"Для мене зараз тільки війна є виправданням творчості й тільки війна є моїм мотивом". Такими словами режисерка Катерина Степанкова прокоментувала відродження вистави "Нетутешній", яка тепер йтиме в театрі Франка.
У інтерв'ю для Радіо Культура Наталі Грабченко вона розповіла про історію появи вистави у 2017 році в майстерні "Сузір'я" та нагадала, що п'єса була написана ще в середині минулого століття як відгомін Другої світової війни, а нині, як сказала одна з ветеранок, "це вистава про ПТСР суспільства".
Про що вистава "Нетутешній" та який відгук вона знаходить у сучасного глядацтва — режисерка Катерина Степанкова, художник-постановник Тарас Ткаченко та актор Михайло Кукуюк в матеріалі Суспільне Культура.
Катерина Степанкова, режисерка вистави "Нетутешній"
Вистава з'явилася у 2017 році, але насправді виникла набагато раніше. Мій майстер, Валентина Іванівна Зимня, приблизно в жовтні 2014 року принесла мені свій екземпляр п'єси Чернівецького театру 60-х років і сказала: "Я це грала, ти маєш це поставити, це про зараз, це буде потрібно людям". Я досить довго шукала оригінальну версію, адже мала лише скорочену п'єсу. Автор оригінальної п'єси — Карл Ветлінгер. Власне, це новела, написана в 1950-х роках як відгомін Другої світової війни. І саме тому мені була цікава ця п'єса.
Щойно її прочитала, я знала, що героя буде грати Михайло Куколюк. Річ у тому, що так доля склалась, що я маю честь бути знайомою з добровольцями. З людьми, які хто з Майдану, хто трошки пізніше, встав і пішов у військо. З тими, на кому тримається світ. Власне, одного з таких людей і грає Михайло. Я хотіла ставити виставу саме про цих людей і знала, що талант Михайла поєднує це тепло, це як від землі розуміння природи вселюдської любові до всього. І так само є в ньому той міцний чоловічий гнів і злість, який в стриманні цікавіший, ніж у прояві.
Я чекала, щоб поставити цю виставу рік, і ми зрештою це зробили у 2017-му. Тоді до нас на прем'єру чи не найпершими прийшли представники Добровольчого українського корпусу, який на той момент вже розпався на ДУК і УДА. І тоді прозвучала фраза від одної ветеранки, яка сказала: "Це вистава про посттравматичний синдром суспільства". Тому ми й вирішили відновити покази. Тепер вона буде йти в театрі Франка.
Я дуже вдячна Євгенові Миколайовичу і театру Франка за сприяння. Тим більше так склалось, що всі актори, які працюють — це актори театру Франка.
Тарас Ткаченко, художник-постановник
На одному майданчику відтворити кілька абсолютно різних локацій: спочатку — це божевільня, потім — сільрада, потім — церква, потім — готель, перед тим — вокзал, і так далі. Тому виникла така думка, що це може бути якась універсальна річ, що розкладається на різні фази, які символізують періоди життя цього нетутешнього героя. Власне, як він стає нетутешнім, через що він приходить до тої думки, що він стає нетутешнім. Це глибоке питання, і я думаю, що після самої вистави буде нагода над цим порозмірковувати.
Що стосується форми, то я її не вигадував, її вигадав Господь Бог, називається вона куб. Я просто скористався цим винаходом. Є така відома максима, що світом керують знаки й символи. І куб — це один із таких символів, який символізує абсолют відносного. Тобто сфера — це абсолют абсолютного, а куб — абсолют відносного.
Михайло Кукуюк, актор, виконавець головної ролі
Кожен актор хоче щось зіграти у своєму житті. Для мене ця роль, мій герой — це щось на рівні мок'юментарі. Це якийсь момент чуда, що мені ця роль дісталась і що я її граю. І те, що ми зараз впливаємо на людей.
Чесно кажучи, в мене інколи бувають моменти апатії, мені соромно інколи стає за те, що це правдива роль. А є хлопці, які насправді такими є. Бо зараз різні історії відбуваються фронтові. Тому для мене це водночас і величезна честь, і втілення мрії, як би це пафосно не звучало, і величезна відповідальність. Воно якось в мені змішується.
Чому Багдонас, актор литовського театру і кіно, співає пісні литовських партизанів? Чому співають про Криваву неділю в Дубліні? Чому театри Ізраїлю роблять вистави про їхні війни? Так само й українці. Ми маємо робити ці всі речі, тому що це один із тих цвяхів, які тримають суспільство.
Здавалося б, що таке театральна вистава? Зараз є більш значущі, здавалося б, речі. А ні, це те, що тримає тил, це те, що тримає тло. І такі вистави тримають. Я перепрошую, але ми зараз маємо цим займатися, цим треба займатися в будь-якому випадку. Хоч деякі люди кажуть: "Та навіщо? Війна, давайте якось відволічемося". Ні, ми маємо бути в цьому, бо нам тоді буде і легше переживати ті всі речі. А тема ментальних хворих ще довго буде, ще на кілька поколінь вона буде з нами.
Катерина Степанкова, режисерка вистави "Нетутешній"
У 2017 році я мінімум 5 разів на рік була на Сході. Я спілкувалася з військовими та з переселенцями, які були там в регіоні. Вистава певною мірою є відповіддю на їхній запит.
Взагалі мені цікаво було робити щось про любов, а коли ми отримали рану, яка пульсує, то про що ще говорити? А оскільки це ж не останніх років історії "про маршрутки" чи "я вас туди не посилав", то я розуміла, що маю це зробити. І тоді був відгомін військових, просто тоді їх рідко можна було вичепити. Ми вже відновили виставу на незалежних майданчиках, зіграли у Жовтневому палаці й не дограли в ТЮГу"Театр юного глядача" через чотири тривоги. Але саме на тій виставі зійшлась військово-волонтерська спільнота. І хлопці, які не додивились в ТЮГу, мене зараз питають: "Коли буде «Нетутешній»? Нам треба допомога".
Тарас Ткаченко, художник-постановник
Ця вистава не тільки про війну, вона взагалі про долю людини. І ті, хто її не додивилися, додивляться її вже на своєму прикладі в реальному житті. Бо кожен з нас, маючи певний життєвий досвід, може робити якісь висновки. Життя складається з періодів, вони можуть бути більші чи менші, але кожен з них є уроком для душі. Це, так би мовити, підтекст або іномовлення таке, коли мистецтво стає відкриттям, і уважний глядач обов'язково побачить себе, як у дзеркалі.