Дмитро (Івіч) Вербич — боєць-доброволець, захисник Донецького аеропорту, автор книги про російсько-українську війну часів АТО "Точка неповернення".
Після початку повномасштабного вторгнення він знову став на захист України, обороняв Київщину, брав участь у контрнаступі на Харківщині.
Вербич має яскраву біографію: політолог за освітою, працював журналістом, але покинув роботу заради мандрів. Тату-майстер, любитель коней, каскадер у минулому й автор YouTube-проєкту про подорожі "По азимуту". Суспільне Культура розповідає про історію життя воїна і письменника Дмитра Вербича.
Дитинство на Троєщині, бандуристи й військова література
Дмитро Вербич (справжнє ім'я — Дмитро Іващенко) народився і виріс у Києві. З дитинства захоплювався бойовими мистецтвами, такими як самбо та фріфайт. Для Суспільне Культура розповідає, що його характер сформувало зокрема й те, що він зростав на ТроєщиніРайон на лівому березі Києва.:
"Мені рано доводилося битися — елементарно, щоб не відібрали гроші на булочку з чаєм. Таке середовище було і я рано зрозумів істину, що краще відчути фізичний біль, бути побитим, але зберегти свою гідність і не допустити приниження честі. Це те, що я вперше відчув років у 7–8. Так це розуміння і йде через все життя зі мною".
Вербич розповідає, що його дитинство проукраїнським не було. "Проукраїнські ідеї у мене з'явилися вперше завдяки вчительці історії України, яка розповідала нам про національно-визвольну боротьбу, УПА. Повноцінно українцем я себе усвідомив вже під час Помаранчевої революції, я ще вчився в школі, але вже активно брав участь".
"У мене не було української ідентичності, вона навіть швидше була російська, тому що «дєди воєвалі», фільми і шоу про Другу світову, «день побєди» — всі ці речі були присутні в сім'ї, зокрема від бабусі. Мені здавалося, що Росія — це щось таке круте, а ми — це щось таке некруте".
Також він пригадує випадок, який вплинув на нього особливо: одного разу, коли Дмитрові було років 6–8, у школу прийшли бандуристи. "Це були батько і син, вони нам весь урок співали і грали козацькі думи. Пам'ятаю точно, що була дума про втечу трьох братів з Азову і ще ряд старовинних, українських дум.
І щось сталося. Я сидів і просто заціпенів на цьому уроці, все слухав, вбирав у себе. Кілька разів хотілося розплакатися. Я думаю, що це якийсь генетичний код, пам'ять покоління, таке прокинулося, не знаю — адже що настільки маленька дитина могла осягнути розумом? Це явно було щось глибше за розум. Я це просто відчув.
Я прийшов додому і почав ставити питання — ну добре діди, добре Друга світова, а що було раніше? Чому ви мені не розповідали про козаків, про той час? Давайте, розповідайте — виявляється, було щось до вашої, бляха, Другої світової! Це був теж дуже важливий момент, який я досі пам'ятаю, він був дуже емоційно сильний".
Також Дмитро розповідає, що в підлітковому віці захопився військовою романтикою, а завдяки літературі зацікавився й українством.
"Якщо говорити про якусь улюблену літературу, це Гемінгвей однозначно. Ще Ернст Юнгер для мене дуже крута і важлива постать. Книга, яка сформувала мене, — це однозначно «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського. Я прочитав її, коли мені було років 15–16. Я насправді хотів би, щоб її прочитало якомога більше людей. Ця книга дуже реалістична в сенсі війни того періоду, 1914–15 років", — говорить Вербич.
Політолог, журналіст, тату-майстер, мандрівник
Дмитро Вербич вивчав політологію, закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова.
"Я вчився на політології, читав багато філософських праць, починаючи з Давньої Греції, Платона, Арістотеля — і далі складніше, цікавіше. Не скажу, що це легка для читання або улюблена література, але вона змушує мозок працювати", — розповідає він.
Після завершення навчання працював журналістом, але покинув роботу заради можливості мандрувати. Подорожував автостопом із Маріуполя до Стамбула через Росію, Грузію та Курдистан, ходив у походи горами Кавказу і Альп.
Згодом почав працювати тату-майстром. В інтерв'ю "Телебаченню Торонто" розповідає, що окрім діяльності, яку можна назвати захопливою, йому довелося попрацювати й на більш прозаїчних роботах: "Уся ця зайнятість — це те, що мені самому захотілося розповісти у своїй автобіографії. А я ще мішав бетон, клав плитку, ремонтував велосипеди і займався всілякою х*рнею, щоб просто заробити на життя".
Революція Гідності й початок російсько-української війни
З підліткового віку Дмитро Вербич був організатором та учасником протестів, акцій, благодійних заходів. Був активним учасником Революції Гідності.
На початку осені 2014 року Вербич повертається з-за кордону для того, щоб піти добровольцем на війну. Він розповідає, що рішення долучитися до лав війська ухвалив через обіцянку другові: вони мали план разом долучитися до батальйону Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". Але друг, Орест Квач, загинув при штурмі Лутугиного у складі добровольчого батальйону "Айдар".
"Це стало останньою краплею, моєю точкою неповернення. Я взяв квитки на літак і поїхав (щоб долучитися до війська — ред.), це не залишило жодного місця для вагань", — згадує Вербич.
Оборона Донецького аеропорту
Дмитро Вербич (позивний Івіч) обороняв Донецький аеропорт, Піски, Авдіївку. Про ці бої він писав у соціальних мережах так:
"Найважче — чекати. Вслухаєшся в темряву, вітер колихає шматки жесті, що звисають з даху, гримлять. Час від часу хтось стріляє хрєн зна звідки і куди. Зрештою на все забиваєш. На міни, на сніперів, на стрілкотню. Лежимо, балакаємо, рахуємо дні. (...) Суцільні купи сміття і бруду, картина апокаліпсису. Термінали і вишка роздовбані так, що не ясно, як там ще люди можуть знаходитись. Око втомилось від руїни.
В старому терміналі ми непогано обжились — палили багаття в смітнику, спали на імпровізованих ліжках. (...) Підвал у старому терміналі — це напівмедпункт, напівтуалет. В першій частині спить медик і кілька чоловік, що безпеку поставили вище за огиду. Там же набирають землю у мішки. Друга частина — суцільне мінне поле гівна. І все це діло заміноване на випадок відступу. Хлопці домовлялись між собою, аби не несли в медпункт, якщо важко поранять, щоб не помирати серед лайна. (...)"
У своїх спогадах про той час він багато писав про те, якими були воєнні будні в аеропорту, писав про наснагу та втому.
"Ще ніби тиждень залишилось. (...) Не можна, аби ця зараза розповзлась Україною, необхідно спинити війну на Донбасі", — писав він тоді.
"Я зловив маленький осколок в ногу і поїхав відпочивати. Перше, що зробив на Пісках зранку — пішов у сауну, як і мріяв. А хлопці просиділи там ще одинадцять днів. Останній тиждень перестали підвозити воду, пережили обстріл 152-мм гаубиць, від яких несучі стіни складаються. Таким був для мене аеропорт, без героїчних кривавих боїв. Коли головний ворог — холод, бруд і втома, дні зливаються в одну довжелезну добу. Думаю, це і є справжнє обличчя війни. Так що і розповісти особливо нічого", – згадував він. За рік Вербич пройшов шлях від стрільця до командира штурмової роти, згодом відбув ротацію в Українській добровольчій армії у 2017 році.
Напад на Дмитра Вербича у Києві
Повернувшись з війни, Вербич продовжив працювати тату-майстром, переважно працював із бійцями, волонтерами, відвідував курси академічного малюнка. 2 травня 2018 року на Вербича напали невідомі, коли він йшов київським Подолом на зустріч із друзями.
"Отримав удар ножем у спину, залили балоном одразу, я розвернувся — залили балоном очі. Побіг, почали переслідувати, і я відчув, що не втечу. Розвернувся, одне око трохи бачило. І посипалася серія ударів молотками, ножем. Я всі удари відбив, відступаючи, в арці зайняв позицію, зміг зібратися і вони втекли", — розповідав він.
За даними поліції, напад скоїли "троє хлопців та двоє дівчат, які були одягнені у маски". Згодом СБУ повідомило, що організатором нападу був росіянин. За словами Вербича, нападників не затримали, лише одна дівчину яка стояла в стороні і знімала напад на камеру, отримала умовне.
Проєкт про мандри "По азимуту" і коні
У 2016 Вербич став одним із організаторів телепроєкту "Кілька Хоробрих Хлопців" – документального мінісеріалу, який мав на меті популяризацію військово-патріотичної підготовки молоді та сприяння українському війську.
У 2018 році створив відеопроєкт і туристичний клуб "По азимуту" – про екстремальні подорожі маловідомими маршрутами України. Його героями були колишні воїни АТО, медики і волонтери. Окрім заохочення до бюджетних мандрів, програма розповідає про досвід спільноти ветеранів, про їхню реалізацію в житті й реабілітацію. Також Дмитро з командою показують красу й туристичний потенціал України.
Побратим і один із друзів Дмитра Вербича по мандрівках — Максим Кривцов із позивним Далі, воїн і письменник, який загинув на фронті 7 січня 2024 року.
"Яскравий спогад про Далі — бій в Ірпені проти механізованої російської колони, там було, напевно, 5 БМП. Це був наш перший бій на початку широкомасштабного вторгнення. Ми дали бій, щоб не пропустити росіян до мосту, де проходили цивільні, не дати їм перекрити останню переправу. І Далі зі своїм кулеметом вів вогонь, дуже мужньо знищував ворогів (...) На такій короткій дистанції вести бій, не боятися стріляти прицільно, коли на тебе їде броньована техніка", — розповідав Вербич.
Ще одне гобі Вербича — кінний спорт. Він навіть деякий час працював каскадером в Італії, звідки, власне, повернувся для того, щоб піти на фронт.
"Робота з кіньми і редагування книги — те, що наповнює і водночас вимагає максимальної віддачі", — пише Вербич в одному з постів про улюблене гобі. Також розповідав, що це найкраща реабілітація.
"Якщо дах підтікає — добрий кінь, чисте поле. Зайве сміття вітром видме", — додавав він.
Книга "Точка неповернення"
Дмитро Вербич писав вірші, брав участь у благодійних творчих заходах, таких як виставка творчості воїнів та волонтерів АТО "Ні, наші музи не мовчать!" та благодійний вечір "Поезія ПРОЙДИсвітів".
У 2020 році вийшла книга Дмитра Вербича "Точка неповернення", у якій він розповідає про бойові дії у 2014–2015 роках. В описі йдеться, що це історія про сучасних українських лицарів із різним способом життя: вегетаріанця, який торгував соляркою в Нігерії, тренера з фріфайту, мандрівника й багатьох інших. Проте в одну мить для них настала точка неповернення, після якої життя вже не може бути таким, як до того.
Вербич відверто розповідає про багатоликість ворогів на фронті: сепаратисти, російські спецназівці, холод, голод і бруд. Про те, як перші добровольці їхали на фронт часом лише з ножами, й про те, як ухвалювати рішення, від яких залежить не лише твоє життя.
"Точка неповернення" потрапила в довгий список номінантів літературної премії "Книга року ВВС 2020".
На запитання, чому потрібно читати ветеранську й комбатантську літературу, Дмитро Вербич відповідає — для того щоб розуміти, де ви живете і що поруч із вами реально відбувається. Також додає: "Є люди, які кажуть «О, ні, я не хочу читати нічого про війну, це мене так ранить». Та тут кожен день ранить — купа людей, дітей помирає... Просто це наш час, це відбувається тут і зараз. І якщо тебе цікавить щось, крім твоїх базових потреб, ти можеш дізнатися про це з книжок від людей, які ходять поруч з тобою по вулицях". Окрім того, купівля книги — це вияв поваги й підтримки авторові-ветерану.
Повномасштабна війна
Після початку повномасштабного російського вторгнення Дмитро Вербич приєднався до лав Збройних сил України. Брав участь в обороні Київщини й контрнаступі на Харківщині, у 2023 році – пілот FPV-дронів, командир розрахунку.
Своє 24 лютого 2022 року Вербич згадує так:
"Десь близько четвертої ранку ми прокинулися на нашій хаті з побратимами Дражденчиком і Черкасом від вибухів. Прилітали ракети, стало зрозуміло, що таки почалося. Ми знали, що почнеться, ми не знали точної дати. У нас все було зібрано, ми були готові, але треба було ще мінімально допакуватись. Одразу зідзвон з хлопцями. Все завчасно було готово, точки збору і так далі. Один з побратимів вже о 6 ранку їхав до нас на бусі. Дражден бігав по хаті з криками «А я ж казав! А я ж казав!», а я бігав по хаті, збирав амуніцію з криками «Да ну на*уй, да ну на*уй, внатурі» — це я добре пам'ятаю. Потім кілька годин в заторах, створених утікаючим з Києва населенням, щоб усіх дозбирати. Були на зв'язку з частиною і вже вночі з 24-го на 25-те ми були в частині".
Про порівняння війни до і після 24 лютого 2022 року говорить, що 2014 рік — це були події, які торкнулися далеко не всіх. За словами Вербича, це була локальна війна і якщо ти не націоналіст або на той час не був військовим, то тобі не обов'язково в цьому було брати участь.
"Це могло пройти повз, хтось міг поволонтерити, щось задонатити, а багато людей взагалі не цікавилися тим, що відбувається. А зараз це те, що торкнулося абсолютно всіх, ми на грані, нас можуть знищити як державне утворення і це екзистенційна війна. Тут неможливо вдавати, що це не про тебе".
Військовий також додає, що зараз війна стала жорстокішою та бруднішою: "Якщо раніше було місце для якихось романтичних виходів, де твої особисті скіли і навченість багато чого визначали, то зараз війна дуже технічна, з'явилися дрони, непомітно рухатися майже неможливо, постійно очі є в повітрі. Війна стала механічно безжальною".
Вербич пригадує, що якщо у 2022-му році воїни спостерігали всенародну любов, то у 2023-му вони помічають сепарацію: мовляв, ви там воюєте, а ми тут живемо своє життя.
"Люди бояться, вони зрозуміли, що це надовго, що швидкої перемоги не буде. А у військових є відчуття, що їх кинули, як жертв, ніби суспільство віддало частину населення в жертву, далі живе собі спокійно і ніхто не збирається цих людей міняти. А ті, хто вижив, максимально виснажені. Людям зручно вірити в ЗСУ — ви там, хлопці, воюйте, а ми тут вас вдома почекаємо, молодців, героїв наших. Це х*рня повна, тому що це вже не війна якихось лицарів, ця війна стосується абсолютно кожного", — каже він.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media