Кураторка і дослідниця мистецтва Катерина Філюк працює з темами пам'яті та історії. Один з її проєктів — "Суспільна угода" (2016), у якому вона спільно з фондом "Ізоляція" пропонувала створити дискусійний простір між мистецькою спільнотою, суспільством та владою про громадські місця й радянську спадщину. Зокрема, на місці колишнього пам'ятника Леніну в Києві вони створили низку мистецьких інтервенцій про переосмислення постаменту та довколишнього простору.
Катерина Філюк — кураторка, дослідниця та здобувачка ступеню PhD в Університеті Палермо. З 2017 по 2021 роки була кураторкою фонду "Ізоляція". Наразі вона також є запрошеною дослідницею у центрі фотографії Fotohof Archiv (Зальцбург) та запрошеною студенткою програми PhD у Центрально-Європейському Університеті (Відень).
У своєму тексті для Суспільне Культура Філюк міркує про нові підходи до створення меморіалів, які можуть запропонувати українські художники, скульптори та архітектори. Зокрема, на прикладі ідей, які візуалізували учасники Лабораторії практик меморіалізації — освітньо-дослідницького проєкту з пошуку мови пам’ятання російсько-української війни.
Нещодавно український художник Дмитро Красний опублікував у своєму фейсбуці допис, в якому розмірковує над створенням прикрас, які б "нагадували про померлих, зв'язок з ними, опредмечували б пам'ять про них". До цього він вже реалізував срібні піни квіткохрести та керамічні урни для праху — ужиткові предмети, які мають на меті вшанувати пам'ять загиблих або залишити вказівки щодо власного погребіння.
Таке зміщення акцентів у художній практиці (не лише цього конкретного українського митця, але й багатьох інших) в бік комеморації та осмислення конечності людського буття під час війни абсолютно зрозуміле. Водночас відбувається також і стихійне персональне вшанування пам'яті полеглих цивільних і військових родинами в деокупованих поселеннях та в місцях бойових дій. А якщо до цього додати ще й різноманітні державні ініціативи на місцях та на загальнонаціональному рівні, очевидною стає багатошарова складність будь-якого меморіального проєкту. Неминуче така кількість стейкхолдерів, чи то пак зацікавлених сторін, ускладнює досягнення консенсусу, адже кожна зі сторін має свої цілі й керується власними етичними та естетичними переконаннями.
Тим більш цікавою і своєчасною видається ініціатива Лабораторії практик меморіалізації, реалізована платформою культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" й ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки Фонду "Партнерство за сильну Україну".
Виходячи вже з майже аксіомного твердження, що нові колективні травматичні досвіди, як-от війна, потребують нової мови меморіалізації, лабораторія запропонувала культурним дієвцям поміркувати над ідеями меморіальних проєктів для чотирьох локацій — Мощун, Одеса, Харків, Чернігів.
Важливо, що проєкти — радше вправа чи гіпотетичне міркування, аніж конкретна пропозиція, що згодом має бути втілена. Це зауваження передусім приховує можливість — творчу свободу чи навіть необмеженість (в ресурсах, експресивних прийомах, образності, технічних можливостях). Чи це не ідеальні передумови для візіонерських художніх проєктів, які б могли запропонувати нові підходи до комеморації? В теорії так, на практиці ж майже в усіх представлених проєктах впадає в око надзвичайна чутливість, обережність, спровокована уважним та відповідальним ставленням до болю інших.
Не ретравматизувати, не образити, не надто трансформувати і так вже понівечений ландшафт, оприявнити та надати більш досконалої форми тому, що вже існує — здається, ось основні принципи, якими керувалися учасники лабораторії. Тут мистецтво, радше ніж бути експериментальним майданчиком, стає помічником суспільства в артикуляції складних травматичних досвідів і надає весь свій наявний інструментарій для суспільного користування.
В кожному з чотирьох запропонованих кейсів фокус зміщувався від пропозицій меморіального комплексу на місці запеклих боїв у Мощуні до переосмислення радянського військового пам'ятника в Одесі, до унаочнення ран на тілі Салтівки (одного з найбільш обстрілюваних районів Харкова), до осмислення досвіду облоги Чернігова. Тож відправною точкою були дуже різні події та ситуації, що вимагали нюансованих рішень.
Видається цікавим поглянути на напрацювання лабораторії саме з погляду функцій мови, серед яких комунікативна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична та інші. Деякі з них проявлені більше, як-от комунікативна і гносеологічна, адже у багатьох проєктах йшлося про створення простору для діалогу, а меморіал розглядався як умовна капсула з акумульованими знаннями, що мають бути передані наступним поколінням. До прикладу — проєкт Михайла Алексеєнка для Мощуна, де низкою засобів, серед яких і VR, пропонується зберегти і переповісти історію битви.
Безперечно, надважливою є ідентифікаційна функція, адже, говорячи зрозумілою всім мовою, ми створюємо спільноту, належність до якої протягує ниточку між поколіннями, допомагає ототожнити себе з певною групою людей. Загалом комеморативні практики націлені на формування спільноти через спільне проживання та пам'ятання певних історичних подій.
Оскільки ж більшість представлених проєктів були створені художниками або архітекторами чи дизайнерами у співавторстві з художниками, логічно прискіпливіше роздивитися саме естетичну функцію.
По-перше, досить красномовним є все ще не наскрізний для всіх проєктів, але вже досить помітний перехід від вертикальної до горизонтальної форми монументу. Ба більше, йдеться вже не про один чи групу об'єктів, що більш чи менш органічно вписані в середовище, а радше про середовище, з якого "виростають" певні, часто зооморфні форми. Вертикальні, а іноді й очевидно фалоцентричні монументи взагалі-то дуже притаманні західній культурі і ведуть свій родовід, мабуть, ще від обелісків, що перекочували з Давнього Єгипту до Греції та Риму.
Такі монументи своїм існуванням ніби заперечують гравітацію, прагнуть домінувати над довкіллям та наче затуляють сонце, натомість возвеличуючи того, на честь кого зведені.
За винятком пропозиції митця Романа Михайлова, який фактично потроїв стелу на Алеї Слави — меморіальному комплексі пам'яті захисників, партизанів та визволителів Одеси — і частоколу-стіни від Софії Мартинюк, Кирила Гузенка й Андрія Пучініна в Мощуні, майже всі представлені проєкти вдало розміщувалися в горизонтальній площині.
Насамперед це проєкт Сергія Гули в Манжосовому Яру в Харкові. Його майданчик із закарбованими на ньому кроками танцю горизонтальний не тільки просторово. Завдяки паузам у бордюрі, що опоясує прямокутник, стирається межа між майданчиком та хідником, фактично запрошуючи нас до партисипації. Тож це стає таким простором горизонтальної взаємодії — ще одна мовленнєва конструкція, що до неї часто вдаються, щоб підкреслити залученість громади та демократичний принцип ухвалення рішень. З цього погляду цікавою є також пропозиція Єгора Перепелюка "Мур".
Автор розміщує меморіальний об'єкт не по центральній осі парку в Чернігові, а дещо зміщує його в бік, щоб уникнути домінування. Також він дає можливість зайти в нього, вдало поєднуючи геометричні форми кубу ззовні та сфери всередині.
Не менш симптоматично, що в багатьох пропозиціях non-human стає важливим елементом — ні, ще не актором, але вже елементом місць пам'яті. Насамперед дерева, які раптом наділяються антропоморфними рисами, а також багаторічні трави та загалом рослинність, притаманна тому чи тому регіону країни, якщо не замінюють собою камінь та метал традиційних пам'ятників, то принаймні вступають із ними в певний діалог.
Тут слід зазначити: коли роздивляєшся пропозиції, раптом стає очевидно, що українські міста є дуже зеленими.
Рослинності в них багато, часто-густо вона стихійна чи занедбана, а проте абсолютно звична для ока місцевих жителів і досить органічно вписана в ландшафт. З огляду на це можна було б говорити, що саме рослинність, яка, за висловом української художниці Алевтини Кахідзе, не може втекти, стає одночасно мовчазним свідком і жертвою військової агресії. Однак жодна з пропозицій не надає non-human аж такої агентності. Натомість помітна тенденція розглядати рослинність не лише як декор для оздоблення меморіального комплексу, але і як потужний символ відродження, життя, яке триває попри все. Наприклад, у проєкті меморіального лісу в Мощуні від Руслана Савчука або в пропозиції Kinder Album для цього ж місця.
Останній аспект, на якому хотілося б зупинитися більш детально, — це використані для меморіалів матеріали. Знову ж таки, класична меморіалізація передбачає використання дорогих, рідкісних та витривалих матеріалів. По-перше, щоб підкреслити статус та силу того, хто зводить пам'ятники, по-друге, щоб вони несли певні повідомлення крізь віки, не даючи забути. Характерно, що в напрацюваннях учасників лабораторії матеріалу приділена значна увага, і абсолютно очевидно відбувається відхід від класичних мармуру та бронзи.
Скульптор Петро Гронський пропонує для Чернігова скульптурну композицію зі сталі, яка з часом може окислюватися. Йому важливі як тактильні відчуття, так і вага, міць цього матеріалу, а також відсилка до понівечених конструкцій та автомобілів, яких наразі так багато в Україні. Натомість вже згаданий Єгор Перепелюк відштовхується від місцевої традиції будування і обирає давньоруську цеглу плінфу для створення меморіалу в Чернігові. Це дає йому створити місток між минулим і сьогоденням та вдало інтегрувати в проєкт локальну ідентичність.
Під час перегляду всіх 25 представлених проєктів, кожен з яких має свої сильні й слабкі сторони, майже фізично відчувається той сейсмічний зсув, що відбувається в царині комеморативних практик в Україні. На зміну старим, часто вкоріненим у колоніальні практики домінування та екстракції, помпезним пам'ятникам, приходить бажання більш делікатного, неієрархічного вшанування, де власне акт пам’ятання розділений багатьма людьми і може мати партисипативний характер.
Звісно, це не означає, що в минулому залишаться фігуративні зображення з усім зрозумілою символікою, на кшталт християнських янголів або українських соняшників і тризубів. Однак спроби викристалізувати нову мову меморіалізації через колективне споглядання та дію, які стали можливими завдяки Лабораторії практик меморіалізації, дають надію на певні зрушення.
Мабуть, найскладнішим завданням у формулюванні та затвердженні нової мови комеморації буде дотримати баланс між її різними функціями, врахувати потреби всіх зацікавлених сторін. Тим часом нікуди не подінеться ані вернакулярна меморіалізація, ані державний запит на створення великих меморіалів та урочистих церемоній. Однак, зрештою, маємо пам'ятати, що іноді достатньо маленької запаленої на підвіконні свічки, щоб нагадати, вшанувати та об'єднати. Але артикулювати такий простий і водночас потужний образ, як то кажуть, завдання з зірочкою.
Дізнатися про всі ідеї меморіальних проєктів для Мощуна, Одеси, Харкова і Чернігова можна у відеопрезентації Лабораторії практик меморіалізації.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media