В позаконкурсній програмі 81-го Венеційського кінофестивалю — документальна стрічка режисерки Ольги Журби "Пісні землі, що повільно горить".
Ми зустрілися з режисеркою перед прем'єрою у Венеції і поговорили про роботу документалістів під час війни, почуття провини та етику в документальному кіно.
У одному з інтерв'ю ти казала, що до повномасштабного вторгнення сильно вигоріла і вирішила не знімати більше документальні фільми. Утім, з початком вторгнення ти, як і багато хто, повернулась до своєї професії — стала документувати війну. На якому етапі ти зрозуміла, що з цього вийде кіно?
Ці зйомки починались тоді, коли здавалось, що світ зараз впаде, тож думати про кіно було неможливо. У мене була потреба фіксувати події довкола: мені здавалось, що треба зберегти архівні кадри для майбутнього.
Для мене повномасштабне вторгнення починалося з думок та питань до себе: що я зараз відчуваю, чи буду я тікати, чи буду я лишатись, як я можу допомогти. Ланцюжок думок розвивався, і я зупинилась на тому, що лишаюсь в Україні, що не боюсь, і якщо вже вмію фільмувати — то буду це робити.
Тож я почала знімати, потім доєднався Слава Цвєтков, а потім — й інші оператори (Михайло Любарський та Володимир Усик — Прим. ред.).
У кіно це почало оформлюватись, коли відчуття апокаліпсиса, спричинене початком повномасштабного вторгнення, зникло; коли ми зрозуміли, що війна триватиме ще довго. Це було, за моїми відчуттями, наприкінці весни та на початку літа 2022 року. Тоді я почала адаптуватись до хаосу, який опановував кожну клітину мого тіла, і зрозуміла, що якщо я вже почала знімати архів, я продовжу це робити — в цьому може бути якийсь сенс.
Хоча насправді шукати сенс у зйомках кіно і взагалі в мистецтві мені складно. Я і досі розбираюсь, чи я себе не обманюю, чи не виправдовую. Менше з тим, фільм хотілось зробити — і так, щоб він був поза часом, щоб зафіксовані події могли бути зрозумілі глядачам у майбутньому. Звідси моя концепція структури фільму, розуміння того, що і як знімати, як будувати кожну сцену. Війна неосяжна, тож у кожного має бути свій підхід, як зібрати все це у цілісне висловлювання.
Як довго ти знімала?
Ми продовжували знімати до лютого 2024 року.
Спершу я хотіла показати у фільмі рік війни, але потім зрозуміла, що року замало, щоб візуально передати зміни, які з нами відбулись і які ми сильно переживаємо.
Від початку я знімала матеріал про колективний досвід і матеріал підбирала відповідний. Хоч у фільмі є персоналізовані сцени, ці сцени все одно про досвід, через який проходить багато інших людей.
Цей фільм мені допомагав бути чутливою до того, як відбувається трансформація в нашому суспільстві. Для мене це спроба осягнути, як суспільство змінилось за ці два роки. Одна з очевидних змін — це адаптація до жахливих умов під час війни. Сьогодні вранці (інтерв'ю записувалось 26 серпня — Прим. авт.) над нами літали ракети, а ми з тобою переписувались і перевіряли, чи все ок, чи о дванадцятій ми будемо мати цей зум. Насправді це жахлива реальність, але ми до неї адаптувались, бо мусили.
Інша зміна — наскільки ми стали толерантні до смерті, звикли до її жахів та масштабів. Це неможливо відрефлексувати та проаналізувати в цьому часопросторі — лише через кілька поколінь, коли люди будуть відірвані від цього досвіду і зможуть подивитись на нього зі сторони. Я намагалась не занадто драматизувати та не занурюватись у філософські роздуми про ставлення до смерті. Мені здається, ще зарано.
Моя функція — зафіксувати. Але при цьому робота над "Піснями землі..." не була реакційною: типу, щось відбулось і ми поїхали знімати. Я завжди опрацьовувала великий пласт інформації, вела дослідження, аналізувала, які події зможуть показати те, що мені потрібно.
Ти сказала, що для тебе під великим питанням цінність мистецтва і документального кіно під час війни. Один із варіантів відповідей ти вже дала: актом мистецтва можна зафіксувати якусь подію. Які ще аргументи ти для себе знаходиш у цій розмові? Чому ти розчарувалась?
На початку війни, на другий рік та зараз ставлення до цього різне і цінність того, що робить культура, теж різна. Цінність мистецтва дуже складно простежити, особливо в часі, тому що в моменті створення мистецького продукту дуже складно вірити, що він буде комусь потрібен.
Мені здається, багато митців зневірені у своїй роботі, тому що не бачать її ефекту, наслідків того, що роблять. Здається, що вона не така корисна, як хотілося б. По-друге, мені здається, що найцінніше і найдорожче, що зараз може зробити людина, — віддати своє життя і здоров'я на війні. Як це можна порівнювати?
Тому зараз я відчуваю, що кожен мій крок, кожен фільм треба робити так, наче він останній. Я відчуваю ціну кожної дії, кожного інтерв'ю, всього, що роблю — ціну, яку платять інші люди. Тому я працюю з відчуттям провини — воно поруч, як вірний пес. Мозком я розумію, що ми мусимо працювати далі, адже якщо ми не продовжимо знімати фільми, наших фільмів ніде не буде. Зараз, приміром, на Венеційському кінофестивалі буде фільм російської режисерки про війну ("Росіяни на війні" Анастасії Трофімової, яка до 2019року працювала на Russia Today, — франко-канадський документальний фільм в позаконкурсній програмі — Прим. ред.), і якби в цій програмі не було нас, був би лише він.
Ще один аргумент — наше покоління режисерів, які знімають після 2014 року, стане ґрунтом для тих, хто прийде після нас. Коли я вчилась, мені не було на кого спертись, на чиїх помилках навчитись — тяглість кінопроцесу була перервана. Була пустеля. Я пам'ятаю, як випустилася з Карпенка-Карого і задумалась: навіщо я обрала цю професію? У молодого покоління зараз є важливе розуміння, що українське кіно — не у вакуумі, що його цінують на міжнародних кінофестивалях, що є певна планка і гівно знімати вже не можна. Я впевнена, що у молодих буде кіно, набагато краще за наше.
Мені цілком підходить, що я буду ґрунтом для наступних поколінь, основою для чогось, що трапиться далі. В цьому я бачу силу.
Як цей мікс із відчуття провини і розуміння того, що за вашим поколінням іде нове, яке вчиться на ваших помилках, впливає на твої етичні вибори та рішення?
З етичного боку мені все складніше знімати документальне кіно. Бути документалістом — дуже неприємна робота.
Мені не подобається той факт, що я своїми зйомками влізаю в чуже життя. Тому мені набагато легше знімати з операторами, і вони у мене — золоті люди, тому що вони можуть зняти речі, з якими мені дискомфортно.
Документальне кіно дає доступ до інших середовищ, інших життів та реальностей — це мені подобається. Хотілося б бути просто соціальним антропологом, який би спостерігав, а потім писав дослідження, змінюючи імена. Але з іншого боку, камера ніби має слугувати виправданням тому, що ти взагалі за цим світом спостерігаєш.
Мене не полишає відчуття, наче я не маю права знімати, не маю права входити в життя інших людей. Воно посилилось, коли я зрозуміла, як працює кіноіндустрія, наскільки вона цинічна і наскільки все так побудовано на принципі "це просто бізнес". Я вважаю, що документальне кіно має починатися з позиції, а не з твого бажання реалізуватись і зробити кар'єру. Документальне кіно треба знімати тоді, коли ти розумієш, що хочеш показати і що це має побачити й почути світ.
Але індустрія лише грається в етику. Є, скажімо, правило отримувати письмову згоду від тих, кого ти знімаєш. Але звісно, герої тобі її підпишуть — вони перебувають під владою камери.
Цей цинізм — кіноіндустрії, пітчингів, розборів твоїх фільмів — призвів до того, що я в якийсь момент вирішила зробити паузу з документальним кіно.
Коли я знімала "Пісні землі, що повільно горить", моя внутрішня боротьба продовжувалась. Але тоді я змогла собі пояснити, що мої почуття неважливі, тому що є мета — показати війну в Україні. Можливо, це просто моє виправдання. Іноді мені гидко через те, що я документалістка.
У фільмі кілька сцен, які, як я собі уявляю, могли тобі особливо важко даватись: вокзал, евакуація, роздача гуманітарної допомоги. Як ти давала собі раду з ними?
Мені було боляче і неприємно: деякі речі не хотілось знімати, у мене був внутрішній спротив. Але результат вищий за мої вагання та сумніви.
Сцени, про які ти говориш, — вокзал та парковка в Запоріжжі — знімались навесні 2022 року, і тут важливо враховувати відчуття апокаліпсиса, яке тоді панувало. Я розуміла: життя — і моє, і цих людей — може дуже швидко обірватись, тож треба фіксувати цю реальність і залишати свідчення на майбутнє.
У зйомках документального фільму має бути надмета, інакше мені особисто складно виправдати втручання в життя інших людей, навіть якщо це виглядає етично.
Документалісти про це мовчать, але ми використовуємо досвіди, реальність, життя інших людей для того, щоб скласти з цього кінотвір. Цей документальний фільм давався мені ще важче — можливо, після мого вигорання. І зараз я завершую його з думкою про те, що, мабуть, я не буду більше знімати документальне кіно.
Ти дивилась інші фільми, які зняті про повномасштабне вторгнення, чи ти вирішила себе обмежити?
Ні, я дивлюсь їх з антропологічної точки зору. Я бачила "Мирні люди" і "20 днів у Маріуполі", короткі метри.
Чи змінювала ти щось у своєму фільмі після цього?
Ні. Це було б дивно — змінювати свій фільм, тому що ти подивилась інший. Для мене це була б зрада собі. Я роблю кіно, знаючи, як я його відчуваю, яким воно має бути. Ми перетинались з іншими знімальними групами на одних подіях, і мені з цим ок. Що більше буде документальних фільмів про війну, то краще — пізніше їх всі можна буде скласти в загальний пазл.
Все одно найголовніше у фільмах — автори і їхні бачення. Я, навпаки, робила якнайбільше, щоб прислухатись до себе і щоб зовнішній світ не впливав на рішення, ухвалені на початку.
У тебе у фільмі є дві речі, які задають йому рамку і тримають цілісним набір епізодів. Хочеться поставити питання без спойлерів, тому опишу назагал: це певний набір аудіо, які ти використовуєш, та фінальні сцени. Розкажи, як ти придумала цей фінал.
Ми знімали вже рік, паралельно починався монтаж, я детальніше розбирала драматургію фільму і зрозуміла, що у фіналі має бути зіставлення двох систем. І я усвідомила, що він має також зачіпати роздуми про майбутнє співжиття цих двох систем. Я почала своє дослідження і роздуми про те, як мою ідею можна реалістично втілити. І ми знайшли спосіб.
Мені хотілось показати, що загроза, яка зараз існує для українців, має дуже довготривалий план. На Заході вірять — і російські так звані ліберали підтримують цей наратив — у те, що це лише путінська війна. Вони вірять у те, що коли Путін помре, все відразу налагодиться. Натомість мені хотілось показати, що це не так, що насправді ця війна дуже страшна, що не варто розслаблятись, що все це надовго.
Як ти придумала назву фільму?
Цей фільм — про багатоголосся. Я аудіальна особа і багато звертаю уваги на роботу зі звуком в кіно. Думаю, що музика — найвище мистецтво, яке може створити людина, тому що вона може передати якийсь стан на рівні відчуттів. Поезія на другому місці. І музика, і поезія здатні передати найскладніші досвіди. Уяви, як звучить та про що "співає" земля, що повільно горить?
У цьому фільмі дуже багато досвідів, тому мені йшлося про "пісні", якими ці досвіди можна передати, пісні землі, що повільно горить від війни. Назва також передає дію, що відбувається зараз — мені хотілось передати, що ця війна буде тривати, коли фільм буде завершений, коли його дивитимуться перші глядачі й далі.
Також у цій назві, як на мене, є попередження для світу. Горить земля людей, тобто наш спільний дім. Мені б дуже хотілось, щоб міжнародний глядач ототожнив себе хоч на декілька хвилин з війною, відчув, як цей "вогонь" повільно охоплює планету, як наближається від сходу на захід. Ця війна буде тривати, коли фільм буде завершений, коли його дивитимуться перші глядачі. Ці пісні будуть звучати і далі, а наше "повільне горіння" — процес, який може бути непомітним здалеку, але таким болючим тут і зараз — триватиме і після завершення війни. Я б хотіла, щоб майбутні покоління, що не пам'ятатимуть війни, але стикнуться з її наслідками, мали ось такий лист, послання від нас теперішніх.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media