Суспільне Культура та PEN Ukraine розповідають про особливості сучасної нехудожньої літератури в межах стипендійної програми від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine. Проєкт спрямовано на підтримку українських авторів та авторок, які працюють у різних жанрах нонфікшн-письма й фіксують у документальній літературі досвід війни. Наразі до 30 серпня триває прийом заявок на конкурс, у межах якого буде надано 10 стипендій.
Про те, яким сьогодні є український нонфікшн та як його змінила війна, які історії розповідають українські автори та авторки — Суспільне Культура розпитало експертів та письменниць, що працюють у цьому жанрі.
Дмитро Крапивенко — публіцист, журналіст, член журі конкурсу для українських нонфікшн-авторів від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine
Змінилося саме життя, а за ним і письмо. Перше десятиліття незалежності характеризувалося тим, що ми всі ще виростали з "радянської шинелі". Я говорю не про вибір тем чи цензуру, яка на той час припинила своє існування, а радше про форму: тоді ще важила жанрова чистота (фейлетон, есей, нарис і так далі), публіцистиці був властивий надмірний пафос, навіть у наукові видання почала просочуватися конспірологія і "альтернативна історія".
З наступом "цифри" всі жанри почали переходити у формат універсального блогерства: передусім важить підхід look who’s talking now, а потім все решта.
Документальне письмо стало більш індивідуальним, менш формалізованим і більш дидактичним, бо прийшла пора мотиваційної літератури, яка тримає гору серед іншої нонфікшн-словесності.
Я би виокремив кілька таких груп важливих текстів:
- Літературна критика. Для мене це надзвичайно важливі тексти, бо наша деколонізація почалася з літературознавства. "Антологія світової літературної критики ХХ століття" — 1996 року — так ми увійшли в постколоніальний контекст. А також "Шевченків міф України", Notre Dame d’Ukraine — базові тексти Оксани Забужко про базові постаті. Сюди ж "Франко не Каменяр" Тамари Гундорової, "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко.
- Історична пам’ять:
- "Війна і міф", Володимир В'ятрович — рішучий удар по радянській міфології.
- "Непридумані історії про Другу світову війну", Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані — збірка усних історій про ДСВ, важливе перенесення досвіду війни на особистий контекст.
- "Мій шлях у задзеркалля", Володимир Горбулін — цінний підсумок новітньої історії, особливу вагу має для тих, хто не жив в Україні в перші роки незалежності.
- "Війна у натовпі", Дмитро Корчинський — настільна книжка усіх українських радикалів. Вона виховала покоління пасіонаріїв, які прийшли на Майдан і стали драйверами у війні за нашу свободу від 2014-го.
- "Козацький Марс" та "Кулінарна мандрівка у Гетьманщину" Олексія Сокирка. Перша — "несуча конструкція" нашої мілітарної історії, друга — взірець побутової історії.
- Біографії
- "Справа Василя Стуса", Вахтанг Кіпіані — бестселер № 1, книжка-скандал у нашій документальній прозі.
- "Сковорода. Самовладання", Тарас Лютий — ще один текст про базову постать.
Я не думаю, що є якась особлива сила голосу нашої документальної літератури. Просто зараз є вікно можливостей бути почутими через війну, і нонфікшн — це найкращий спосіб, бо цей жанр має більшу ступінь веритативності, аніж, скажімо, худліт. Художня література оперує емоціями, нонфікшн — фактами, в цьому його сила.
Саша Довжик — авторка, дослідниця культури, кураторка проєктів
Попри те, що "Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою" Олесі Хромейчук вийшла у 2023 році, її англомовна версія передувала так званій великій війні. Втрата брата на фронті, про яку розповідає авторка, сталася у 2017 році. Це важливий текст із багатьох причин: ясність викладу в ньому сполучається з концентрованістю думки, але зокрема і тому, що нагадує про тяглість російської агресії.
З написаного після повномасштабного вторгнення на мене справила враження книжка репортажів "Найстрашніші дні мого життя" від The Reckoning Project, яка цілком відповідає назві.
Я би також виділила збірки поезій — "Свідчення" Вікторії Амеліної, "Вірші з бійниці" Максима Кривцова, "Тут були ми" Артура Дроня — як зразки потужної документаційної поезії. Двох із перелічених поетів було вбито росіянами, що також є свідченням цієї геноцидної війни.
Наша сила в тому, що, як будинок, розсічений ракетою, у вцілілій частині якого живуть люди, ми однією ногою в прірві, проте міцно тримаємося за життя і — свідчимо.
Вітальність і гострота українських текстів — це те, що мало б спонукати читацтво за кордоном до дії, а не лише лоскотати нерви.
Марія Титаренко — есеїстка, письменниця, членкиня журі конкурсу для українських нонфікшн-авторів від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine
У документальному письмі можна спостерегти чимало прикметних тенденцій. Наприклад, публіцистика поступається художній есеїстиці, відтак змінюється фокус із публічного "ми" на авторське оригінальне "я", із дидактики й аргументації задля впливу на громадську думку на ненав'язливе запрошення читача долучитись до рефлексії.
Стрімкого розвитку і популярності, особливо після повномасштабного вторгнення, набув жанр художнього репортажу, а зокрема такі його підвиди, як воєнний, портретний, проблемний. Вочевидь, це один із оптимальних оперативних жанрів, який ретранслює свідчення і здатний занурити читача у відтворену реальність.
Спостерігаємо також, як емоційно документує війну поезія, виходячи з меж "мистецтва заради мистецтва" (в українському форматі це "мистецтво заради перемоги"). Відтак не дивує поява саме поетичного репортажу ("Цикл" Мирослава Лаюка).
Утім, найяскравішою ознакою сучасної документалістики є власне оцей синтез різних жанрів, кожен з яких має свої сильні прийоми і засоби (а автори намагаються максимально залучити найдієвіші). Тому з'являються книжки, в яких щільно переплітаються хроніки, інтерв'ю, фічери, сторителінг, есеїстичність і навіть поезія.
Таких текстів вже є чимало, назву лише декілька:
- Антологія "Поміж сирен. Нові вірші війни" — поетичні свідчення 59 авторів та авторок (з-поміж яких через війну з нами вже немає чотирьох). Це свідчення-по-живому, на які здатна лише поезія.
- Щоденник убитого Володимира Вакуленка-К. "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші", який є свідченням самовидця, і який, попри описи страшних подій, є заповітом віри.
- "Словник війни", упорядкований Остапом Сливинським, в якому через сторителінг звичні слова набувають нових, незвичних, значень (наче за методом відчуження театру абсурду, яким і є війна).
- Також збірки репортажів, есеїв, які викладають складну мозаїку війни із розрізнених шматочків, як-от "77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни" або "Війна 2022: щоденники, есеї, поезія".
- Воєнний репортаж зі сильною художньою складовою — "Бахмут" Мирослава Лаюка.
- Багаторівневі синтез-хроніки-рефлексії-спогади-фічери Олександра Михеда "Позивний для Йова. Хроніки вторгенння".
- "Деокупація. Історії опору українців" Богдана Логвиненка, де, як він пише, є "фіксація подій, які ми, українці, поки що не встигли сповна відрефлексувати, адже все ще перебуваємо в їхньому епіцентрі".
По-перше, це голос правди і голос свідків. Це література свідчень, "писана з місця злочину" (за Іриною Старовойт). Що може бути сильніше за правду, якщо вона ще й така разюче трагічна і більше не метафорична (як казала Галина Крук)?
По-друге, ці голоси часто належать тим, хто вже загинув у війні. Чимало письменників за кордоном ретранслюють ці втрачені-але-досі-живі голоси: Вікторії Амеліної, Володимира Вакуленка, Максима Кривцова, Олександра Осадка, Бориса Гуменюка (зниклого безвісти) та багатьох інших. Що може бути промовистішим за ці голоси?
Нарешті, ці голоси на різних рівнях, жанрах, платформах, вкладені у слово, зображення, подкаст, мультимедіа, творять новий штиб воєнної літератури у світі. І це буде зовсім інша література (ніж Ремарк, Гемінґвей, Воннеґут), і формування цього нового голосу відбувається на очах у всього світу в режимі наживо.
Найбільша зміна, яку я спостерігаю, — це те, що з війною тексти студентів стали більш терапевтичними і сенсибельними (тобто такими, що подразнюють органи чуття). Багато хто в письмі пропрацьовує травми і проговорює наболіле. (Такі роботи вкрай важко діагностувати на літературознавчому рівні, адже вони пишуться, очевидно, не для цього).
Студентки пишуть про своїх загиблих чоловіків (і їхні чоботи, які досі стоять при дверях), про загиблих татів чи татів своїх друзів (і знайдену рукавицю дружини у наплічнику загиблого героя, яку давно шукали, текст є тут). У нашому торішньому проєкті "У радіусі війни" можна прочитати молитву кулі, есей-щоденник про прощання дівчини зі загиблим нареченим, есеї про сина, побратима тощо.
Студенти більше працюють зі свідченнями, із травмованими героями, вчаться нової етики письма війни, де головним правилом має бути "не нашкодь". Після мого цьогорічного курсу з креативного письма Школи журналістики та комунікацій УКУ ми опублікували шість художніх репортажів у межах суспільно орієнтованого проєкту "Портретування війни" (у партнерстві з "Українським Тижнем" та "Забороною"). Тут є і реконструйований репортаж про знищений Вовчанськ, і портретний репортаж-рефлексію про діда-пияка (такого собі гомо постсовєтікуса, який відсторонився від війни), історію евакуації з Ірпеня, щоденник студентки з Краматорська і навіть стьобне ґонзо про вишкіл майбутнього воїна.
Працюючи з цими складними темами, студенти наче дорослішають на письмі швидше. Діти війни, як і автори війни, мають цілком іншу (зрілішу) оптику сприйняття світу, що, вочевидь, дається взнаки на письмі.
Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка PEN Ukraine
За моїми спостереженнями, в перші десятиліття незалежності, дуже непрості для українського книговидання, документальні жанри у нас слабко розвивалися через брак ресурсів.
Якщо ми говоримо про книжки розмов, біографії, збірки репортажів чи книжки-дослідження – такі видання потребують часу для збору й опрацювання матеріалу, а отже, й коштів на той період, коли автори будуть зосереджені лише на цій роботі. І до сьогодні у нас мало видавництв і редакцій, які готові підтримати цей підготовчий етап роботи над книжкою. З іншого боку, довго видавці також не бачили підтвердження, що на такі видання є попит, що український читач потребує документальних текстів.
Документальне письмо найчастіше фіксує той досвід, який ми проживаємо в цей момент історії, або звертається до тих історичних етапів, в яких ми сьогодні бачимо важливі паралелі чи пояснення нинішніх подій. Тож очевидно, що документальні жанри (це і кіно, і театр, і література) займають вагомішу нішу на нашому ринку після Революції Гідності та з початком війни Росії проти України.
З 2022 року ця ніша превалює на ринку, оскільки є велика потреба у фіксації досвіду повномасштабної війни, злочинів окупантів, історій загиблих. А водночас причина цього попиту в тому, що нинішню реальність складно і боляче переносити у простір художнього письма. Також на цю затребуваність документальних текстів впливає і запит українців на те, щоб краще знати і розуміти себе в час, коли Росія веде війну проти нашої культури та ідентичності.
Окрім того, стежачи вже багато років за щорічним конкурсом у межах Премії імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики, я бачу, як ця відзнака (а згодом і інші) вплинули на появу більшої кількості книжок есеїстики і готовність видавців їх видавати. Премія виникла 2013 року — як реакція на знищення у Харкові меморіальної дошки Юрію Шевельову. В перші роки на конкурс надходило кілька книжок, нині ж щороку — 10–15 видань. Паралельно з'явилася схожа номінація в межах "Книги року ВВС" та інших премій: нонфікшн-видань стає все більше і вони потребують уваги критиків та професійних відзнак.
Це дуже складне завдання, оскільки після 2014 року таких книжок з’явилися сотні.
Я радію, що долучилася до заповнення ніші книжок інтерв'ю в Україні, і сподіваюся, що ще до них повернуся як журналістка. Для мене, безперечно, свого часу були дуже важливими книжки розмов з українськими інтелектуалами, які готувала польська журналістка Іза Хруслінська. Це еталонні тексти у цьому жанрі. З тих видань, що читала нещодавно, також відзначу розмови Богдани Матіяш із владикою Борисом Ґудзяком – це така глибока, неквапна і мудра розмова. Дуже чекаю, що незабаром вийдуть друком розмови Ігоря Козловського з Блаженнішим Святославом Шевчуком.
Величезний внесок у розвиток жанру репортажу за останні роки зробили The Ukrainians, Reporters, Ukrainer, видавництво "Човен", Лабораторія журналістики суспільного інтересу. Хочу відзначити окремі тексти і книжки Віри Курико, Марічки Паплаускайте, Світлани Ославської, Богдана Логвиненка, Мирослава Лаюка.
За роки незалежності вийшло дуже багато книжок щоденників та мемуарів, особливо – дисидентів радянського періоду і авторів-шістдесятників.
Для мене дуже цінні мемуари Ірини Жиленко, які обіцяє перевидати "Смолоскип", спогади Івана Дзюби і Мирослава Мариновича. Величезна дослідницька і упорядницька робота — це книжки Вахтанга Кіпіані про Василя Стуса і дисидентів, книжка Радомира Мокрика про авторів-шістдесятників.
Маємо з 2014 року також багато важливих документальних книжок про воєнний і військовий досвід. Свого часу для мене дуже сильним свідченням стала книжка "Точка нуль" Артема Чеха, з видань останніх років – "Позивний для Йова" Олександра Михеда. Загалом і ця, і попередня книжки Олександра показують, що зазвичай серед документальних текстів немає "чистих" жанрів. Нонфікшн може поєднувати елементи есеїстичного письма, репортажу, інтерв'ю, нарису.
Маємо також багато важливих і болісних документальних книжок про досвід полону та наших загиблих. У цьому переліку – тюремні щоденники Олега Сенцова, "Світлий шлях" Станіслава Асєєва, книжки Валерії (Нави) Суботіної.
Окремо стоять книжки, які стали виданнями-символами. Щоденник Володимира Вакуленка-К., віднайдений Вікторією Амеліною в його саду, став свідченням злочинів окупантів. В Україні книжка "Я перетворююся…" розійшлася вже накладом понад 9000 примірників, також виходять переклади за кордоном. У лютому вийде друком у кількох країнах незавершена нонфікшн-книжка Вікторії Амеліної War And Justice Diary.
Щойно з'явився новий наклад збірки розмов з авторами-військовими і волонтерами "Слова і кулі", яку ми готували спільно з "Читомо". Ця книжка також стала символом, бо в ній звучать голоси наших загиблих колег – Максима Кривцова і Вікторії Амеліної. Перший наклад цієї книжки було втрачено під час удару росіян по друкарні "Фактор-Друк" у Харкові.
З важливих для мене нових документальних видань виокремлю роботу Євгенії Подобної – загалом усі книжки цієї авторки, але зокрема – "Її війна", збірка історій жінок про їхній досвід проживання війни. Це дуже сильні історії і ретельна, фахова, уважна журналістська робота. Одне з тих видань, на яке хочеться взоруватися у журналістиці.
2014-го і згодом 2022 року всі ми з подивом зіткнулися з тим, що в інших країнах майже нічого не знали про Україну або знали окремі факти, перекручені й спотворені російською пропагандою. Стежачи за подіями в Україні у своїх медіа, аудиторії інших країн потребують голосів з України – в журналістських матеріалах, у книжках – сучасних виданнях і класиці. Війна Росії проти України триває вже понад десять років. Ми самі помічаємо, як швидко затирається наша пам’ять і наші емоції, так само іноземна аудиторія постійно відволікається на інші теми. Тому так важливо підтримувати увагу до України не лише в медіа, але й у книжкових виданнях, документальному кіно, театрі, мистецьких виставках.
Кількість українських перекладів в інших країнах суттєво зросла за останні десять років, але все одно цього недостатньо. В книгарнях за кордоном можна натрапити на документальні книжки чи есеїстику Оксани Забужко, Андрія Куркова, Ярослава Грицака, Сергія Плохія. Дуже важливо, що зараз англійською вийшла книжка про перший рік вторгнення Олександра Михеда і готується до друку англомовне видання тюремних щоденників Олега Сенцова.
Під час адвокаційних поїздок PEN за кордон ми даруємо на кожній зустрічі книжку Станіслава Асєєва "Світлий шлях" і збірку спогадів про Вікторію Амеліну Nothing Bad Has Ever Happened. Восени також з'явиться нове видання у серії "Бібліотека Українського ПЕН" – "Вільні голоси Криму", серія портретів про українських журналістів — заручників Кремля.
Цінно, що в культурних середовищах в інших країнах, які підтримують Україну, розуміють цінність документального письма. 2023 року діяла стипендійна програма PEN Sweden, в межах якої підтримано багатьох авторів, які працювали над документальними текстами. Такою ж є головна ціль програми Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine – допомогти українським авторам, які фіксують у своїх книжках досвід війни. Я сподіваюся, що ця програма буде продовжена і що частина з підтриманих видань згодом вийде також і норвезькою мовою.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media