З 8 серпня в обраних українських кінотеатрах розпочалися покази австрійського фолькгорору "Лазня диявола" про жіночу депресію у XVIII столітті. У центрі сюжету — дівчина з бідної родини, яка виходить заміж та оселяється у віддаленому будинку її обранця посеред густого лісу. Світ чоловіка для неї геть чужий, а мрії про дитину стають нездійсненним тягарем. З кожним днем важкої рутини та марних сподівань вона все більше закривається в собі. Допоки не опиняється на темному шляху, що веде до злих думок. Можливо, не лише думок…
"Лазню диявола" було номіновано на Австрійську кінопремію в 11 категоріях: найкращі ігровий фільм, головна жіноча роль, жіноча роль другого плану, робота режисера, оператора, монтажера, художника-постановника, сценарій, кастинг, грим і музика. А у 2025 році фільм змагатиметься за номінацію на премію "Оскар" в категорії "Найкращий міжнародний фільм" від Австрії.
Кінокритикиня Суспільне Культура Альона Шилова розповідає, чим вирізняється моторошний психологічний портрет у "Лазні диявола" та кому з глядачів стрічка припаде до душі.
У тексті є спойлери.
В основі сюжету "Лазні диявола" лежить майже забута реальна епідемія самогубств, яка охопила німецькомовні регіони Європи у XVII та XVIII століттях.
Режисерами фільму стали Вероніка Франц і Северін Фіала, які дізналися про цю моторошну історію з американського подкасту American Life. В одному з епізодів професорка Каліфорнійського університету в Девісі Кеті Стюарт коротко розповіла про прогалину в історії жінок, які вчинили самогубство, що вважалося найгіршим злочином у релігії (тому що в ньому не можна було сповідатися). Тоді багато жінок в Європі знаходили спосіб обійти ці "обмеження", і це стало справжнім феноменом.
"Лазня диявола" відкривається кадрами сірої австрійської місцевості XVIII століття та портретом змученої жінки. Увесь ландшафт навколо неї — безбарвний та відчужений: з нього ніби висмоктали усі барви та радість життя, так само як і з обличчя героїні. Ступаючи спокійними кроками, жінка підходить до водоспаду та скидає своє немовля. Після цього вона одразу вирушає до отця церкви, щоб сповідатися та розповісти про свій злочин. Усе відбувається монотонно, спокійно, і це стає одним із провідних настроїв "Лазні диявола" — тихий кошмар, що ховається у беззвучному крику.
Надалі глядачів знайомлять з Агнес — головною героїнею стрічки. Вона несперечлива, тендітна жінка, яка виходить заміж за чоловіка Ульфа. Після живого, наповненого танцями та піснями святкування весілля Агнес переїздить разом із чоловіком у його рідне село. Сонячні промені та барвисті вінки з обряду одруження залишаються у минулому — це єдині теплі кадри у фільмі, наповнені надією та любов'ю, як і сама Агнес. Їхні кольори поступово згасають, вимиваються, і на зміну їм приходить сірість туманів та холод води.
Життя у рідному селищі Ульфа поступово ламає Агнес.
Як жінка, що тягнеться до прекрасних маленьких радощів життя — милування лускою риб, співом птахів, вона не вписується у безрадісний світ свого чоловіка, що наповнений грубою роботою, хворобливою пригніченістю та лісовим мороком.
Агнес не перестає молитися в надіях завагітніти, але дива не стається. Вона відчуває тиск із боку свекрухи, яка не полишає їхньої оселі та кожним своїм зауваженням, мов різкою, підкреслює, яка з Агнес недоладна господиня. Героїня намагається порозумітися з чоловіком, але той чи то від байдужості, чи то від щирого нерозуміння не годен допомогти дружині. Агнес вдається потоваришувати з однією з жінок, з якою вона разом працює на річці, але ця дружба швидко обривається через грубість свекрухи.
Героїня приходить до будинку своїх матері та брата й просить повернутися до них, але порядки та устрої тогочасного суспільства не дозволяють їй це зробити. Це призводить до однієї з найбільш болючих та драматичних сцен фільму, де Ульф приходить за Агнес і буквально забирає її додому силою. Поки жінка кричить та брикається, її брат допомагає чоловікові відтягнути Агнес від будинку матері. Ця сцена показує глибокий відчай і крик про допомогу. Головна героїня відчуває пригнічення та погіршення свого психологічного стану, однак через реалії часів, у яких вона живе, ані вона, ані її оточення не знають, що з цим робити.
Дивитися на те, як два чоловіки відтягують морально надламану жінку, що тягнеться до своєї матері — все одно що дивитися на відкриту гнійну рану, яка глибоко кровоточить.
Усе більше відчуваючи пригнічення, яке характеризується ознаками депресії, Агнес впадає у меланхолію (як говорять самі персонажі фільму). Її намагаються "лікувати" — проколовши голкою шкіру та залишивши тонку ниточку в ділянці верхнього хребця, щоб Агнес могла тягнути за неї, коли почувається, що втрачає глузд. Стан жінки тільки погіршується — їй важко самій вдягатися, митися, їсти.
З кожною новою сценою Агнес стає все більш виснаженою та починає втрачати зв'язок із реальністю. У хворобливих надіях завагітніти та отримати власну дитину, вона починає заколисувати ляльку, а згодом викрадає чуже немовля, яке її змушують повернути.
У глибоко релігійній спільноті, в якій живе Агнес, самогубство є страшним гріхом, за який неможливо покаятися і який тобі ніколи не пробачать. Жінка стикається з цим на власні очі, коли недалеко від їхнього дому молодий хлопець чинить самогубство, а його мати благає односельців дозволити їй поховати сина. Її благання марні, а тіло сина залишають гнити на околиці лісу, адже такі, як він, не заслуговують на гідне поховання.
Навіть знаючи усе це, Агнес все одно намагається накласти на себе руки, з'ївши велику дозу щурячої отрути. Ульф її рятує та відправляє дружину назад до її матері. Здавалося б, що Агнес має стати краще, але вже запізно. Всередині неї відбувся злам, кривава рана розплилася чорнотою по всій її свідомості.
Не бажаючи жити, але й знаючи про наслідки самогубства (відмова від прощення, неможливість замолити свої гріхи), Агнес знаходить "обхідний шлях". Вона заманює маленького хлопчика до лісу і там вбиває його. Після цього жінка одразу йде сповідатися, знаючи, що їй пробачать гріхи, але приречуть на смерть.
Історія "Лазні диявола" робить повне коло — від однієї морально зламаної жінки, що приносить дитя у жертву, до іншої. Усе відбувається просто і спокійно: ці події все ще є жахливими для мешканців села, проте водночас у них є і якась природність. Для них жінки, які "сходять з розуму" та вбивають дітей, — це спустошлива, але звична картина. І це є одним із найбільш моторошних аспектів фільму, який спирається на бездушну реалістичність усього, що відбувається.
"Лазня диявола" — це горор у стилі slow burn (дослівний переклад — "повільне горіння"), який характеризується повільним розвитком сцен і методичним наростанням напруги. Це не динамічний фільм і не історія у жанрі жахів, яка вестиме до кривавої розправи та відкритої боротьби з демонічними фігурами. Боротьба ця, скоріше, є внутрішньою. Демони — фігуральними, психологічними. Але якщо глядачу або глядачці до вподоби неспішна, похмура атмосфера, що тягнеться мов чорна смола, глибокі психологічні портрети та історії, у яких головним жахом стають самі люди, то "Лазня диявола" точно не залишить їх байдужими.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media