Фотокнига "Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90" фотографа Євгена Нікіфорова та історикині мистецтва Поліни Байцим видавництва Ist Publishing зосереджується на українських радянських мозаїках другої половини XX століття. Автори цих монументальних робіт, про які говорять та показують автори книги, — як невідомі митці, так невизнані художники. Наголошуючи на крихкості монументального мистецтва, Нікіфоров та Байцим символічно порівняли їх із крихтами чипсів на дні пачки.
Про українську радянську культурну спадщину, наївні мозаїки та їхній історичний наратив, про вразливість публічного мистецтва, позбавленого музейного авторитету та його санкціоноване знищення, про процес дослідження та документування мозаїчних творів, про мозаїки в Маріуполі, поїздку до Криму та важливість створення загальноукраїнського архіву монументального мистецтва — про це й інше Леся Пахарина, комунікаційна менеджерка Ist Publishing, поспілкувалася з авторами книги спеціально для Суспільне Культура.
Євген Нікіфоров
Почнемо з головного, наївні мозаїки — це…
Наївні мозаїки — це частина мозаїк, які можна виокремити від явища мозаїк XX сторіччя створених на території України. Їх можна вирізнити як ті, що були створені поза рамками системи офіційного радянського мистецтва.
Наївні, в нашому випадку, є тими, що тяжіють до аматорського підходу або ж із заграванням до творчого доробку художників і художниць, яких заведено вважати наївними. Твори, що їх створювали самоуки, без спеціальної освіти.
Що спонукало вас зайнятися документуванням радянських мозаїк?
Я почав документувати мозаїки у 2013 році. Мотивацією була цікавість до монументальних творів, які є важливою частиною українського мистецького доробку. Але так уже сталося, що твори ці не були й досі не є під захистом держави, а також не було загальної бази даних створених мозаїк.
Як ви знаходите мозаїки? Які критерії для вас є визначальними у виборі нових мозаїк для дослідження?
Я користуюся десятками різноманітних методів для пошуку нових робіт та атрибуції. Основними джерелами інформації була періодика радянських часів, книжки, архіви, розмови з художниками-монументалістами та їхніми нащадками, робота з великими обсягами зображень, отриманих із відкритих джерел, та інші. Це схоже на дерево, яке розросталося протягом десятиріччя. І наївні твори для мене є листками на цьому дереві — без розуміння базових речей неможливо було б прийти до наївних мозаїк.
Чи досліджуєте ви історію та контекст створення мозаїк, які фотографуєте? Чи намагаєтеся знайти авторів?
З самого початку свого дослідження монументальних творів я задався питанням про авторство. Також цікавило, чому в різних джерелах щодо одних і тих самих мозаїк вказані іноді різні автори або ж відрізняється колектив авторів.
У цьому полягає одна з головних проблем: доводиться щодо певних робіт проводити потрійний фактчекінг — порівнювати автора з періодичних видань, з архіву та тримаючи в голові особисті слова автора. Усе, що вдається знаходити, я вношу до свого архіву.
Контексту створення надто багато уваги не приділяю, цю інформацію достеменно можуть уточнити хіба що архітектори та художники, пов'язані з твором, але з кожним роком їх стає все менше.
Яка географія вашого фотоархіву, чи є якісь особливості?
Географічно пошуки я окреслив кордонами України від 1991 року. Тому коли була така можливість — різними правдами та неправдами я добував зображення та інформацію і з тимчасово окупованого Криму, і з території окупованих Донецької та Луганської областей.
У 2016 році їздив до Криму — вдалося проїхати весь півострів, і от лише нещодавно зрозумів, що це був досить ризикований хід, бо легко міг бути затриманий і звинувачений у шпигунстві.
Чи натрапляли ви на опір або перешкоди під час роботи над проєктом?
Зазвичай складнощі виникають на об'єктах, які так чи інакше належать до критичної інфраструктури. Це нормально і я з розумінням до того ставився. Завжди була можливість домовитись і пояснити, для чого збирається архів.
Загалом український простір для мене завжди був безпечним і відкритим. Хоча іноді людина з камерою сприймається чужинцем і доводиться пояснювати, для чого ведуться зйомки. Одного разу в Одеській області під час зйомок я зазнав нападу п'яних місцевих жителів, але це, імовірніше, виняток.
Я радий, що більшість мозаїк встиг задокументувати до повномасштабного вторгнення, адже зараз знімати в рази складніше через безпекові умови.
Чи є якісь мозаїки, які мають для вас особливе значення?
Тут насамперед згадується Маріуполь — уперше я знімав Приазов'я у 2015 році. І завжди саме в Маріуполі зйомки були складними, адже місто було прифронтовим. Там із кожною другою мозаїкою виникали складнощі. Наприклад, зйомки в аеропорту міста, який був на той час пунктом дислокації військових. Або ж мозаїка "Металурги" на другому поверсі міського вокзалу.
Також мозаїки "Боривітер" та "Дерево життя"Твори Алли Горської та її колег, у закритому на той час роками приміщенні.
До кожної із цих робіт доводилося приїздити декілька разів, щоб отримати дозвіл на зйомку. І всі вони мали особливу енергетику. Ці твори були знищені після російського вторгнення частково або ж повністю.
Які ви оцінюєте стан мозаїк по Україні? Які є проблеми, пов'язані з їхнім збереженням?
На мою думку, якщо взяти всі мозаїчні твори, створені на території України у XX столітті, то на сьогодні зникли з різних причин приблизно 40 відсотків. Це дуже грубі підрахунки і я виходжу з інформації, отриманої з архівів.
Скажімо, після дослідження книг замовлень на монументальні твори за 30 років, де описано все, що було створене Спілкою художників однієї області, я встановив місцерозташування всіх цих творів і поїхав особисто пересвідчитися, в якому стані вони зараз. Виявилося, що якраз відсотків 40 робіт уже зникли. Звісно, цифра не є точною і буде відрізнятися від області до області.
Я вважаю, що більшість робіт зникли в дикі 90-ті під час перебудов, реконструкцій. Іншими причинами є побутова недбалість та декомунізація.
Як ви ставитеся до процесу декомунізації, який часто передбачає знищення радянської спадщини?
Я виступаю за дерадянізацію. За відхід від радянських способів роботи з усім на світі. І також виступаю за декомунізацію. Вважаю, що вона мала б розпочатися раніше років на 30 і могла б бути більш цивілізованою. А на те, що залишилось, потрібен мораторій — із цим потрібно працювати, переосмислювати, поки є з чим працювати. Якщо говорити про монументальні твори з ідеологічним забарвленням, то їх у публічному просторі майже не лишилося.
Чи можливе відновлення зруйнованих мозаїк? Що може цьому сприяти?
Практика відновлення зруйнованих творів існує, але це не надто розповсюджені рішення. Насамперед хочеться згадати відновлення мозаїки магазину "Океан" у Львові, де забудовник просто зніс стіну з однією з найкращих мозаїк міста. Через обурення місцевих жителів забудовника вдалося примусити відновити роботу, але навіть за ідеальних умов це вже інший твір, в іншому місці, копія.
Також важливий нюанс відновлення зруйнованих творів — це дуже й дуже дорого, якщо повторювати оригінальні твори й залучати професійних художників. Також деякі твори є унікальними й надто складними технічно, а матеріалів просто не знайти.
Як приклад вдалої реновації варто згадати роботу художників і кілька сотень волонтерів над частиною мозаїк київського центрального автовокзалу. Але це одиничні приклади, а ми щороку втрачаємо десятки й сотні творів.
Чи були випадки, коли ваша робота допомогла врятувати мозаїку від знищення?
Лишається вірити, що моя діяльність має накопичувальний ефект, де вплив від книжок, виставок чи публікацій дасть змогу задуматися про мистецтво в публічному просторі або зупинить від руйнації деякі твори.
Чи отримували ви підтримку від держави або приватних організацій для вашої роботи?
Так, було й те, й інше. Без фінансової та логістичної підтримки абсолютно неможливо було б знайти й відзняти тисячі творів по всій країні або ж презентувати цей пласт культури на міжнародному рівні. Але зусилля однієї людини неспіврозмірні тому обсягові, який треба дослідити. Час і умови грають проти тебе. Тому якщо ми хочемо встигнути якнайбільше зберегти — подібна допомога й співпраці мають стати перманентними, а не випадковими раз на декілька років.
Чи відчуваєте ви, що вдалося вплинути на ставлення суспільства, культурних інституцій до мозаїк та їхнього збереження?
Не можу об'єктивно відповісти. Але кількість публічних подій в Україні й за кордоном, вихід книжок, нові ініціативи з дослідження монументального мистецтва — можливо, ці імпульси матимуть вплив на збереження монументального доробку українських художників.
Чи є у вас плани та натхнення на нові проєкти, пов'язані з документуванням цих чи інших аспектів культурної спадщини?
Після кількарічної паузи я поновив роботу над архівом монументального мистецтва. Зараз підтримки немає, але я продовжую збирати цей пазл. Також восени та взимку я зазвичай фокусуюся на зйомках для архіву. У планах на наступні два роки є робота над трьома новими книгами. Ці плани поки що розкривати не буду.
Але найбільш пріоритетним завданням я вважаю створення загальноукраїнського архіву монументального мистецтва, який був би функціональним як для професійної спільноти, так і для любителів культурної спадщини. Це має бути професійна база даних суміщена з мапою, що мала б доступний інтерфейс для користувачів. Подібна робота зайняла б декілька років для початку і для неї потрібні зусилля групи низових ініціатив за підтримки держави.
Поліна Байцим
Як ви оцінюєте стан національної спадщини XX століття в Україні?
Мені здається, що останні сім років з'явилося і більше ініціатив, і більше досліджень на тему мистецтва XX століття. У Києві поступово виникають відповідні інституції на кшталт фондів АРВМ (прим. авт. — Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка) та Горської-Зарецького.
Для мене відчутно, що ця тема розвивається і що нею цікавиться все більше та більше людей. Ці зрушення, зрозуміло, співіснують у просторі з протилежними поглядами та несприйняттям, які також посилюються, стаючи більш різкими.
На мою думку, з минулого сторіччя в Україні збереглося достатньо багато об'єктів, які заслуговують ретельної уваги, і багато з них ще не відкриті не лише серед громадськості, а й серед дослідників.
Як, на вашу думку, радянське минуле вплинуло на визнання культурної спадщини в Україні того часу?
Це питання має декілька відповідей, я наведу лише дві, бо перебуваю в довготривалому процесі цього дослідження і формулювання.
Перша є загальновідомою: у Радянському Союзі неймовірно багато носіїв та об'єктів української культури були жорстоко знищені. Чим далі я досліджую УРСР, тим більше в мене складається враження, що загальний масштаб втрат і рівень жорсткості ще поза межами нашого знання та розуміння. Менш відомий той факт, наприклад, що спадщину, вивезену нацистами з України після Другої світової, повернули не в українські музеї, а в російські.
Друга, доповнювальна: велика частина нашої спадщини — зокрема, Тараса Шевченка — була досліджена, збережена, реставрована, атрибутована українськими художниками та мистецтвознавцями за радянських часів, які отримували за й на це державні кошти. У Радянському Союзі ініціативи зі збереження спадщини співіснували з її знищенням.
Які виклики виникають у збереженні українських культурних пам'яток радянських часів?
У нашій книзі я намагалася окреслити декілька причин цього недооцінювання, як я його розумію. Зараз Радянський Союз часто асоціюється виключно з Росією, власне, завдяки її самопозиціюванню як наступниці, хоча фактично після його розпаду утворилося 15 держав. Мені здається, що повторювати міфи Росії про себе й пов'язувати все, що відбувалося впродовж майже 70 років, лише з нею є безсенсовим та історично неточним.
Окрім поширених упереджень щодо радянського, я писала і про вразливість мистецтва в публічних просторах, у порівнянні з мистецтвом у музеях. Це стосується не лише радянських мозаїк, а є і наскрізною темою консервації. Думаю, що зі зростанням монументів цієї війни питання, як зберігати та підтримувати стан об'єктів у публічних просторах, будуть активно порушувати.
Ще є одна траєкторія, яку я визначаю через поняття "тіньової креативності" — об'єкти, які люди не сприймають як мистецтво чи щось цікаве. Є мешканці України, яким мозаїки байдужі, і це ок. Так само є представники професійної спільноти — куратори, мистецтвознавці, художники — для яких наївні радянські мозаїки не мають ніякої цінності, бо, наприклад, не підпадають під вкорінене розуміння того, як історики мистецтва визначають щось вартим уваги. Тут критерії можуть бути різними: впізнаваність митців-авторів, їхні кар'єри, вигляд витворів.
Я вбачаю свою роль у тому, щоб розповідати, чому вважаю, що радянські мозаїки варті збереження, а наївні — уваги, але я також свідомо утримуюсь від пропагування чи моралізаторства через виведення інструкцій, як кому жити й що думати. Для когось мої позиції є переконливими, а для когось ні, і це також ок. Для мене в цьому контексті принципово залишатися відкритою до діалогу на рівних.
Як ви бачите роль держави та громадських організацій у збереженні цієї спадщини? Які ініціативи слід запровадити для вдосконалення цього питання?
Знову ж, як я вже зазначала, я маю серйозні труднощі з виробленням приписів і висловлюваннями про те, хто що кому "повинен".
Якщо уявити собі ситуацію, де я б мала якийсь дійсний вплив, наприклад, обіймаючи відповідну посаду в Мінкульті, я б починала з дослідження нових практик збереження мистецтва в публічних просторах та їхнього запровадження. Але це неймовірне зусилля, зокрема бюрократичне: у нас навіть важко для мозаїк отримати статус культурної пам'ятки. Це ще, звичайно, питання ресурсів і людей, які могли б цим займатися і мали б відповідні навички та знання, й оплати їхньої праці — із цим у державних установах мистецтва в нас напрочуд погано.
Я думаю, що розв'язання цієї проблеми полягає в співпраці держави та громадських організацій, де останні могли б допомогти багато з чим: і з носіями експертного знання, і з полегшенням чи зміною наразі встановлених процедур, описами об'єктів, дослідженнями тощо. Але здається, що прецедентів цієї співпраці поки що не дуже багато — і ці дві групи керуються настільки різними інтересами, що подекуди навіть діалог не складається.
Як взаємодіє національна спадщина із сучасними тенденціями в архітектурі та мистецтві?
Хочеться відповісти на це питання цитатою з п'єси Семюеля Бекета "Ендшпіль", яка стала епіграфом до збірки есеїв Сьюзен Зонтаґ "Під знаком Сатурна":
"Я люблю старі питання. (із запалом) Ах, старі питання, старі відповіді, з ними ніщо не зрівняється!".
З мистецтвом часто так — пошуки нових відповідей на старі питання.
Якщо ми говоримо про радянські мозаїки загалом, то це можна розглядати як просторовий дизайн житлової забудови чи місць громадського використання. Фонтан Палацу дітей та юнацтва, виконаний АРВМ, — це також про дизайн у міському просторі.
Те, що називалося "монументально-декоративним мистецтвом за радянських часів, може бути суттєвим джерелом натхнення в дизайні громадських місць — чого вартує лише оформлення музею Коцюбинського в Чернігові. Наївні мозаїки також резонують зараз із закликом до ресайклінгу та перевикористання матеріалів у мистецтві. Взагалі, окремі програми переробки в радянській Україні існували з кінця 1950-х.
Я думаю про те, що мозаїка як медіум має неймовірний потенціал. Дуже класно використовує у своїй практиці мозаїку мистецький колектив Pomme de Boue та Жанна Кадирова. З мисткинь, які теж звертаються до цього матеріалу з близького історичного контексту, ще відразу спадає на думку угорка Жофія Керестеш.
Яке місце займають наївні мозаїки в контексті народного та і загалом мистецтва України?
У книзі я теж намагаюся розрізнити поняття "наївне" та "народне" мистецтво, й трохи окреслити, що вважалося народним за радянських часів. Подекуди ці визначення накладалися одне на одного.
"Народне" для мене — це складна категорія, яка перетинається з етнографічним знанням, вбудованим у політичні та класові ієрархії. Я так обережно ставлюся до цього слова через те, що у своїй академічній діяльності займаюся соцреалізмом, а він насамперед описувався як народний.
Частково, я думаю, ці мої упередження пов'язані з упередженнями щодо гегельянського теологічного розуміння історичного процесу (тобто такого, що спрямований на прогрес) й уявлення матеріальної культури як втілення Volksgeist ("духу народу"). Потихеньку від цього історики та критики мистецтва відходять — описи мистецтва через прогрес чи занепад уже мало фігурують. Це питання підштовхнуло мене до книги з історії досліджень фольклору, який теж зараз не має фіксованого визначення (спочатку визначався як усна творчість).
Я до того, що ми завжди маємо визначати складні поняття, щоб забезпечити розуміння одне одного. Якщо під народним мистецтвом розуміти все те, що створюється поза інфраструктурою артсвіту та академіями, умовними "простими людьми" (ще одна неоднозначна категорія), то, ймовірніше, — так, це близько до того, що ми називаємо наївним.
Я не візьмуся робити гучні заяви, що наївні мозаїки займають якесь особливе місце у величезному та неоднорідному просторі мистецтва України — мені достатньо, що вони особливі для Євгена, мене, нашої команди, читачів. Тобто багато людей вбачають у них особливість або знаходять наше бачення переконливим.
Як розвінчати це сформоване радянською парадигмою ставлення до народних мозаїк як до чогось не вартого уваги?
Загалом до всього, що вважалося "народним" на противагу "професійному".
Я, знову ж таки, не думаю, що має бути якийсь припис у цьому випадку: ми з Євгеном робимо книжки, хтось знімає відеоблоги чи веде інстаграм, хтось відновлює ремесло чи засновує невелику справу — власне, кожен знаходить собі засоби для вираження, які їм підходять. Як завжди, я оптимістична: мені здається, що упереджень щодо ремесел уже набагато менше в українському мистецькому контексті, ніж раніше.
Але щодо саме наївних мозаїк я не впевнена, чи вдасться розвінчати міф, що "вони не варті уваги", бо, як на мене, наша історія мистецтва й критика — дуже скуті та дещо консервативні; це щось про те, як цінність формується через професію, яка займається лише винесенням суджень. Тобто якщо твоїм основним заняттям є винесення суджень (а за невротичними нахилами, для людей у цих професіях це ще є і ядром побудови власної самоцінності), то головним суперником стає людина, яка виносить протилежні судження. Що радянська, що сучасна інфраструктура мистецтва заохочують професійне суперництво, а я вірю, що відмова від цього позиціювання (хоча б часткова) є більш інтелектуально продуктивною.
Тому мене задовольнятиме ситуація, де наївні мозаїки залишатимуться маргіналізованими й не отримають широкої популярності — врешті-решт, цінності артсцени завжди роздроблені й не поділяються багатьма. Але я завжди відкрита до дискусії з цього та інших приводів на рівних.
Чи вважаєте ви, що радянські мозаїки можуть бути переосмислені або використані в сучасному культурному контексті?
Так, звичайно! Є багато чудових прикладів, мозаїки Палацу дітей та юнацтва й автовокзалу — лише декілька з них. Моє розуміння мозаїк пов'язане з просторами, тому для мене переосмислення простору спонукає переосмислення мозаїк.
Це не завжди легкий та, скажімо так, витончений процес: Євген у своїй практиці зафіксував багато домальовувань гербів чи перефарбувань радянської символіки в жовто-сині кольори. Але я вірю, що якщо переосмислення поінформоване — то воно має вітальний потенціал.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media