"З музикою не може бути ніяких зрад" — композиторка та артистка Мар'яна Клочко

"З музикою не може бути ніяких зрад" — інтерв'ю з Мар'яною Клочко. Колаж — Вікторія Желєзна/Суспільне

Мар'яна Клочко — електронна музикантка, продюсерка та композиторка музики для фільмів. Її музику можна знайти в компіляціях, записаних лайвах та YouTube чи Soundcloud. А вже давно написаний альбом досі не вийшов на стримінги. Проте ті, хто чують Мар'яну вживу, одразу закохуються в її повільну, тягучу та ніжно-тремтливу атмосферу.

У межах проєкту "Artилерія" Юля Ткачук поспілкувалася з Мар'яною про дебютний альбом на стримінгах, створення саундтреку для фільмів та приховану сексуальність музики.

Ти з Лопатина на Львівщині. Як дитинство в невеликому галицькому містечку сформувало тебе, твої погляди на світ і на музику?

Це вже така Галичина, яка майже переходить у Волинь, тому я, по суті, на межі цих двох регіонів. Насправді мені зараз складно уявляти своє рідне місто, з якого я поїхала, коли закінчила школу, як щось, що мене сформувало.

Це такий населений пункт, де була музична школа, там відбувалися культурні події, але обмеженого характеру — були звітні концерти, на які ми всі приходили, і мені все це дуже подобалось. Але я не виростала в музичному середовищі, це радше було неможливою дитячою мрією, яка в мене була і не погасла. Я хотіла бути співачкою.

У мене є чіткий дитячий спогад, де я дивилася "Крок до зірок" і дуже сильно хотіла бути співачкою. Казала всім, що буду вчитися в Поплавського і співати, "як в телевізорі". А у тебе є якийсь чіткий дитячий спогад, коли ти вперше задумалася про те, що хочеш бути співачкою?

Я жила в реальності, де був телевізор, і думала, що ось так, як там, — це єдиний спосіб (стати співачкою — Прим. ред.). Я навіть коли вже вчилась на першому курсі академії мистецтв, ходила на кастинг "Х-фактора". На щастя, я не пройшла навіть відбірковий етап, мене б це так травмувало тоді. Зараз я навпаки буває радію, коли щось не стається. Коли наприклад хтось відмовляється від моїх послуг композиторки абощо, я така: «Слава богу, дякую», світ береже мене від травм.

Я дивилась, як співає Вітні Г'юстон у фільмі, дивилась на Наталі Орейро, Брітні Спірс, Шакіру — і думала, що ось так має бути. А в мене було не так. Було би класно, якби в мене тоді була фея, як у казках, яка б прийшла і сказала: "Ні, ти знаєш, не мусить бути так, може бути інакше, все добре".

Ольга Лящук

Ти вчилась у дитинстві в музичній школі. Зараз ти оцінюєш цей досвід як позитивний чи травмувальний?

Мама нас завела в музичну школу обманом. Це просто один із небагатьох реально красивих будинків у Лопатині — стара вілла з колонами серед парку. І мама якогось дня сказала: "Хочете, підемо в той гарний будинок, подивимося, що там?" І там в будинку якась жінка натискала на кнопки і питала: "Це зайчик чи ведмедик?" Вони так перевіряли, чи в нас є слух. Ось так я потрапила в музичну школу.

Мені здається, нас травмує все, через що ми проходимо. Але музична школа мала класний вплив, бо в мене є якась м'язова пам'ять із фортепіано. Я їздила на конкурси, досить непогано вчилась, але я прямо щиро усвідомлювала: я цим займатися не хочу. Але, знов таки, це не проблема, а радше характеристика невеликих селищ, де вчителі не зацікавлені чи самі не бачать гарної перспективи, в що це може вилитись. Знаєш, коли тобі кажуть, що ти можеш, як виростеш, бути теж викладачем, як я, то ти такий: "Ну, я не хочу".

А не казали, що будеш на весіллях грати?

Ця естетика дуже в повітрі витала. Це щось, про що не треба казати, тому що це про вибір творів, які виконують на тих же звітних концертах. Там, блін, не грають Сильвестрова. Мені здається, що в будь-якому випадку музична школа — це суперкласний досвід, бо мозок, твоє сприйняття світу формується певним чином.

Тож тебе більше сформував Львів і люди там. Яке оточення, які люди, що саме у місті вплинуло на тебе?

Я була в художньому середовищі, вчилась в академії мистецтв, у мене було багато друзів з різних факультетів. Ще у Львові було дуже багато культурних подій. Так я почула "Мертвого півня" і почала грати на гітарі тільки через те, що захотіла робити їхні кавери.

Величезна подяка Львову за "Форум видавців" і читання поезії. Це було дуже романтично: ми сиділи на підлозі, слухали, як поети читають свої вірші, потім ішли в парк з тими книжками, які накупляли, і теж сиділи це читали. Я грала на гітарі, мені це подобалось, були люди, яким це теж подобалось. Ми робили це дуже поступово, у своє задоволення, без якихось амбіцій. Не знаю, якби я навчалася не у Львові, а в якомусь іншому місті, можливо, б щось пішло по-іншому.

І зараз мені трохи складно повертатися у Львів, бо це як батьківський дім, який хочеться покинути. Любиш, він гарний, але тобі хочеться звідти піти, там вже не бути.

Як ти перейшла з того, що грала на фортепіано, на гітарі, в електронну музику?

Бонус електронної музики у тому, що вона трошки ширше дивиться на звук, в неї можна накидувати всю цю акустику, з якою ти працюєш.

Я з гітарою і фортепіано ніколи не виступала як з основним інструментом, просто воно відбулося і собі десь залишилось. І в якийсь момент мені просто стало сумно, як дитині, яка бавиться, і ця іграшка вже їй не подобається, хочеться ще. Тоді у 2017 році у Львові я побачила курси з електронної музики і пішла туди. Але якби не було оцього досвіду з грою на гітарі й співом, у мене б не почалося щось з електронною музикою, бо все-таки основний мотор, який мене веде, це акустика.

Настя Платінова

У подкасті Міші Бірченка для DTF ти згадувала про почуття сорому під час перших виступів, бо "хтось робить краще, ніж ти". Чи ти пропрацювала це відчуття сорому зараз?

Тоді це було з іншої причини, я тільки починала гітарні концерти і це був дуже хвилюючий і дивний досвід. Зараз, коли це не такий сюрприз для мене, я виступаю, але в моменті, коли граю, я "відмикаюся", я не знаю, де я. Але коли це все закінчується, я ніби вертаюся назад, відкриваю очі, і поки не вмію справлятися з якимись відчуттями, які приходять, бо вони дуже різні. Мені інколи хочеться десь сховатись, мені важко цю вдячність показати. Я це пов'язую з тим, що під час виступу віддаю багато енергії, і після я трохи пуста, а в цьому стані я не готова слухати ні критику, ні похвалу — нічого. Для мене це ще додатковий стрес і я не вмію з ним справлятися.

Як ти можеш описати цей стан, коли ти саме виступаєш?

Мені складно його описати. Якщо тебе щось болить — воно перестає боліти, якщо ти за щось хвилювався — тобі стає байдуже. Я коли музику роблю чи коли співаю, то фізично не маю можливості ще про щось інше думати, ще десь перебувати. Це прям... Я не хочу називати це медитацією, але це якесь відшаровування від себе на певний період часу.

На "Книжковому Арсеналі" ти виконувала акустичні твори на вірші українських поетів. Під час виступу ти сказала, що ці вірші ніби самі мають музику в собі. Як ти відчуваєш музику в цих віршах?

Коли я читала вірші вдома з гітарою, то деякі речі записувала на диктофон одразу під час першого прочитання. У тебе є мелодика голосу, з якою ти читаєш щось, і якась потреба в паузах, тож воно створювалось легко і органічно.

Ці вірші дуже гарні, сумні. Я дуже рада, що познайомилась із тими творами, бо вони настільки музичні. У мене є дуже багато речей на вірші Миколи Вінграновського, Тараса Мельничука, є Іздрик, Семенко, Стус.

Зараз я майже не використовую поезій, бо з'являються свої слова і їх теж цікаво обгорнути не тільки в музику, а ще й у текст, щось, що в тебе всередині. Але я не відкидаю цю можливість.

У твоїй музиці є вкраплення фолку, етніки. Як це прийшло?

Появилось нездавна, це теж заслуга Львова. У мене є подруга Зоя — вона мене навчила дуже багатьох пісень. Ми разом співали, коли жили в одній кімнаті. І якось це так почалось від щирого і раптового захоплення цими піснями.

У мене є кілька творів, де інтегровані якісь фолкові елементи. Вони дуже замасковані, але вони стали імпульсом для того, щоб цей твір розвинувся. Це класно, що є іще цей вимір, куди можна звернутися, коли ти щось не знаєш або коли тобі важко. Мене найбільше вразила гармонійна складність: там багато пісень написані для кількох голосів, їх складно вивчити. Для мене це прям величезне зусилля — навчитися їх співати. Для мене це скарб, я рада, що є люди, які це оцифровують, зберігають.

Коли ти починала працювати з кіно, то говорила про те, що не дуже розуміла, як працює ця музика. Як ти зрозуміла, в чому різниця між музикою і саундтреком для кіно?

Методом спроб, помилок і розмови з режисером. Найбільша складність, мені здається, це коли у тебе є завдання і мало часу, щоб його виконати. Мені здається, що саме оця відсутність часу нагострила моє сприйняття будь-яких коментарів до такого рівня, що я почала розуміти, чого від мене хочуть. Я просто в якийсь момент стала трохи уважніше слухати, що мені кажуть, і загалом розуміти, що в більшості сцен музика не головна, а виступає як щось допоміжне, щось, що підкреслює.

Коли я роблю музику до кіно, то пишу її дивлячись і реагую. Наприклад, є якийсь рух, хтось йде — ти знаєш ритм ходи, бачиш середовище, простір. І це все вихідні твої дані для того, щоб написати саундтрек. Ти вже пишеш разом з тими звуками, які є в кадрі. Це частково і є підказка: ти просто маєш додати якийсь елемент, щоб все зібралось докупи.

А коли ти просто пишеш музику, то можна прям все, і все буде добре. Але дуже мені важко перемикатись між одним і іншим. Коли два місяці я перебуваю в просторі, де мені кажуть" оце добре, а це погано, а це ще не знайдено", в якийсь момент я починаю бути залежна від модерації іншого. Але у мене нема проблем з тим, щоб взяти паузу і на якийсь період читати книжку, бачитися з друзями і нічого не робити. Тому що тільки це якось повертає трошки до себе.

На Docudays показували фільм "Фото на пам'ять", де ти була композиторкою. Як ти робила саундтрек до нього?

Ми почали працювати, вже коли фільм був майже фінально змонтований, разом і з режисеркою Олею Черних визначили місця, де точно має бути музика, де можливо має бути музика. Я обожнюю цей момент, коли ти на свіжому враженні від фільму робиш перший ескіз і він ідеально сідає. І ти такий: "Вау, я відчуваю все правильно". Ніколи не уникнути пошуку саме того, що потрібно в цю сцену, інколи це відбувається довго.

Ми все робили на відстані. Оля монтувала за кордоном, звукорежисери були в Німеччині. Я була частково в Німеччині, потім в Україні. Мені дуже сподобалась робота конкретно з цим фільмом, бо там багато речей, які я ще не вміла робити, коли ми "Стоп-Землю" робили. Інколи тільки завдяки фільму ти експериментуєш так, що отримуєш цей результат. Так ніби ця картинка тебе провокує на певний пошук.

А відчувається якась різниця між роботою над саундтреком до художнього фільму і до документального?

У документальному дуже важливо не переграти, щоб музика не брала на себе забагато, не додавала емоційного виміру, який не потрібний, тому що це документи, а не художній твір. Наприклад, я робила документальний фільм "Розірви коло" з Єлизаветою Сміт про домашнє насилля.

Одна з героїнь фільму мала поганий слух, була майже глуха. Єдині речі, які вона вміла чути, — це те, що віддає вібрацію, якісь віброфони чи ханг-драм. І, відповідно, було завдання в фільмі використовувати тільки ті інструменти, які були в кадрі. А їх було два: коші, це як музика вітру, і оцей ханг-драм. Я позаписувала ці інструменти на диктофон і лише з них будувала музику. Усе решта — електронне, дуже ніжне, дуже обережне — не працювало, було занадто музичне. А треба було, щоб воно нібито в кадрі грало.

"Фото на пам'ять" зачіпає події повномасштабного вторгнення. Як тобі працювалося з цією темою, враховуючи, що в тебе є свої рефлексії і емоційне сприйняття війни?

У мене є особливість організму, що я на болючі складні досвіди закриваюся, можу дивитись і бути дуже беземоційною. Це захисний механізм. Я відмежовуюсь і можу абсолютно спокійно дивитись на будь-що.

Там була одна сцена, де був звук сирени, який потрапив на фон, коли знімали екстер'єр. І потім сцена йде в інтер'єр, де я відтворила звук сирени голосом. Тож назовні це сирена, а всередині — людський голос. І воно ніби і важке, і водночас ніжне та гарне. Я шукаю навіть у тому вимірі щось, що може бути красивим, чисто щоб могти на це якось рефлексувати музикою. Бо я по-іншому не знаю, як можна працювати. Ти мусиш любити все, що ти бачиш в кадрі, навіть якщо це щось погане.

Тому я не можу брати всі проєкти підряд, бо деякі речі не резонують і я буду себе погано почувати, якщо погоджуся. Я інколи з болем відмовляюся від якихось проєктів, але для мене з музикою не може бути ніяких зрад. Все має бути по любові.

Повертаючись до твоєї власної музики, я відчуваю її ніжною, спокійно-меланхолійною, і водночас у ній я знаходжу якусь холодну сексуальність і оповідь про жіночність. Ти націлено вкладала свою фемінність, сексуальність у цю музику чи це воно саме так виходить, бо такий в тебе характер?

Я думаю, що більше до другого, тому що просто в тобі є якась енергія. Це просто те, якою я є в час, коли пишу це, те, що я переживаю. Я багато дозволяю собі випускати через музику. У мене є проблеми з випуском негативних емоцій: я до останнього тримаю себе в руках і не агресую активно, все відпускаю, не звертаю уваги. А от в музиці є можливість із цим попрацювати і мені стає легше, коли я десь щось скажу, що я не могла сказати в житті. Одного разу я відчувала збудження під час концерту — просто певний трек, оці слова, оці тембри ось отак працюють. Мені здається, що це просто якийсь згусток енергії.

Було дуже цікаво: після одного з виступів мені написала дівчина про те, що вони часом з хлопцем вмикають мій лайв під час сексу. Я така: "Блін, реально? Там же сумні пісні". Мені сподобався вимір відвертості, що після "привіт" тобі дають настільки персональну інтимну інформацію. Я би не написала такого нікому, кого я ввімкнула би під час чогось подібного, бо це, блін, інтимно, це тільки твоє і партнера. Я через це була супервражена і зрозуміла, що, реально, це не тільки я чую — значить воно там є.

Ти згадувала, що стримінг — це твоя болюча тема. Чому?

Зараз в мене вже є готовий альбом. Але паралельно тривалий період часу в мене були проєкти, фільм, виступи, переїзд, поламана нога. Коротше, це все якось ставало на передній план. І хоч багато з альбому вже зроблено, але я боюсь робити оцей фінальний крок.

Ти ставиш собі дедлайни в тому, коли хочеш виступити альбом?

Зараз альбом — це мій єдиний пріоритет. Я не ставлю дедлайну, мені зараз складно щось планувати. Я просто стараюся не гнітити себе, не злитись за щось, що не стається. Бо в мене було таке, що я дивлюся на інших артистів, які вони молодці, — а ти, Мар'яно, що собі думаєш? І я просто так можу себе загнобити.

Мені здається, найкраще це робити восени. Я завжди так переміщаю щось, але восени мені здається, що альбом або якийсь лейбл випустить, або ми зробимо селф-реліз. Це як хмара над головою. Одна складність — це написати, прожити, відпустити. Та ніхто не казав, що буде легше, знаєш?

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media