Випуск, якого чекали, як Олімпіаду: Філіп Оленик і Ліза Білецька про другий номер журналу "Нога"

Філіп Оленік та Ліза Білецька створили другий випуск журналу "Нога": що всередині. Суспільне Культура/Ніка Назарєнко

Журнал "Нога" — журнал художньої документалістики, що був створений у 2020 році Лізою Білецькою та Філіпом Олеником.

Через чотири роки автори випускають другий номер, до якого увійшли тексти Дарини Малюк, Інеси Марґ, Назара Беницького, Альони Думашевої, Антона Полуніна, а також самих редакторів — Лізи Білецької та Філіпа Оленика. Презентація журналу відбудеться 29 червня в київській галереї The Naked Room.

Арткритик і куратор Борис Філоненко поговорив із засновниками "Ноги" про те, як журнал був створений та чому є таким особливим.

Лізо, Філіпе, привіт! На цьому тижні виходить другий випуск журналу художньої документалістики "Нога", який ви створили у 2020 році. Для мене це непересічна подія. Є журнали, які виходять чотири рази на рік, а є такі, що виходять раз на чотири роки — як Чемпіонат світу з футболу, Олімпіада, майже як виставка сучасного мистецтва documenta (яка відбувається раз на п'ять років). За роки між першим та другим номером "Нога" набула статусу такого собі культового явища незалежної видавничої практики.

Ліза Білецька: Так, є люди, які проявили ініціативність, щоб знайти журнал, і подеколи говорять про нього як про щось міфологічне.

Почну з базових речей: чому журнал називається "Нога"?

Ліза Білецька: У мене є спокуса відмовитись відповідати на це запитання, бо жодне з наших пояснень не збігається з крутизною цієї назви. Але, може, Філіп захоче відповісти.

Філіп Оленик: Так, це багатозначна назва. У нас було багато асоціацій, але жодна з них не є поясненням чи конкретним значенням. У цьому полягала одна з ідей вибору назви, що прямої відповіді чи якоїсь асоціації ніколи не буде достатньо. Це просто ім'я. Воно пов'язане з журналом, але воно його не описує.

Ліза Білецька: Це такий клубок образів. Його можна розгорнути, як у психоаналізі, і вийти на купу різних речей. Якщо хочеться, якщо є для цього настрій. Але він не має якогось одного значення.

Але на логотипі є якась нога. Правильно?

Ліза Білецька: Так, це нога конкретної істоти — беззубки. В той час у Філіпа вдома був акваріум з різними жителями Бабиного озера, яке на Труханові. Він звідти зібрав банку істот. Вони були різні. З таких крутих ще була личинка бабки, дуже прикольна. Ми виявили, що ці личинки живуть набагато довше, ніж сама доросла форма бабки. Там була і беззубка. Ми досліджували її анатомічну структуру, дізналися, що вона подорожує по дну... Точніше, побачили це — як вона подорожує по дну акваріума на одній, м'язистій нозі. З цього виплили різні картинки, а потім логотип.

Ліза Білецька

Надано автором

Філіп Оленик: Беззубка схожа на мідію. Це така двостулкова ракушка, але вона розкривається, закопується в пісок і фільтрує воду. Стирчить тільки носик чи кінчики. Коли їй треба переїхати, вона викопується оцією ногою. Розкриває стулки і повзе по дну. Потім закопується знову.

Ліза Білецька: Так, в неї є такі дві модальності: статична фільтрувальна трубка і повзуча ніжка.

Філіп Оленик: Метафорично.

Схоже на якийсь метод. Хочеться одразу застосувати ці модальності для опису журналу. Але хочу запитати вас про редакційний напрям "Ноги". Це журнал художньої документалістики. Що це за жанр і чому ви займаєтесь ним сьогодні?

Філіп Оленик: Наше визначення жанру авторське. Ми не претендуємо на те, що це сталий термін. Це документальна література, яка написана чи читається з художньою метою, — це наш маніфест цього жанру.

Ліза Білецька: Від початку ми почали вживати термін "художня документалістика" як нашу версію перекладу англійського literary non-fiction. Але швидко усвідомили, що нас цікавить ширший набір текстів. Наше теперішнє визначення жанру набагато вільніше. Нас цікавить і документалістика з художніми елементами, і художня література, зокрема поезія, заснована на документації та реальних подіях, і навіть просто документи, які у контексті видання здатні створити некорисний, незрозумілий, художній ефект.

Філіп Оленик: Часто, коли я читаю щоденники, спогади або поезію, яка базується на реальних подіях, мене вражає, наскільки це сильно працює як художня література. Це абсолютно не нова думка, звичайно, але це виникло саме з цього враження, що документальна література провокує сильні ефекти, схожі на ті, які створює художня література, але в якийсь дивний, відмінний спосіб. Або завдяки тому, що ти знаєш, що ці речі базуються на реальності, або завдяки тому, що сама якість, сама форма документування змінює текст і надає йому нових якостей. Я точно не знаю, але ми просто помітили, що це крута література.

Традиційне використання документальної літератури базується на користі від неї. Вона часто або освітня, або документує суспільно важливі події, як журналістика. Є багато критеріїв в різних піджанрах документальної літератури, які на неї тиснуть і відтягують від художності ефекту, який вона справляє на читача. І тоді ми сфокусувались на літературі, на визначеннях жанрів, які звільняють від оков корисності і якоїсь суспільної функції, чи індивідуальної функції.

Ми намагалися перекласти термін literary non-fiction, і "художня документалістика" — це наш вільний переклад. Хоча ми розуміємо, що наше визначення не збігається з визначенням literary non-fiction.

Ліза Білецька: Не збігається, бо так само ми могли б назватись не literary non-fiction, а non-fictional creative writing, чи там non-fictional literature.

Філіп Оленик: Чи є термін creative non-fiction, який часто використовують як синонім literary non-fiction.

Мені також цікаво, як ви бачите "Ногу" в більшій мережі видань художньої документалістики в Україні та світі. За ким ви самі стежите? Хто робить щось близьке? Думаю, ви перебуваєте у доволі незалежній, власноствореній системі зв'язків. Цікаво, яка вона з вашого погляду.

Філіп Оленик: На мою зацікавленість жанром вплинули — з того, що можу зараз пригадати: Світлана Алексієвич, Євгенія Бєлорусець, політична поезія Ентоні Анаксаґору, репортажистика Світлани Ославської, есе Георгі Маркова. "Листок", особливо поезія Антона Полуніна. "Точка нуль" Артема Чеха. Щоденники Андре Жида, Олександра Беркмана.

Ліза Білецька: Можу згадати радикально документальну поетику Кеннета Ґолдсміта. Магічний реалізм / журналістські розслідування Євгенії Бєлорусець. Весь доробок Енн Карсон та її (міс)переклади, мемуаристична проза, поетичні есеї. Донна Гаравей розширила моє уявлення про літературне в межах критичної теорії. Видавництво "Лоція", "Листок". Листи Симони де Бовуар. Щоденники Вірджинії Вульф та Сьюзен Зонтаґ. Мемуар Desert Solitaire Едварда Еббі. Різні онлайн-форуми, автобіографічний фенфікшн.

Вчора я був на лекції в "Книгоукритті" харківського видавця Олександра Савчука, де літературознавиця Ярина Цимбал розповідала про художників і художниць 1920-х, які оформлювали книжки й періодичні видання. В презентації були роботи Василя Кричевського, Анатоля Петрицького, Василя Єрмілова, Василя Седляра, Івана Падалки. Дуже цікаві й рідкісні роботи Алли Гербурт, яка теж працювала в оформленні книжок і була ученицею Падалки. Цей журнальний вайб не покидає мене в Харкові в ці дні, адже я так само ходжу в бібліотеку і працюю переважно з літературними та мистецькими журналами.

З легкістю уявляю, як через якийсь час про журнал "Нога" також будуть говорити в межах досліджень самого підходу до видання і того, що на обкладинці першого номера — фотографія Лізи Білецької, а на другому номері — малюнок Каті Лібкінд. Ще з часів локдауну пам'ятаю цей опис першого випуску "Ноги": "Всередині журналу 104 сторінки. Картинок немає". Це виглядало абсолютно антисучасним підходом, в якому людей позбавляють найдорожчого — можливості розглядати картинки.

Ліза Білецька: Щодо антисучасності, я б додала те, що перший випуск журналу був ексклюзивно паперовим. І зараз ми вриваємось у XXI століття з тим, що збираємось робити також електронну версію журналу. Це пов'язано, зокрема, з тим, що багато наших читачів та читачок переїхало за кордон і ми хочемо дати якомога більш відкритий доступ до журналу. Але оригінально це було частиною естетики: задум формального журналу, що виходить у self-contained-форматі, що це унікальний матеріальний об'єкт.

Філіп Оленик: Коли ми вирішували не робити картинок, ми багато обговорювали те, наскільки відрізняється читання від, наприклад, читання в інтернеті. Читання соціальних медіа, навіть довгих текстів. Чи просто в браузері, коли за твою увагу конкурує багато різних шматків інформації. І читання книжки, навіть електронної, де у тебе є сфокусований час, сфокусований досвід із текстом, де немає нічого, окрім тексту. Ми хотіли підтримати саме це, враховуючи, що місць, де є картинки та відео, і навіть місць, де є дуже прикрашені інтерактивні тексти, — багато. Ми хотіли створити простір, в якому читач може сфокусуватись на тексті й побути з ним так, як це буває з книжкою.

За формою ми дивились приклади. Ще з дитинства я пам'ятаю радянські товсті літературні журнали. Наприклад, ще досі існує такий журнал, як "Київ" — це літературний журнал. Якщо чесно, мені було абсолютно не цікаво те, що всередині цього журналу, але його формат мені сподобався. У нашому журналі папір і концепція того, що є якась кольорова обкладинка та чисто текстові нутрощі основного блоку, запозичено в "Києва". Єдина різниця, що зараз для економії вони часто використовують мікроскопічні поля і дуже дрібний шрифт. В цьому теж щось є, але читати їх насправді незручно. Ми створили досвід приємного читання з великим шрифтом, з великими полями.

Із зображеннями на обкладинці здається, що у них немає завдання ілюструвати журнал. Вони існують окремо і, як і назва "Нога", відіграють якусь зовсім іншу роль.

Ліза Білецька: Можна було б сказати, що це 104 сторінки без картинок, окрім однієї. І ця картинка — окремий твір чи як один додатковий текст. Так само як багато з наших текстів ми знаходимо, так само ці картинки — такі собі found images.

Філіп Оленик: На обкладинці першого випуску використано фотографію, яку Ліза зробила на Відрадному, де ми обидва жили у той час. На другій обкладинці — могила, зібрана з декількох могил, на кладовищі в Павшино, біля Мукачева, де Катя Лібкінд робила замальовки. Ці два методи відтворення реальності могли б символізувати крайнощі, які нас цікавлять у літературі.

Думаю про цю дуже умовну межу, яка існує між документалістикою і художньою літературою. Ця думка так само не нова, але є також зворотна сторона такого розчинення меж — постправда, епоха спростування дійсності. Тому якщо раніше я дозволив собі сказати про те, що журнал "Нога" є антисучасним (в хорошому сенсі), то тут мені видається, що це дуже своєчасний журнал.

Філіп Оленик: Коли ми починали журнал, говорили про те, що, звісно, є відомим той факт, що художня література не менш документальна і документальна література — художня в тому сенсі, що суб'єктивна. Це зрозуміло. Тому ми сфокусувалися не на тому, що дійсно правда, а що ні, а на художньо-документальному ефекті, який дуже впізнаваний: коли ти одночасно підозрюєш зв'язки з реальністю і підживлюєшся художньо, в сенсі чимось невідомим, чимось, що розширює твій світ. Цей досвід ми хочемо виокремити і підтримувати для нього якусь екосистему.

Ліза Білецька: Мені здається, у цього питання є декілька рівнів у процесі створення цього журналу. Спочатку це питання постає перед людиною, коли вона пише художню документалістику. Це такі собі negotiations, перемовини між вигаданим і тим, що ти документуєш, що ти дійсно бачив. Потім це постає перед нами, коли ми читаємо ці тексти як редактори. І потім ми передаємо ці negotiations далі читачу. Але це дійсно такий начебто темний фокус. Я не думала про це як про якийсь головний фокус журналу, але в якомусь сенсі це так.

А як відбувається цей другий етап, ваша редакторська робота? Як проходять засідання редколегії "Ноги"?

Ліза Білецька: Ми з Філіпом дуже тісно спілкуємось, ми найкращі друзі, тому в нас немає офіційних засідань "Ноги" як таких. Це тече паралельно з життям: все є засіданням "Ноги" і ніщо не є засіданням "Ноги". Тобто ми постійно щось читаємо, пишемо і спілкуємось про це. Інколи не читаємо, не пишемо, але все одно спілкуємось. Нещодавно до нас доєднався ще один член редакції — Олексій. Тому, мабуть, будуть більш структуровані засідання.

Філіп Оленик: У нас вже була зустріч втрьох у кав'ярні.

Коли ви розумієте, що номер уже зібраний і його можна готувати до друку? Як змінювалося це розуміння завершеності між першим та другим випусками?

Філіп Оленик: Перший випуск був готовий, коли ми досягли критичної маси цікавих текстів. Другий випуск був готовий давно, ще чотири роки тому. Всі ці роки ми втрачали тексти з нього. Публікуємо його зараз у 2024-му, коли кількість цікавих текстів знову досягла критичної маси. Обидва випуски налічують приблизно 100 сторінок.

Коли перший номер вийшов, найбільше вразило те, як люди, що його прочитали і потім писали про журнал, зрозуміли його концепцію. Незважаючи на те, що вона ніде явно не описана. Тобто для мене це підтвердило думку про те, що є багато людей, які бачать цінність художньо-документальної літератури. Наче вони чекали на якесь медіа, яке фокусується на цьому. Вони хочуть писати, хочуть працювати в цьому жанрі. Але не знали, що так можна. І це була повторювана тема в різних відгуках.

Ліза Білецька: До цього я б ще додала про авторів і авторок, які були зібрані в першому й тепер у другому номері. Багато з цих людей працювали в цьому жанрі, але не мали для цього якоїсь назви. Це такий класний процес, як зустрічі з собою. Або як зустрічі з якимось ширшим колом людей, які теж це роблять. В другому номері в нас є людина, яка читала перший номер, писала в цьому жанрі, але не називала це так раніше. А після першого номера визначилась як письменниця художньої документалістики і тепер хоче розвивати своє письмо саме в цьому жанрі.

Філіп Оленик: Так, ми в цьому сенсі надихалися також виданнями початку XX століття, коли журнал зазвичай був вираженням якогось художнього маніфесту, якогось клубу. Ми хотіли створити платформу, яка стимулюватиме цей жанр і одночасно самим нам дасть можливість висловлюватись у ньому, але для того щоби згуртувати людей, які теж хочуть працювати у ньому.

Натхненна розмова, наприкінці якої я хотів запитати про можливості цього залучення в "Ногу". Чи є у вас плани на третій номер і як туди потрапити?

Філіп Оленик: Ми хочемо зібрати побільше нових хороших текстів. І чекаємо на нові тексти. У нас на сайті є розділ "Авторам" — запрошуємо усіх, кому це цікаво, заходити туди. Після другого чи після третього номера плануємо зробити дайджест обраних текстів і перекласти англійською. Видати як окремий журнал.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media