Про неможливість мистецтва в момент катастрофи: розмова з фотографкою Еленою Субач

Елена Субач. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

У перші дні, тижні, місяці вторгнення значна частина мистецької спільноти тимчасово змінила художню практику на волонтерську діяльність. Подібні досвіди часто пов'язані з усвідомленням викликів, що були перед країною: невідкладність допомоги іншим у шкалі пріоритетів постала вище, ніж професійна реалізація чи створення культурного продукту.

Втім, цей витворений мистецьким досвідом особливий уважний погляд, повага та емпатія до співгромадян та співгромадянок все ж відображалися й у волонтерській діяльності митців і мисткинь, і у створених ними мистецьких записах "на полях". Так ця війна набула ще однієї форми задокументованості — фотографічних документів досвіду, або "шматків реальності в миттєвих кадрах", як називає їх українська фотографка Елена Субач.

Дослідниця фотографії та мистецтвознавиця Аліна Сандуляк поспілкувалася з Еленою Субач про її досвід війни, художні практики та їхню видозміну. А також про те, як зацікавлення повсякденністю продовжилося в увазі до чужих досвідів і потребі збирати та зберігати історії.

Надано для Суспільне Культура

Ти створюєш фотографічні проєкти з 2011 року: працювала з темами релігійності та обрядів на заході України, своєрідною субкультурою літніх жінок у Львові, торкалася образів крихкості й незламності повсякдення. З початком повномасштабного вторгнення твій фокус змістився на переосмислення нової воєнної реальності. Чи є в тебе відчуття, що життя тоді поділилось на "до" і "після"?

Так і є, життя поділилось на "до" і "після". Дивно навіть зараз про це згадувати, ніби як про минуле життя, але до вторгнення мене цікавили теми провінційності, релігійності, життя і смерті, побутового життя і знайдених об'єктів.

Я надихалась сакральним мистецтвом і шукала глибину та значення у звичайних повсякденних речах – намагалась підсвітити "тихі історії" маленьких містечок та їхніх мешканців. Такі міста не дуже цікавили туристів, бо якщо дивитись на них очима людини ззовні — то дивитись було нікуди, оку не цікаво. Але якщо уважно слухати — то можна було створювати путівник із цікавинок, люди весь час розповідали історії, перетворюючи проблеми на міф і пригоду. І розповідали так, що закохували у свої міста: міста, що існували тільки в уяві та пам'яті, тільки в тексті. Я і сама родом з такого міста — Червоноград Львівської області, тому також розповідала такі історії, однак підкріплюючи їх фотографіями. Адже фотографія — "це правда", це документ, який переводить почуте в побачене. Таке собі перетворення відсутнього на присутнє.

Серія "Бабусі на межі раю" — була міксом зі спостережень за тим, як проявляється релігійність у святах і обрядах тут, на заході України, та приватною історією стосунків з моєю бабцею. Для цього проєкту була обрана техніка колажу: я вирізала жіночі фігури з фотографій, зроблених попередньо на релігійних святах, і переміщувала їх в уявні райські пейзажі. Повторюваність цих дій була для мене роботою зі спогадами про рідну людину, це допомагало мені пережити біль прощання. Застосований під час знімання спалах допомагав візуально підкреслити посилання до сакрального мистецтва, що було важливим для серії. Спалах перетворював зображення на двовимірне, додавав графічності, ламав глибину, робив кольори більш насиченими.

Елена Субач

Зацікавлення повсякденністю привело мене до наступного проєкту, я звернула увагу на саморобні городи в межах великих міст. Зазвичай ними займаються старші люди, вони ставляться до рослин з особливим піклуванням: створюють дерев'яні конструкції, опори, що підтримують стебла та гілки. І що особливо мене зворушувало — підв'язують рослини шматками того, що колись було одягом. За цими візерунками, дрібними квітковими мотивами на тканині іноді можна було впізнати, чим ця річ була раніше — нічною сорочкою або наволочкою.

Я зауважила в цих DIY-конструкціях подібність до бандажів та фіксування тканинами зламаних кінцівок під час надання першої медичної допомоги (перед тим мені до рук потрапила книга "Десмургія" часів Першої світової війни з дуже схожими ілюстраціями). Коли я робила виставку в межах фотофестивалю OdesaPhotoDays, то поєднувала зображення з цієї книги з моїми фотографіями рослин, дбайливо підтриманими людьми. Це були 2017–2018 роки, війна в Україні вже тривала, але її переживання тоді саме так проявили себе в цьому проєкті "Ламкість".

Після вторгнення я гостро відчула плинність та крихкість часу, документувала теперішність. Історія у своій концентрованій формі розгорталась та розгортається саме тут і тепер. Найголовнішим мотивом, що стосувався далеко не тільки фотографії, було прагнення зберегти, не дати зруйнувати, не дозволити забути, розповісти світові.

Елена Субач

На момент початку повномасштабної війни ти працювала над новим проєктом? Чи продовжилась або видозмінилась робота, і якщо так, то як?

У той час я працювала у Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького і дуже багато енергії вкладала саме у наукову та виставкову діяльність. Я досліджувала Львівську мистецьку сцену 1980–1990-х років, інтерв'ювала, збирала матеріали, робила виставки, з колегами ми займались цифруванням музейної колекції. Остання виставка, яку я робила перед вторгненням, — художника Петра Гуменюка. І це була цікава робота, бо крім його художніх творів також була представлена мапа львівських мистецьких спільнот 90-х, з позначенням, як художники комунікували та взаємодіяли між собою.

Розкажи, будь ласка, якими для тебе були ці два роки війни. Як змінювалося твоє самопочуття й усвідомлення нової реальності?

Від початку вторгнення ми всі змінились та продовжуємо це робити, шукаємо собі ролі, де могли б бути максимально ефективними.

Наприкінці лютого 2022 року я з друзями була в Ужгороді, тому знайшла собі застосування у волонтерстві на україно-словацькому кордоні. У перші дні вторгнення, як ми пам'ятаємо, на кордонах країни формувались багатотисячні черги, люди стояли вдень та вночі на морозі, була потреба в теплі та їжі. Ми допомагали чим могли, чергували. Переважно були свідками сцен прощань чоловіків зі своїми дружинами й дітьми: вони обіймалися, плакали, чоловіки робили фотографії своїх близьких на телефон і дивилися, як ті перетинають кордон. Звісно, в той момент бажання їх знімати у мене не виникало. Та й у прикордонників і військових, які вишуковували ДРГ, камера одразу викликала надто багато питань, особливо без журналістського посвідчення чи дозволу.

Однак серія "Стільці" почала з'являтися якось сама собою десь на четвертий день волонтерської діяльності на кордоні — я помітила, як після людей залишаються ці "натюрморти". Та й прикордонники до мене вже на той час звикли, а за тиждень деякі навіть повчали, що я неправильно фотографую і як загалом треба. Тоді я відчувала, що не можу порушувати приватний простір людей, — це зайняло б їхній час, який вони радше хотіли б приділити прощанню з рідними. Я шукала слідів присутності, того, що залишається у просторі опісля того, як люди пішли.

На початку березня, коли ситуація на кордоні перестала бути критичною, я повернулась до Львова, а тут якраз в розпалі була діяльність реставраторів з охорони культурних пам'яток міста. Діяльність цих людей вражала та надихала — був період, коли вони працювали 24/7. Це були дуже гострі відчуття: ще раніше я бачила фотографії евакуації пам'яток під час Другої світової війни, а тепер була свідкою тих самих процесів у XXI столітті тут, у Львові. Мені було дивно і лячно, що, наприклад, скульптури Пінзеля, якщо їх не сховати, можуть бути вмить знищені. Вони самі собою такі експресивні, а тут реставратори в рукавичках турботливо підіймають їх, запаковують, обгортають у тканини так, що ті стають схожими на савани.

Елена Субач

Це ти зараз розповідаєш про серію "Сховані", вірно? Проєкт розпочався евакуацією пам'яток галереї, а пізніше ти доповнила його також і фотодокументацією процесу захисту пам'яток у публічному просторі?

Львів завжди пишався, що він культурна спадщина ЮНЕСКО і що у нас тут одна з найбільших кількостей пам'яток просто неба, буквально в центрі міста. А на початку березня 2022-го Львів перетворився на простір, де ці пам'ятки стали ще більш помітними саме через те, що їх заховали. В якийсь момент я подумала, що деякі мешканці навіть могли ніколи й не зауважувати, що поруч них є щось цінне, аж поки ці пам'ятки не замотали — таким чином ця цінність проявилася у їхній закритості.

З початком повномасштабної війни твоя практика змінилася і ти перейшла до документального підходу у фотографії?

Якщо говорити про мою серію з бабусями, то я робила продумані колажі й працювала з власним фотоархівом, шукала новий образ, який би сповна відповідав тій ідеї, яку я прагнула розповісти в одному зображенні. А серії 2022 року були концептуалізовані, власне, тільки тим, що я вузько обрала тематику, а також що саме та як показувати. Серії "Стільці" і "Сховані" не були про створення мистецтва. Це документи й архіви, без претензії на мистецький твір.

Від початку вторгнення в мене було відчуття, наче світ розсипався, це фіксування рамкою кадру складалось у такі цеглинки, що допомагали заново для себе цей світ зібрати. Документальність підходу була, можливо, в тому, що це був шматок реальності в миттєвому кадрі, фіксації, яку я створювала навіть більше для себе. Виходить, документальність виникла через неможливість мистецтва в момент катастрофи загалом бути. На перший план вийшла практичність і користь зображуваного. Тобто "Стільці" і "Сховані" — це фіксування історії, а портретування й інтерв'ювання людей — це фіксування воєнних злочинів.

Але, дивлячись на них вже зараз, з відстані двох із половиною років, я думаю, що про "чистоту" документу говорити також буде не вірно, адже залишаються такі речі, як відбір фотографій, композиція кадру — тобто набуті художні навички, які хоч і проявлялись у формуванні серії, але не були першочерговим завданням.

Елена Субач

Я також думала про необхідність створювати корисне, про відчуття, що мистецтво "не на часі". Водеочас мистецтва про війну і під час війни з'явилося феноменально багато. Як гадаєш, чи варто намагатися повернути собі й повернутись до того мистецтва, що ми створювали до війни? Як змінювалося це відчуття в тобі?

У 2022 році в мене було відчуття, що моє життя зупинилося. Мене наповнювали лише історії людей, з якими я спілкувалася. У 2023 році, залишаючись у сфері мистецтва, я була кураторкою та менеджеркою кількох спільнотних проєктів, тобто шукала шляхи бути корисною.

Тоді ж до мене звернулася активістська спільнота "Ми — Бердянськ": ми зробили у Львові виставку за матеріалами їхньої піврічної роботи з людьми, які були вимушені виїхати з окупованих територій. Було так багато запитів показати її в інших містах та за кордоном, що ми зробили плакатний варіант і вона поїхала гастролювати Європою. Ще була співпраця з польським фотографом Рафалом Мілахом над проєктом "UAtlas. Запис воєнних міграцій". У тому ж 2022 році ми з подругою Оленою Ткаченко документували історії людей, які були змушені покинули свої домівки й жили у тимчасових шелтерах у Львові. Той рік я запам'ятала лише за розповідями людей.

Я запам'ятала, як Тетяна з Маріуполя сказала, що для неї війна — це розбите скло та тиша. Вона розповіла, як із чоловіком вони шукали бензин: поїхали до приятелів, вийшли серед знайомого житлового кварталу й опинилися в абсолютній тиші, де все було засипано битим склом під ногами, яке блищало на сонці; з кожним кроком цей звук скла, що кришиться, здавався таким гучним, що ніби пронизував тіло. Поруч стояв будинок, у якому були вибиті всі вікна, тож коли вона почала кликати чоловіка, який кудись відійшов, зрозуміла, що є тиша, але луни немає — голос проходив крізь порожні шибки й не вертався. Не зустрічав перешкод.

Запам'ятала історію Сергія з Херсонської області, який саме вийшов із в'язниці, коли почалося повномасштабне вторгнення, поїхав у селище наглядати за будинком. Сергій казав, що, готуючись зустріти російських окупантів, зробив заточки й заховав їх у різних місцях вдома, щоб у разі чого "не просто померти, але забрати когось із собою". У подвір'ї ж того будинку росла стара груша, у якої рясно вродила одна гілка, тож він зробив підпірку, щоб дереву було легше й ця гілка не падала. Хлопець дуже дбав про це дерево, навіть перемотав цю конструкцію одягом, який знайшов у домі, щоб не поранити грушу (і тут я миттєво відчуваю паралелі зі своєю серією "Ламкість"). Але потім у город прилетів снаряд, опісля якого дерева вже не було, натомість двір засипало опалим листям груші. Сергій плакав за деревом як за рідним — людина, яка зробила купу заточок і пройшла тюрму, плаче через грушу.

Такі різні історії.

З чим ти працюєш прямо зараз, які зміни спостерігаєш у собі?

З подивом помічаю, що навчилась ігнорувати власне ставлення до планування майбутнього, — ставлюся до цього як до безглуздя. Повертається бажання знову знімати. Цього року я почала новий фотопроєкт, це також будуть портрети.

Повертаюся і до музейної роботи. От буквально нещодавно, на запрошення Історико-краєзнавчого музею у Винниках, почала працювати з архівом Юліана Дороша – важливої постаті для історії української фотографії. Це видатний (його іменем названа вулиця у Львові), але невідомий громадськості фотомитець, кінооператор, один з ініціаторів створення Українського фотографічного товариства та фотожурналу "Світло й Тінь" (журнал видавався у Львові з 1933 по 1939 роки). Сподіваюсь, цього року нам вдасться реалізувати задумане, але поки не буду вдаватись в деталі.

Наприкінці 2023-го я зрозуміла, що мистецтво для мене знову стає важливим, але вже як інструмент комунікації. Я вірю, що через мистецтво можливо залишатись видимими і це наш спосіб говорити світові про себе та війну, яка все ще триває. Зараз для мене важить пошук цього способу для донесення інформації, пошук художньої форми, що б могла закликати до емпатії й розуміння.

Елена Субач

Більше робіт Елени Субач можна переглянути в Архіві мистецтва воєнного стану. Дослідження та опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей, реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки Фонду "Партнерство за сильну Україну", який фінансують уряди Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media