сиджу… в мене було враження, ніби в нього вселився Семенко в цей момент, тому що він його текстів не знав. І от, наприклад, «кенесере» — це текст Дмитра, а я потім знаходжу у Семенка «вниситік, вниситік, пік-пік»…

Тобто вона навіть ритмічно вкладається у те, що написав Дмитро і це просто було якесь вау. І далі він грає музику, яка ідеально лягає мені на Йогансена, але певні моменти ми створювали і в процесі репетицій. До речі, Дмитро виконав свою роботу раніше за всіх, у нього була написана партитура раніше за всіх нас!" — ділиться Ніна Хижна.

Вистава "ХАРТАДЕ 20". Театр "НАФТА"

Гімн тілесності

Київ. "Довженко-центр".

Дія. Вони вибігають нізвідки на сцену. Майже оголені. Застигають у химерних позах — складаються один із одного. «Там… десь там… серед одежі лежать мої цигарки. Дай сюди, будь ласка. Страшенно хочеться курити». Вони перемінюють фігуру, і другу, і третю. Але Курбас, що стояв серед них, враз каже зіграти все наново! Тому все повторюють знову… Вони вибігають нізвідки на сцену…

"Ми собі дозволяли такі неочевидні рішення, в яких ми переплітали реальність, в якій жили митці і мисткині наших 1920-х, реальність їхніх творів, цих фікційних персонажів, яких вони створювали і нас самих. Тому в певних сценах Курбас може зустрітися із Оленою Баженовою, сестрою Катрею, яка вже навіть не сестра Катря, а пані докторка і вже пережила емансипацію. Тобто ми собі дозволили гру із цими текстами, де ми могли вичепити певне… sensation, ось це відчуття від тексту, яке є для нас сьогодні поживним. Це був той процес, у якому ми більше дбали не про те, щоби сподобатися, а щоб сподобалося нам", — розповідає режисерка.

“Форму теж шукали шляхом тренінгу. Іноді, наприклад, сцена Семенка це сцена повністю рухова, де на початку звучить текст Семенка, а потім відбуваються ці абстрактні дії. Спочатку це була сцена, де паралельно йшов текст і рух і ми в створенні руху відштовхувалися від тексту. А потім ми зрозуміли, що рух настільки перейняв на себе сенс із тексту, що вони просто дублюють один одного і нам вже не потрібний текст, ми можемо залишити тільки рух. І це рішення прийшло от перед самою прем'єрою.

Рух взяв на себе функцію. Бо рух… він реальний, бо він народжується із нашого реального тіла, сучасного тіла, політичного тіла, тіла, яке сформоване цими обставинами і цими містами.

І тіло дає живу актуальну реакцію на те, що відбувається у тексті, бо текст, це щось, що відбулося тоді і вийшло з тіла митця тоді, а може реагуємо на цей текст сьогодні. І він є реальним, сучасним, релевантним, а отже… «let it be»", — каже мисткиня.

Подібна увага до тіла і його потенціалу в перформансі простежується і в Леся Курбаса, режисера театру 20-х "Березоля" і представника розстріляного відродження. Він мав особливу систему роботи з акторами: вважав, що тіло потрібно натреновувати так, щоб кожен рух зрештою ставав промовистим, щоб у ньому могла заховатися метафора, вважав також, що потрібно віднайти всі можливі пози та положення тіла, якими можна висловлюватися. Ніна Хижна в часи навчання в університеті працювала, де мріяла, у "Березолі", що нині Харківський український академічний драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. Проте не відчула там тої атмосфери, що панувала у 1920-х, тож вирішила працювати окремо, розвиваючи авангардну тілесну форму перфомансу.

Заєць Йогансена

Київ. Довженко-центр

Глядачі заворожено спостерігають за Ніною на сцені. Стриб. Стриб. Стриб. Її голова вже не людська — на ній тремтять від рухів довгі вуха, гостра мордочка дивиться у залу, а тіло зігнуте, напружене, готове до наступного підскоку. Стриб. Стриб. Стриб.

"Там насправді є пасхалочка у виставі на вірш Йогансена «Ось іду по рейці» — заєць. Це вірш, який читає Артем Вусик у виставі. І ось з оцього полювання на зайця починається «Подорож ученого доктора Леонардо». Там головний герой полює на цього зайця, вбиває і потім з ним тікає від комунарів, здається. І ось твориться ця динаміка водночас із образом природи, яка спостерігає за всім, що відбувається…"

Артем Вусик, художній керівник театру "НАФТА". Театр "НАФТА"

"«І ліс, немов зелений заєць, задивився на мою ходу». Ліс, який бачив, як там полював Хвильовий, Йогансен, свідчить сьогодні, як по нас прилітають КАБи, наприклад. Або ці ліси сьогодні палають. Це теж якийсь такий образ, пов'язаний із ландшафтом, із часом, зі змінами, які відбуваються в ландшафті. Звідси цей зелений заєць", — розповідає режисерка.

Вистава "ХАРТАДЕ 20". Театр "НАФТА"

Вогнетривкість

"Важким у роботі було проходження через втому, бо кожен раз ви приходите на репетицію із цим масивом прожитого досвіду і треба через нього прийти до себе, митця чи мисткині, запустити цей механізм творчий, і місцями це буває важко, бо видається недоречним, якимось привілеєм, забаганкою, забавкою, порівняно із тим, що роблять наші друзі, які служать. Тож тобі треба кожного разу знову і знову віднаходити цю мотивацію і розуміння того, чому це все ж таки треба робити. Це при тому, що ми маємо велике бажання це робити, але сумніви, які були на початку вторгнення, все одно присутні — наскільки ефективною є наша культурна робота. Я знаю всі відповіді, але звісно, що все це не зрівняється із фізичною силою і з фізичною обороною. І тут ти з цими важелями маєш якось справитися", — зізнається Ніна.

"Важко було і знайти цей момент на рівні тіла.. от якою б не була ніч, але увійти в робочий стан. Насправді нам пощастило відносно, бо в Харкові було доволі тихо у фазу активних репетицій. Щось прилітало, звісно, але не так, як, скажімо, це буває. Сильні обстріли почалися на наступний день після прем'єри. Загинула дівчина Ніка Кожушко, з нашої мистецької культурної спільноти, їй було 18 років. Власне, вона була на прем'єрі про Розстріляне відродження, а через день вона загинула від російської ракети і приєдналася до числа цих митців і мисткинь, вбитих Росією. Мабуть, ось це був найважчий момент — розуміння, що сьогодні ми творимо, а завтра ми втрачаємо. І найкращий момент — це усвідомлення, що попри все ми маємо робити", — говорить Хижна.

Вистава "ХАРТАДЕ 20". Театр "НАФТА"

"Націоналістка"

22.09.2024. Кафе на Золотих воротах.

Ніна малює пальцем по столику: "Тут от вулиця Чернишевська, тут я народилася й жила. Тут будинок «Слово». Тут похований Хвильовий, Кропивницький, здається Гулак-Артемовський, якщо не помиляюсь. Тому я там ходила до них на могилки і просила, щоб вони допомогли мені вступити в університет. А тут цей університет мистецтв".

Я бачу, як щоразу, коли Ніна згадує когось із Розстріляного відродження, її мова стає виразнішою, поважніє.

"Ці персони для мене ще з часів школи були дуже надихаючими і тими, з ким мені хотілося себе ототожнювати, тими, від кого я можу черпати енергію, натхнення і певну таку опорність. Я знала, що тут вже було це, був цей квітучий сад дивного авангардного мистецтва, а отже, його можна відродити на цьому бетоні. І це завжди було зі мною, завжди вирувало.

Через те, що я була адепткою української літератури і драматургії, мене у школі називали «націоналісткою», тому що я ще й розмовляла українською мовою. Проте, зізнаюсь, не завжди, тому що це було важко для мене як для дитини, коли всі говорили російською. Але ще з того моменту я чітко розуміла, хто я є, бо, наприклад, мої батьки говорили чисто російською, але я знаю, що мої бабуся й дідусь розмовляли українською і я їх не застала, але я знаю, що вони дружили із Тичиною і з цією всією літературною інтелігентською тусовкою. Тобто я на підсвідомому рівні, на генетичному рівні відчувала, що мені туди, ось там мене щось неймовірно наповнює і дає просто бажання жити, там моє коріння", — розповідає Ніна Хижна.

Вистава "ХАРТАДЕ 20". Театр "НАФТА"

Ми "сердечко" Харків

"Попри небезпеку, ми обираємо Харків, тому що для нас важливо бути в контакті з містом, тому що… вибухи, які ми чули зранку, формують те, як ми рухаємося через годину на репетиції. І таким чином ми вбираємо реалії міста, його потреби, потреби його мешканців, і так ми можемо правдивіше транслювати, яким сьогодні є Харків, якими є його ритми, звуки, крики, вигуки, якою є його поезія і мистецька форма.

Мені видається, що це дуже зумовлено фізично, бо у нас були пропозиції від наших колег, щоб ми могли репетирувати свою виставу у Львові. Або коли там були сильні обстріли, я думала, чи не переміститися в Київ. Але це тоді… буде не про Харків зараз. Це тоді буде про наше уявлення чи пам’ять про Харків. Бо простір, у якому щось твориться, зрештою дуже впливає на фінальний результат. Ну і плюс ми там маємо домівки, котів, наш театр, де ми можемо репетирувати, плюс ми би не потягнули оренду в Києві на цей весь період. Просто це теж суто матеріальні якісь речі.

Але все одно я думаю, що відповідь лежить у площині ірраціонального… це дім. Коли приїжджаю в Харків після якось проєкту, я виходжу на цю вулицю і я просто щаслива. Я розумію, що ось я виходжу на вулицю Хвильового, а ось там він жив і тут він, вочевидь, йшов на літературний ярмарок і теж не знав, чи не заберуть його вночі. І це дає певний такий «empowerment», відчуття своєї належності і того, що ти там, де ти маєш бути, в той історичний момент, в який тобі довелося тут бути. Він химерний, абсурдний, він не мав би бути таким, але такий, який він є", — каже мисткиня.

Майбутнє "Нафти"

"В нас в листопаді почнеться робота над виставою, присвяченою темі екоциду, Землі, це буде частиною більшого проєкту від Creative Europe. Нас запросила як партнерів австрійська інституція і ми подумали, що нам є що сказати про екоцид.

Ширша тема цього проєкту — це «environment», довколишнє середовище і стосунки з ним.

У нас своя перспектива на це. І пізніше ця вистава буде показана в Австрії і кількох європейських містах. Але прем'єра має відбутися у Харкові в лютому і вистава має увійти в репертуар театру".

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media