Кураторка та дослідниця Євгенія Нестерович спеціально для Суспільне Культура розповідає про те, як мистецтво формує спільноти у Львові та залучає їх до взаємодії.
Колись більше говорили "партисипативний", тепер частіше кажуть "учасницький". Як би це не називалося, а мова йде про залученість у творчий процес усіх, хто присутні на місці творення: немає більше глядачів та митців — є учасники та медіатори. І усе це обертається навколо максимально великих, відкритих і чутливих питань: Що таке дім? Як ми пам'ятаємо? Де мені добре? Як ми разом?..
Саме так — "Як ми разом" — і назвався врешті-решт окремий напрям активностей на Jam Factory Art Center (Артцентр "Фабрика Повидла") у Львові. За назвою однієї зі спільнотно орієнтованих мистецьких резиденцій, які проводили тут щороку від 2020-го у межах великої міжнародної платформи Magic Carpets, що об'єднує 15 організацій з різних європейських країн і підтримує подорожі та обмін досвідом соціально відповідальних митців та мисткинь.
"Фабрика Повидла" на Підзамчі відчинила свої двері щойно у листопаді 2023 року. Але працювати зі спільнотою району команда почала ще раніше, у 2016–2019 роках. Діти району створювали анімації та фотоесе про свої мрії ("Мрії про Підзамче") і знімали короткометражку разом із художницею Даною Венецією ("Дуже, дуже таємний клуб"), працівники фабрики радянської епохи розповідали історії району ("Розкажи історію"), або ж мріяли разом з іншими мешканцями про його можливості в одному з магазинчиків легендарного підземного переходу під залізничними коліями, де митці Джо Годжс та Робі Колман винайняли один із секторів для проєкту "Спускаючись під землю: Office in the underpass".
Вже п'ять років, від 2020-го до 2024-го такі резиденції та проєкти відбуваються у Львові в межах Magic Carpets за підтримки "Креативної Європи".
За цей час "Фабрика Повидла" накопичила чимало досвіду і щедро ділиться ним з колегами. За підсумками резиденції у 2022 році створено посібник "Як ми разом". У ньому зібрано знання, практики та підходи митців і мисткинь, які брали участь у однойменній мистецько-спільнотній резиденції, а також досвід експертів та експерток із різних сфер: театру, літератури, перформансу, візуального мистецтва, тілесно орієнтованої й арттерапії, психотерапії, соціології, історії, усної історії, кураторства. Інтерв'ю там сусідять з описами методик та враженнями від спостережень. Це постійна робота-в-процесі, яку весь час треба показувати іншим — і саме так вдосконалювати, оцінювати, рухатись далі.
У 2023-му, після "Розпаковуючи звук" — резиденції, що звертала увагу на голос і звучання, — ми разом з Анною Гайдай, кураторкою мистецько-спільнотних програм інституції, спробували зробити чергові проміжні підсумки роботи напряму у форматі подкасту (щоб і аудіоформа посилювала зміст!). У ньому довгими методологічними розмовами резиденти та резидентки програми різних років пробують "обмацувати слона": описувати, що є і не є партисипацією у мистецтві, ким стає митець у цій ситуації, чому так важливе безпечне і довірливе середовище для учасників, і як такі практики допомагають посилювати спільноти, особливо у кризові періоди.
"Розвиток середовища відкритих і свідомих людей та громадянського суспільства" "Фабрика Повидла" маніфестує як свою мету. Тож праця з локальною громадою є безпосереднім послідовним втіленням цих завдань. Анна Гайдай розповідає: для команди одразу було важливо "не бути прибульцями, а ставати для місцевих більш відкритими і зрозумілими", тож спочатку більшість уваги була звернена на спільноту Підзамча.
У час повномасштабного вторгнення ситуація трохи змінилася: локальну спільноту наповнили переселенці — і артцентр не міг дискримінувати своїх адресатів за будь-якою ознакою.
"Хотілося працювати з такою великою спільністю — ось ми всі єдині українці — щоб зрозуміти, що з нами відбувається, що з нами робить цей досвід війни. Група була мішана, з місцевих та новоприбулих, і робота була орієнтована на відновлення контакту в сім'ї, між членами родини. Ми вирішили так робити, бо ми самі, кураторки, звертались до власного досвіду пережитого: вимушений переїзд в інше місто з дитиною, починати все з нуля на новому місці, не мати друзів для спілкування, формувати нові соціальні зв'язки… Всі ці складні моменти ми перенесли і в тодішню резиденцію для того, щоб попрацювати над ними разом з іншими охочими".
Важливим у роботі 2022 і 2023 років елементом було відновлення зв'язків із власним тілом, адже воно відчутно страждало від браку уваги у перші півроку дуже інтенсивного інформаційного споживання, а далі виснажувалося волонтерством, доглядовою працею, стресами і невизначеністю.
"Розпаковуючи звук" продовжила цю тему, адже співати насправді треба усім тілом, а не лише голосовими зв'язками, і відчувати звучання, слухати інших — теж.
Окрім мультидисциплінарного підходу, програма артцентру відрізняється ще однією важливою особливістю: митці, які за умов звичного воркшопу були би "тренер(к)ами", тут є співучасниками/цями, чи то "медіатор(к)ами".
Плин групових процесів вони координують за власними відчуттями і спостереженнями, і насправді ніколи не знають, до чого ціла резиденція приведе. Кінцевою метою тут не є завершений проєкт, а лише процес перебування разом, групова робота, її насиченість для учасників — саме таких висновків дійшла команда з досвіду попередніх років резиденцій. Після кожної зустрічі між ними відбувається обговорення динаміки та процесів: зворотний зв'язок одне одному допомагає скоординувати, як рухатися далі і якою доріжкою вести групу до наступного етапу.
Сміливість кураторки Анни Гайдай полягає також у тому, як вона запрошує до цієї роботи художників і компонує їхні команди. Анастасія Войтюк, музикантка, бандуристка, одна з медіаторок резиденції 2023-го так і каже: найважливішим у цій резиденції був саме контакт між залученими.
В "Розпаковуючи звук" у команді медіаторів були художники з синдромом Дауна і без — і внутрішня динаміка їхньої спільної роботи була надзвичайно важливою.
Віра Ібрямова-Сиворакша розповідає про своє знайомство з Олександром Стешенком та Анною Сапон, які разом зі Стасом Туріною репрезентували на резиденції мистецький колектив "Ательєнормально":
"На другий тиждень, у обговореннях спільної роботи з Сашком та у групі почалось найцікавіше. Кордони: в роботі з Сашком мені важливо було зрозуміти, що він може як митець та медіатор, а чого не варто очікувати, бо його мозок працює по-іншому. Уважність: де мені варто допомогти, підхопити і повести групу, а де він впорається сам. Повага: приймати до розгляду всі ідеї, які пропонує Сашко. У спілкуванні з іншими колегами з часом починаєш розуміти їхній хід думок швидше, невербально. З Сашком так не виходило. Він мене завжди «обнуляв». Бо мій мозок ніколи не міг передбачити, яку тему для розмови обере Сашко, яку ідею запропонує, і в цьому була велика цінність для творчого процесу. Це руйнування інерції, яка часто заважає знайти нову дорогу. Він так мислить, бо це природа так зробила, чи це мислить митець Сашко? Навряд чи можна розділити ці дві сутності, але саме це поєднання робить його унікальним".
Анна Гайдай підтверджує: 60–70 % праці й уваги йде на злагодження роботи митців у групі і з групою. Стас Туріна, співзасновник "Ательєнормально", по закінченні резиденції говорив так:
"Через три з половиною місяці я все ще думаю, чи варто нам було брати участь в цьому неймовірному, прекрасному і складному експерименті. Ми як учасники і учасниці резиденції всі разом створили багато важливих ситуацій, і ця важливість невимірювана. Описувати їх немає можливості. Мені йдеться про відкритість і зустріч людини з іншою людиною. Це те, що якщо не забути, залишиться з нами надовго. Правда в тому, що це не люди з інвалідністю, а люди без інвалідності мають бути готові до зустрічі. І резиденція подарувала дуже багато зустрічей. І таких, до яких я/ми не були готові. І таких, на які ми навіть не могли сподіватись, які принесли нам звершення. Цими звершеннями і були ці зустрічі".
Тож у такому форматі багато праці відбується всередині: над етикою, правилами гри, назвами та методами. І тут залучення різних досвідів є принциповою засадою — бо саме так відбувається і в суспільстві: кожен проживає ситуацію чи подію зсередини власної призми. У процесі роботи над подкастом, згаданим вище, ми також згадали про формат словничка — і зібрали у ньому ключові визначення, які прозвучали у цих розмовах. Одним із важливих понять, що увійшли в цей словник учасницьких практик у мистецтві, є інклюзія.
Юрій Кручак, художник, куратор і співзасновник платформи міждисциплінарних практик Open Place, окреслює її так: "Інклюзія — це не тільки про фізичні або психічні вади, це про можливість бути відкритими один до одного і сприймати іншого як рівного. Важливі елементи партисипативного мистецтва — це відкритість, зануреність в процес, співжиття, співбуття, залученість, співтворення, і все, що стосується програмування процесу з відкритим кодом".
І ця небезпечна близькість з аудиторією та між собою створює особливі умови взаємодії. На заняттях резиденції дорослі люди граються, як діти, або обурюються, що правила гри не відповідають їхнім очікуванням ("як це — танцювати спогад про шафу?"), або знаходять собі постійну улюблену справу (терапевтичні майстеркласи зі співу). Вони дуже різні, і буквально приходять за оголошеннями, які "Фабрика" поширює на парканах району.
Анна Гайдай ділиться спостереженнями: зазвичай до участі у таких програмах зголошуються вже достатньо відкриті люди, і навіть запитують, чи можна привести подругу. З року в рік спільнота амбасадорів сучасного мистецтва на Підзамчі росте: підлітки приводили своїх батьків, батьки — дітей та друзів, і поступово й ті, й інші втягувалися у ці спільні практики дуже щиро і відкрито. Цьогоріч у резиденції "Хто пам'ятає" були учасники попередніх років, і особливо цікаво запитувати їхні враження від нових підходів і методик: що працює краще тепер, що більше сподобалося з попередніх років? Учасницькі практики — це постійне вдосконалення і процес, і саме у ньому вся суть і якість роботи митців та мисткинь.
Резиденція 2024 року "Хто пам'ятає" перегукувалася з виставкою "Пам'яті тої, що пам'ятає", і працювала над темою сімейної пам'яті та її збереження всередині родини. Як ми передаємо спогади від покоління до покоління? Чи може бути спогадом наш тілесний жест? Через учасницькі мистецькі та немистецькі практики присутні пробували дати імпульс одне одному до дослідження власних родинних історій, їхнього розповідання та збереження. Врешті унаслідок цієї роботи на завершення резиденції на "Фабриці" виник цілий фестиваль спільнот під назвою "Хто пам'ятає в наших родинах" — щоб не тільки підзамчани, а й усі, кому відгукується тема, могли приєднатись. В організації події артцентру допомагали "Музей Міста" та Центр міської історії Центрально-Східної Європи.
Софія Короткевич, проєктна менеджерка "Фабрики Повидла", розповідає:
"Фестиваль було заплановано провести у новому напіввідкритому просторі «Фабрики» — так званому зеленому ангарі. Учасники та учасниці фестивалю напередодні разом з Асею Цісар та Любомиром Тимківом зробили тут експозицію з колажів та коміксів, напрацьованих раніше. Також було експоновано відео з результатом практик «Вправи навколо порожнечі» Олі Марусин. Медіаторка Анастасія Кіт розповідала про експозицію та перебіг програми всім охочим дізнатись більше. Водночас самі ж митці пропонували всім відвідувачам долучитись до їхніх практик прямо на місці: створення колажної листівки з одразу на місці роздрукованими фотографіями відвідувачів від Любомира Тимківа; зіграти самостійно або з Асею Цісар створену учасниками програми карткову гру з запитаннями, які розкривали б гравців одне перед одним по-новому; закартографувати свою та географію своєї родини за методом Асі; долучитись до інших активностей «Музею Міста» або Центру міської історії.
Напередодні події команда «Музею Міста» навідалась у приватний сектор на Знесінні, щоб зібрати городину для частування на фестивалі та запросити мешканців відвідати його та розповісти про свій досвід міського городництва. Ця тема — в основі нового проєкту «МуМі», тому під час фестивалю вони інтерв'ювали охочих розповісти більше, створювали методом штампінгу карти городів та садів відвідувачів. Також «МуМі» запропонував інтерактивний квест для сімей чи груп друзів із дослідження Знесіння, останньою точкою якого була «Фабрика Повидла». Команда Центру міської історії своєю чергою шукала мешканців Підзамча і довкола, хто б міг показати публічно свої старі альбоми та розповісти більше про історію своєї родини. Серед відвідувачів були такі, які цільово мали часовий слот для показу своїх сімейних архівів, і такі, хто випадково дізнався про перегляд світлин та цільово повернувся додому, щоб принести п'ять величезних фотоальбомів на подію".
Загалом, за підрахунками організаторів, фестиваль спільнот відвідали близько 100 осіб: учасники програми "Хто пам'ятає" зі своїми сім'ями, відвідувачі артцентру, які випадково завітали в ангар, постійні гості та туристи, різного віку та сфер діяльності... І тут видається важливим у майбутньому простежити й підтримати цей зв'язок з учасниками та учасницями спільнотних програм різних років — щоб подивитися, якою мірою їхня залученість в учасницькі мистецькі практики вплинула на них у довгостроковій перспективі.
Торік, пригадую, наприкінці місячної резиденції у декого виникало відчуття обірваного контакту: "Ви нас приручили, а далі що?" Та й самі медіатор(к)и говорили, що виходять із резиденції "у процесі", який ще триває і триватиме довго — бо така інтенсивна робота у групі вимагає часу на пострефлексію і опрацювання висновків. Цікаво також поспостерігати, чи ті, хто випадково потрапляє на відкриті події таких програм, пізніше стають постійними гостями мистецьких просторів.
Тож, можливо, результатом учасницьких практик варто вважати не готові мистецькі проєкти, як зазвичай буває на резиденціях, і навіть не розроблені методології (бо вони є, але щоразу працюють по-іншому), а власне побудовані кола зв'язків, які можуть відлунювати і підтримувати у довшому часі тих, хто прожив разом насичену спільну творчу працю, розділений досвід, який складно описати тим, хто у ньому не був. Слухаючи розмови художниць та художників програми під час роботи над подкастом "Як ми разом", наткнулася у своєму блокноті на записи з першого дня відвідин "Розпаковуючи звук": обірвані фрази, чиїсь цитати, безнадійні спроби схопити і описати схемтично механіку взаємодії учасників... А на порожній сусідній сторінці — одне речення на весь листок: "Взаємодія як основа всього".
Можливо, саме зараз, коли ми часом майже фізично відчуваємо, як рвуться соціальні тканини, віддаляються наші близькі й невідомість підступає впритул, такі практики роботи зі спільнотами дуже на часі. Тут через уяву і обережну взаємодію учасники можуть витворити той безпечний простір, у якому є місце для уважного слухання Іншого — а отже, є шанс на порозуміння.
Зрозуміти не означає прийняти чужу позицію, але важливо хоча би залучено почути її. Це обов'язковий крок на шляху до будь-яких домовленостей, без яких спільнота перестає бути спільнотою. І з огляду на те, як багато всього вже змінилося і ще має змінитися у нашій країні задля перемоги та після неї, навички й методи, які використовують партисипативні практики, згодяться нам усім далеко за межами культурно-мистецької галузі.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media