Мистецтво, колоніалізм та гроші: 7 питань до кураторів Національного павільйону України на Венеційській бієнале

Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький. Павільйон України на Венеціанській бієнале 2024/Роб Баттерсбі

Вікторія Бавикіна та Макс Горбацький цього року стали кураторами Національного павільйону України на Венеціанській бієнале 2024. Свій проєкт "Плетіння сіток" вони побудували довкола ідеї спільнот та спільної взаємодії.

На виставці представлені роботи митців Каті Бучацької спільно з "ательєнормально" та "Майстернею можливостей", Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського, Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, які об'єднані поміж собою архітектурою, розробленою Олександром Бурлакою.

Протягом всієї історії присутності павільйон України викликав багато дискусій у самому мистецькому середовищі. Виникали скандали, які навіть призводили до судових позовів. Цього року, як і у 2022, павільйон не стикався з такими проблемами, основним викликом стала війна та організація процесу.

Що вдалося кураторам павільйону цього року та з якими викликами вони стикнулися — про це Суспільне Культура розпитало Вікторію Бавикіну та Максима Горбацького.

Павільйон України на Венеціанській бієнале 2024/Роб Баттерсбі

Від початку відкриття павільйону вже минув деякий час і вже можна зробити певні висновки щодо уваги до України. Як ви оцінюєте інтерес до українського мистецтва цього року від самої команди бієнале та від гостей виставки та павільйонів?

Ми готували себе до гіршого сценарію, ніж той, що стався. Ми знаємо, що багато наших колег порівнюють нас з попереднім павільйоном та увагою яка було до нього. Проте, на нашу думку, це порівняння не зовсім доречне, адже обставини були радикально інші — у 2022 році ми були країною, на яку жорстоко напала найбільша країна світу. Сьогодні ми країна, до великої війни в якій майже всі звикли. Це, зокрема, було видно по ставленню команди Бієнале — цього року Бієнале надали нам безкоштовно павільйон, що звичайно зняло дуже велике фінансове навантаження з нашої команди, але це все.

У суттєвій підтримці павільйону 2022 року команда Бієнале, ймовірно, вбачала правильну політичну дію. Й, схоже, що вони завершили свою місію з допомоги українському мистецтву. Загалом ми отримали надзвичайно велику символічну підтримку від інших країн в дні прев'ю бієнале – офіційні візити, увага, прояви солідарності.

Нам також вдалося отримати велику підтримку міжнародних організацій щодо фінансування проєкту та співпраці з павільйоном, що дозволило реалізувати його та зробити видимим.

У багатьох українських критичних текстах йдеться про те, що цього року головна виставка ігнорує тему колоніалізму в контексті України. Натомість західна преса про це майже не пише, лише в поодиноких текстах з’являється ця тема. Як ви гадаєте, що могло б змінити цей наратив та все ж помістити Україну у деколоніальний дискурс?

Нам здається, що в контексті головної виставки питання не в непомітності України як колонізованої держави, а в тому, що цьогорічний куратор обрав зовсім інші регіони та території для своєї виставки. Якщо подивитись на перелік учасників та учасниць, то там практично немає представників та представниць Східної Європи та Середньої Азії. Адріано Педроса послідовно та давно працює із художниками з Південної Америки та країн Африки, що і відобразилось у виставці. Нам би було приємніше якщо б раптом Педроса додав Україну, але це було б суто реакційне рішення, імовірно, позбавлене глибокого аналізу та розуміння.

Історія українського колоніалізму відрізняється від усталених та зрозумілих рамок колоніалізму, тому його важко помістити в одну розмову, коли ми говоримо про країни Африки та Латинської Америки. Та це не означає, що цього не треба робити, але, можливо, нам необхідно говорити про Україну не про як поодинокий випадок такого типу колоніалізму, а в системі з іншими країнами, колонізованими Російською Імперією та потім СРСР, що покаже системність та масштаб подібної колоніальної практики. І порівнювати український досвід перш за все варто з цими країнами.

Особливо в межах теми виставки — "Іноземці скрізь"— існує певне протиріччя в позиціонуванні України як одночасно країни європейської, такої як інші держави ЄС (які сприймаються як колонізатори), та країни колонізованої, що має чимало спільного, зокрема з країнами Кавказу та Центральної Азії, які найбльше постраждали від російського колоніалізму. Таким чином, Україна не вписується в популярні дискурси, що одночасно і логічно, але й складніше для розуміння як масовою аудиторією, так і міжнародною мистецькою спільнотою.

Ідея вашого проєкту пов’язана із темою солідарності, як ви обирали проєкти та авторів для павільйону? Загалом яким був процес співпраці зсередини?

У межах павільйону ми хотіли не тільки показати різні досвіди, а й залучити носіїв цих досвідів до створення проєкту. Тому насамперед ми обирали не проєкти, а авторів та авторок, які вже мають приклади роботи з різними спільнотами, мають певну чутливість та зацікавленість в роботі з іншими людьми. В результаті кожна робота в проєкті створена у співпраці з представниками спільноти, про яку ця робота говорить, але у зовсім різні способи, що є притаманними для практики художника чи групи художників. Через це процес становлення павільйону був дуже насиченим досвідом — багато людей, думок, позицій.

Груповий проєкт може бути складним в медіації та загальній організації, але групова робота, намір та намаганння умістити в одному проєкті та просторі розмаїття досвідів та підходів було однією із найважливіших частин проєкту, концептуальною рамкою, яку ми обрали від початку і яка одночасно виявилася співзвучною головній темі Бієнале.

Павільйон України на Венеціанській бієнале 2024/Роб Баттерсбі

Було багато критики проєкту Лії Достлєвої та Андрія Достлєва щодо репрезентації біженців. Автори наголошують, що він більшою мірою направлений на закордонного глядача. Чи зміг він на вашу думку створити необхідну дискусію щодо ролі та місця українських біженців та переселенців? Чи, на вашу думку, павільойн більше відповідає на задачі про те, як говорити із заходом, аніж ретранслює внутрішні процеси? Чи ви визначали для себе якісь задачі в цьому контексті?

Критика, яку ми чули від глядачів та глядачок Бієнале, більшою мірою полягала в тому, що "європейці не мають стереотипів щодо біженців" і "чому ви не зробили роботу про біженців, яких Європа не хоче примайти", тобто часто фокусом розмови ставали біженці та пошук проблеми в них, а не приймаючої сторони.

Андрій Достлєв та Лія Достлєва створили роботу спеціально для Бієнале, тобто з самого початку розуміли свою цільову аудиторію та працювали з нею. І це той підхід, який нам дуже співзвучний, — коли художники не роблять роботу в нікуди, маючи на меті виключно художнє самовираження, а коли чітко розуміють концептуальну мету майбутнього проєкту, аналізують як з цільовою аудиторією буде працювати фінальне висловлювання. В контексті таких проєктів як Бієнале це є дуже важливим параметром.

Ми не можемо просто показати мистецтво своєї країни. Ми маємо не тільки розуміти, що ми хочемо сказати, але й планували та зважати на те, як відвідувачі заходу будуть сприймати цю роботу, враховуючи їхній бекграунд та досвід.

Один з найбільших викликів нашого павільйону це його місце та розмір. Він розташований у свого роду коридорі та є невеликим за розміром. Як ви працювали з Олександром Бурлакою над рішенням простору? Які для себе виклики у роботі можете назвати?

У Саші Бурлаки було декілька версій архітектури простору, і ми довго разом експериментували над фінальним рішення. Приміщення, в якому з 2018 року розташовується український павільйон, дуже важко назвати придатним для виставки. Але, на нашу думку, Саші вдалось його приборкати і зробити найкраще, що можна було придумати в цих умовах.

Якщо систематизувати виклики безпосередньо з простором, то це архітектура приміщення, яка надає більше обмежень, ніж можливостей. Купа входів та виходів, на перетині яких не можна нічого розміщувати, стіни та балки, які не можна чіпати. В результаті від і так маленького простору у вас залишається декілька клаптиків, на яких можна щось розмістити. До того ж, з двох сторін є сусіди з, чиї проєкти дуже впливають на ваш простір.

Наприклад, в цьому році павільйон Люксембургу в своєму приміщенні зробив окрему кімнату, яку обтягнув тканиною, і таким чином не всім глядачам було зрозуміло, що за цією тканиною ще є вхід в наш павільйон. Одночасно з тим, за правилами Бієнале не дозволено будь-яку навігацію (як всередині приміщення, де розташовується Український павільйон та ще частина національний павільйонів, так і ззовні будівлі). Але саме через такі несприятливі умови, архітектура проєкту є такою функціональною, цільною та автономною, що дозволяє сприймати різні роботи як частину одного. Вона створює окремий простір для виставки та метафорично говорить про обʼєднання через конструктивне рішення.

Павільйон України на Венеціанській бієнале 2024/Роб Баттерсбі

Під час пресконференції в Києві ви казали про складнощі в роботі з МКІП, зокрема фінансового характеру. Чи вдалося їх вирішити? Загалом, якими наразі є ваші стосунки з Міністерством культури та інформаційної політики?

Ще на етапі подання проєкту на конкурс ми представили бюджет, з яким МКІП погодився. Пізніше, представники міністерства заявили що ми, можливо, отримаємо менше половини від потрібної суми, і це теж не точно.

Реальний бюджет (на початку бюджет складав 5,2 млн грн, наразі він становить близько 11 млн та зростає, — Ред.) проекту з огляду на всі вимоги та обставини виявився суттєво більшим від того, що подавався на етапі заявки. Тому ми відразу почали активно фандрейзити і намагатися залучати міжнародні організації. Одночасно ми категорично не погоджувалися з форматом роботи з МКІП, який базувався на відсутності відповідальності за фінансування павільйону та апелювання до якихось традицій, які передбачають що куратори самі знаходять фінансування. Саме тому ми вирішили публічно говорити про цю проблему, насамперед із надією посприяти зміні цієї "традиції" для наступних павільйонів. Адже всі знають, що реалізація проєктів бієнале завжди супроводжується кризами і малою підтримкою держави.

Нам все ж вдалося знайти спільну мову з МКІП і отримати фінансування, що дозволяє частково покрити витрати на реалізацію проєкту. Це можна вважати позитивною історією, проте все ж залишається питання саме інституційної ролі Міністерства й організаційної участі.

Бієнале — це дуже складна система, задля ефективної роботи з якою потрібен досвід попередньої взаємодії з нею, знання процедур та купи практичних деталей. На превеликий жаль, відсутня будь-яка тяглість процесів через те, що національним проєктом кожен раз займається різна організаційна команда. Таким чином, Міністерство не має експертності та акумульованого знання. Це суттєва проблема, адже при очевидній важливості Бієнале як унікальної платформи для культурної дипломатії, Україна як держава нею не користується, а успіх національного проєкту залежить виключно від нової обраної курторської команди.

Те, що я відмітила цього року, і що мені здається дуже важливим у контексті представництва України на бієнале, це солідарність та співпраця з командою, яка робила попередній павільйон. У контексті попередніх десятиліть, коли представництво України супруводжувалося скандалами та суперечками, це видається дуже хорошою тенденцією про підтримку спільноти. Чи це дійсно так? Чи відчуваєте ви підтримку з боку спільноти?

Якщо з самого початку сприймати проєкт павільйону не як свій особистий (бо він таким зовсім не є), а таким, що представляє українське суспільство та говорить від імені держави, то подальші комунікації та співпраці, а також методи роботи просто продовжують цю логіку. Й відповідно, ми хотіли налагодити взаємодію з попередніми командами та спробувати змінити цю дивну традицію скандальності та міжусобної боротьби, яка супроводжувала деякі попередні павільйони.

Ми звертались до колег за порадами, звернулися до Українського Інституту щодо спільної розробки публічної програмки. Дійсно відчутною була підтримка спільноти та надзвичайна підтримка наших колег за кордоном, які допомогли реалізувати проєкт.

Все ж варто сказати, що досі почасти проєкт українського павільйону сприймається як приватний проєкт кураторів та художників, а не як національне представництво. Так його частково сприймає Мінкульт, не беручи на себе суттєвої відповідальності за організацію, так його сприймає значна частина професійної спільноти. Бо особисті вподобання і звʼязки поки є значним фактором підтримки та лояльності.

Складно порівнювати з тим як було раніше, але зараз є два висновки які трохи суперечать один одному: ми отримали дуже велику підтримку від колег, співпереживання та щире вболівання за павільйон, одночасно дуже відчутним є відсутність грунтовної критики напротивагу лінивим та реактивним дописам в фейсбуці.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media