"Я не робила з написання книжок професії чи кар'єри", — сказала Кларісе Ліспектор у своїй збірці "Записки для молоді: про написане і пережите". Втім, саме це стало покликанням, що супроводжувало її протягом усього життя та принесло світову славу.
Суспільне Культура розповідає життєву історію бразильської письменниці українського походження, яка дотримувалася філософії софізму, не любила порівняння з Вірджинією Вулф та завжди керувалася своєю інтуїцією.
Дитинство
10 грудня 1920 року, під час буремної радянсько-української війни, в подільському селищі Чечельник народилася Хая Пінхасівна Ліспектор. Дівчинка була ще немовлям, коли її сім'я емігрувала до Бразилії, рятуючись від антисемітських погромів, що поширилися Східною Європою після Першої світової війни.
Після тривалих пошуків свого місця під сонцем Ліспектори опинилися в місті Ресіфі, відомому як "бразильська Венеція". Її мати Маня стала Марієтою; батько Пінкас — Педро; старші сестри Леа та Чарна — Елізою і Танею; а саму Хаю нарекли іменем Кларісе, під яким вона й здобула світову славу кілька десятиліть потому.
Попри барвисті краєвиди довкола, дитинство Кларісе минуло в надзвичайній скруті. В одному інтерв'ю письменниця розповіла, що їхня сім'я ледь зводила кінці з кінцями — вечеряли зазвичай хлібом з апельсиновим соком. Однак вона не горювала через бідність: Ліспектори мешкали в гарному старовинному будинку, який зараз внесено до списку пам'яток архітектури, і цього Кларісе вистачало, щоб почуватися щасливою.
У дев'ять років дівчинка втратила матір (деякі джерела кажуть, що жінку зґвалтували російські солдати й вона померла від сифілісу).
Література в житті Кларісе Ліспектор
Кларісе з раннього дитинства обожнювала читати та вигадувати історії. Письменниця ділилася, що спочатку сприймала книги як творіння природи, які народжуються і вмирають, наче рослини й тварини. Коли дівчинка дізналася, що за всякою літературою стоїть автор, то зрозуміла своє покликання.
Переживаючи смерть матері, дитина знайшла розраду в письменництві. Ще в школі вона написала свої перші оповідання та навіть намагалася опублікувати їх у місцевій газеті — втім, отримала відмову.
"Я знаю, чому мене не опублікували. Інші оповідання починалися з «Жили-були...» — а мої були про почуття", — пояснювала Ліспектор.
Також у дев'ять років Кларісе написала на двох сторінках свого блокноту п'єсу на три дії, що називалася "Бідолашна маленька багата дівчинка".
У підлітковому віці дівчина була зачарована романами Достоєвського, Гессе та бразильського модерніста Монтейру Лобату. У коледжі ж почала читати твори єврейського містичного філософа Бенедикта Спінози, які суттєво змінили її світогляд. У дорослому віці письменниця формувалася під впливом Кетрін Менсфілд, Вірджинії Вулф і Розамонди Леман.
Початок письменницької кар'єри
У підлітковому віці Кларісе з сім'єю переїхала до Ріо-де-Жанейро. Там вона вступила на юридичний факультет, хоч і гадки не мала, що буде вивчати: просто з дитинства любила захищати чужі права.
Попри те, що Кларісе стала найкращою серед своїх одногрупників, вона не мала жодного дня адвокатської практики. На третьому курсі дівчина зрозуміла, що їй нецікаво копирсатися в паперах, а також визнала абсурдність наміру вивчати право заради реформування в'язниць. Тоді Ліспектор спали на думку слова колишнього міністра фінансів Бразилії Сан Тьягу Дантаса про те, що люди, які хочуть бути юристами через кримінальне право — за натурою письменники. І душа знову потягнулася до літературної творчості.
Першою публікацією Кларісе Ліспектор стало оповідання "Тріумф" у 1940 році. Того ж року її батько помер від ускладнень планової операції на жовчному міхурі.
Щоб бути якомога ближчою до створення текстів, студентка влаштувалася редакторкою в газету "Ніч" (A Noite). Там вона робила "все, окрім кримінальної та суспільної хронік": інтерв'ю, репортажі та інші журналістські матеріали. Медійний шлях Кларісе продовжився у виданні Diário da Tarde, де вона заснувала жіночу колонку від імені бразильської акторки Ільки Соареш: Ліспектор писала тексти, а ім'я зірки привертало до них увагу. Прибуток жінки ділили навпіл. Також Кларісе працювала в офіційній урядовій пресслужбі Agência Nacional.
У студентські роки дівчина також спробувала себе у вчителюванні: давала приватні уроки португальської мови. Саме цей досвід надихнув її на дебютний роман "Поряд з диким серцем", який опублікували у 1944 році. Назву для нього запропонував бразильський письменник Лусіо Кардозу.
Твір, всіяний цитатами Бенедикта Спінози, миттєво став сенацією. Критики похвалили письменницю-початківицю за "чутливу інтерпретацію підліткового віку" . А бразильський поет Ледо Іво зауважив, що "Поряд з диким серцем" — це найкращий роман, коли-небудь написаний жінкою португальською мовою. Письменник Франсіско де Ассіс Барбоза, своєю чергою, після прочитання лаконічно відгукнувся: "Кларісе — це ураган".
"Твори Кларісе Ліспектор постають у нашому літературному світі як найсерйозніша спроба інтроспективного роману. Вперше бразильський автор виходить за межі простого наближення в цій майже незайманій галузі нашої літератури; уперше автор проникає в глибину психологічної складності сучасної душі", — писав критик із Сан-Паулу Серджіо Мілліє.
Цей роман, як і всі подальші твори Ліспектор, відзначався інтенсивним фокусом на внутрішніх емоційних станах. Коли роман бопублікований, багато хто стверджував, що на її стиль написання потоку свідомості сильно вплинули Вірджинія Вулф або Джеймс Джойс, але письменниця прочитала цих авторів-модерністів тільки після того, як дописала власну книгу.
Зрештою, "Поряд з диким серцем" отримав престижну премію Граси Араньї як найкращий дебютний роман.
Кохання, подорожі та книжки
У юності Ліспектор була закохана у вже згаданого Лусіо Кардозу. Той, на її прикрість, виявився геєм, тож згодом Кларісе почала зустрічатися з одногрупником, на ім'я Маврі Гуржель Валенте.
Щоб одружитися з Маврі, дівчині потрібно було отримати бразильське громадянство. У січні 1943 року пара побралася. Наступного року молодята закінчили універитет та переїхали до Неаполя — туди перспективного дипломата Валенте скерували працювати в консульстві. Наступні 15 років вони разом мандрували Європою та США.
Неаполь був плацдармом для військ Бразильського експедиційного корпусу, солдати якого воювали на боці союзників проти нацистів під час Другої світової війни. Кларісе працювала у міському військовому госпіталі, доглядаючи за пораненими бразильськими бійцями.
Також у Неаполі вона завершила свій другий роман "Люстра" (1946). Як і перший, він зосереджувався на внутрішньому житті героїв. Цю довшу й композиційно складнішу книгу критики теж сприйняли схвально — хоча слід визнати, що вона мала менший вплив, ніж "Поряд з диким серцем".
Після сонячної Італії подружжя перебралося до Швейцарії. Ця країна навіювала Кларісе нудьгу та депресивний настрій. Проте саме тут, у Берні, 10 вересня 1948 року народився її первісток Педро Гургель Валенте.
Також тут Ліспектор написала третій роман — "Місто в облозі". Авторка наголошувала, що це одна з її найменш улюблених книжок, яка, втім, "рятувала від монотонності та моторошної тиші Берна". Критики й читачі теж прохолодно сприйняли новинку.
Наступною країною, що стала тимчасовою домівкою для сім'ї, виявилася Англія. Мешкали вони в Торкі, графство Девон, де Маврі був делегатом Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Кларісе сподобалася Англія, хоча під час візиту до Лондона у неї стався викидень.
У 1952-му Ліспектор ненадовго повернулася до Ріо. У рідному місті Кларісе опублікувала невелику збірку з шести оповідань під назвою "Деякі історії". Маленький тираж надрукували за підтримки Міністерства освіти та охорони здоров'я. Ці оповідання лягли в основу пізнішої збірки "Сімейні зв'язки" 1961 року. Саме ця книжка, у якій письменниця всебічно висвітлила проблеми жінок, принесла їй найбільший успіх. Варто зазначити, що в "Сімейних зв'язках" простежується захоплення Кларісе Ліспектор творчістю письменників-екзистенціалістів Альбера Камю та Жана-Поля Сартра.
У вересні 1952 року родина переїхала до Вашингтона, округ Колумбія. У США 10 лютого 1953 року Кларісе Ліспектор народила другого сина — Пауло. Попри обов'язки материнства, жінка продовжувала літературну діяльність, а також знайшла нових друзів. Особливо зблизилася з бразильським письменником Еріко Веріссімо, який тоді працював в Організації американських держав, і його дружиною Мафальдою, а також із дружиною посла Альзірою Варгас, донькою колишнього бразильського диктатора Жетулью Варгаса.
Кларісе щоразу сильніше відчувала незадоволення дипломатичним середовищем, сумувала за сестрами та Бразилією.
"Я ненавиділа це, але робила те, що мусила [...] Я влаштовувала звані вечері, я робила все, що потрібно робити, але з огидою..." — зізнавалася Ліспектор.
Зрештою в червні 1959 року Кларісе Ліспектор покинула чоловіка та повернулася з синами до Ріо-де-Жанейро, де й провела решту свого життя.
У рідній Бразилії мисткиня зіткнулася з фінансовими труднощами, тому шукала видавця, щоб опублікувати "Сімейні зв'язки". Зусилля були недаремні: бразильський письменник і журналіст Фернандо Сабіно назвав твір "точно, щиро, беззаперечно і навіть скромно найкращою книгою оповідань, коли-небудь опублікованою в Бразилії". А Еріко Веріссімо сказав, що це "найважливіша збірка оповідань, опублікована в цій країні з часів Мачадо де Ассіса".
Водночас із "Сімейними зв'язками" Ліспектор написала свій найдовший роман "Яблуко в темряві". Попри те, що кілька видавців відмовилися братися за цю книгу, у 1962 році вона здобула премію Кармен Долорес Барбози. В цей же час у Кларісе зав'язався роман із поетом Пауло Мендесом Кампосом, але це протривало недовго — чоловік був одружений.
У 1964 році письменниця створила роман "Пристрасть, згідно з Г. Х.", який викликав чималий резонанс у читачів. У тому ж році вона опублікувала ще одну книгу — збірку оповідань "Іноземний легіон".
Складний життєвий період
Після розлучення жінка проживала не найкращі часи. Зокрема, 14 вересня 1966 року Ліспектор потрапила в нещасний випадок у власній квартирі. Прийнявши снодійне, вона заснула у своєму ліжку із запаленою цигаркою. Бідолашна отримала серйозні травми — її праву руку ледь не довелося ампутувати.
"Пожежа, яку я пережила нещодавно, частково знищила мою праву руку. На моїх ногах назавжди залишаться сліди. Це було дуже трагічно, тому я намагаюся не думати про той випадок. Я провела три дні в пеклі — куди, як кажуть, потрапляють погані люди після смерті. Я не вважаю себе поганою, але пережила це ще за життя", — казала Кларісе Ліспектор.
Зв'язок із Вірджинією Вулф
Американський перекладач Грегорі Рабасса, який вперше зустрівся з Кларісе Ліспектор у середині 1960-х років на конференції з бразильської літератури в Техасі, згадував, що був "приголомшений зустріччю з цією унікальною людиною, яка виглядала як Марлен Дітріх і писала як Вірджинія Вулф".
Сама ж Кларісе Ліспектор вважала цей коментар сексистьким і не схвалювала такого порівняння.
"Мені не подобається, коли кажуть, що у мене є спорідненість із Вірджинією Вулф, — написала Ліспектор в одній колонці, додавши, що познайомилася з творчістю Вулф лише після того, як був опублікований її власний перший роман. — "Я не можу пробачити їй самогубство. Страшний обов'язок — йти до кінця".
Останні роки: дитячі книжки, чаклунство та фінансові труднощі
З 1967 року Кларісе Ліспектор додала до свого доробку новий жанр — історії для дітей, опублікувавши "Таємницю мислення кролика". Цю книжку вона написала для молодшого сина, коли ще мешкала у Вашингтоні.
Наступного року письменниця також видала книжку "Жінка, яка вбила рибу", у якій оповідачка-Кларісе зізнається, що забула погодувати рибку своїх дітей.
Окрім творів для наймолодших читачів, Ліспектор продовжувала писати й дорослу літературу. У 1973 році світ побачив знакову збірку оповідань "Потік життя", яку відразу визнали шедевром.
"Цією художньою літературою, — писав один критик, — Кларісе Ліспектор пробуджує літературу, яка зараз створюється в Бразилії, від депресивної та принизливої летаргії та підносить її до рівня універсальної вічності та досконалості".
У 1974 році Ліспектор опублікувала дві книги оповідань: "Де ти була вночі", яка частково фокусується на житті літніх жінок, та "Хрестовий шлях тіла". Хоча на її попередні книги часто витрачалися роки, останню авторка написала за три дні від того, як її видавець Альваро Пачеко кинув Кларісе виклик — написати три історії, пов'язані з сексом.
Це був надзвичайно продуктивний період у кар'єрі Ліспектор. Проте річ тут не в натхненні, а в тому, що письменницю несподівано звільнили з журналу, тож вона зіткнулася з неабияким фінансовим тиском. Так Кларісе почала малювати та активізувала перекладацьку діяльність, публікуючи переклади Агати Крісті, Оскара Вайльда та Едгара Аллана По.
Ще одна цікава подія в житті Ліспектор — Перший Всесвітній конгрес чаклунства в Боготі, який та відвідала у 1975 році. На конференції зачитали її оповідання "Яйце і курка" — таємничу історію з елементами окультизму.
Останній роман Кларісе Ліспектор — "Час зірки" (1977). Це також перший роман авторки, який вийшов в українському перекладі від Ярослави Губаревої: у 2016 році його опублікувало львівське "Видавництво Анетти Антоненко". Окрім цього, українські читачі можуть ознайомитися з творами Ліспектор "Сімейні зв'язки", "Записки для молоді: про написане і пережите" та "Пристрасть, згідно з Г. Х." у перекладі Наталії Пнюшкової від "Видавництва Анетти Антоненко".
Загалом Кларісе Ліспектор написала 8 романів, 8 збірок оповідань та безліч літературознавчих статей. Згадки про неї та її творчість часто трапляються в бразильській літературі та музиці.
Хвороба
Незабаром після публікації "Часу зірки" Кларісе Ліспектор потрапила до лікарні: в неї був неоперабельний рак яєчників. Хвороба відібрала життя письменниці напередодні 57-річчя.
Ліспектор поховали 11 грудня 1977 року на єврейському кладовищі Кажу в Ріо-де-Жанейро.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media