Найкращий друг чи близький, що помирає: за що митці люблять (і не дуже) Київ

Тоня Ноябрьова, Tember Blanche, Артистка Чуприненко та Світалана Тараторіна розповідають про Київ. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Київ вражає своєю багатогранністю, строкатістю та незмінним колоритом. Хтось закохується в мінливий мегаполіс та пов'язує з ним життя, іншим він не до вподоби через надто швидкий ритм — втім, байдужим не залишається ніхто.

До Дня Києва, який цьогоріч відзначають 26 травня, Суспільне Культура поспілкувалося з митцями про те, за що вони люблять Київ та яку роль він відіграє у їхній творчості.

Своїми історіями поділилися: співачка та акторка Артистка Чуприненко, яка народилася на Херсонщині, але десять років тому віднайшла в Києві другий дім; письменниця Світлана Тараторіна — кримчанка, яка полюбила Київ настільки, що зібрала понад 300 томів історії міста, аби написати фентезі про нього; гурт Tember Blanche, чиї пісні сповнені споличним урбанізмом; режисерка Тоня Ноябрьова, яка відзначила негативні сторони рідного міста; та актор Олексій Гнатковський, який пишається тим, що Київ "нарешті став комфортним для українців".

Артистка Чуприненко

Співачка, музикантка, акторка "Малого театру" в Києві. Народилася на Херсонщині.

Artistka Chuprynenko. Фото Суспільне Культура надав Тарас Федоренко (@365_taras)

Нещодавно я зрозуміла, що живу в Києві десять років. Це так дивно усвідомлювати, бо коли ти виросла в малесенькому селі на Херсонщині, тобі здається, що максимум, куди ти можеш поїхати, — це Херсон. Ще знаєш кілька випадків, як люди їхали навчатися в Миколаїв або Одесу. І всього одиниці, золоті медалісти, вступили до Києва. То це для тебе якісь "космонавти", які полетіли в космос! Київ здається настільки далеким, складним і велетенським містом, що мені було складно повірити, ніби я, Маруся Чуприненко, проста дівчина, не геній, без золотої медалі й багатих батьків, зможу поїхати в столицю — не на екскурсію в Лавру, а жить. І от, виявляється, навіть Маруся Чуприненко може вже десять років жити в Києві та вважати його своїм другим домом. Любити його щиро й дивуватися, яке це місто ласкаве до неї.

Київ дуже ласкавий до мене, мені пощастило з усіма районами, в яких я жила. Пів року тому ми з коханим переїхали в новий район — і це знову схоже на відчуття, коли тебе незнайомець запрошує до обіймів. Тут ніби нічого не проти тебе. Це дуже цінно.

Ще дуже люблю Київ за ширину і простір. За можливість сказати, що я повертаюся "додому", коли я в гастролях. У мене є пісня про Київ. Вона називається "Місто моє". Я написала її, коли жила за кордоном на початку повномасштабного вторгнення: дуже тоді сумувала за друзями, коханим, Україною та за всім на світі... Туга за моїми людьми була настільки сильною, що я не могла про це писати. А от про сум за містом, за відчуттям розслабленості в ньому, вийшло.

Tember Blanche

Київський музичний інді-поп- та інді-фольк-дует, який створили Олександра Ганапольська (киянка) та Владислав Лагода (народився на Київщині) в 2020 році. Роздумами поділилася Олександра.

Гурт Tember Blanche: Владислав Лагода та Олександра Ганапольська. Надано пресслужбою гурту

Влад сказав, що любить це місто насамперед за людей. За те, що тут є друзі, з якими можна просто класно проводити час. За те, що тут є люди, з якими можна й продуктивно вирішувати якісь справи. І що всі ці люди в легкій досяжності, з ними можна швидко зустрітися.

Я особисто не так сильно люблю людей, як Влад. Але я дуже ціную Київ за комфортність і спогади. Я провела тут все своє життя, тому, куди б я не пішла, з кожною локацією (на правому березі!) є певні спогади. Всі 22 роки я прожила в одному районі. Зараз ми з Владиславом думаємо над тим, щоб спробувати переїхати, але Академмістечко для мене назавжди залишиться рідним. А ще, каже Влад, в жодному місті України не можливо те, що можливо в Києві. Власне, тут, граючи на вулиці, він і зустрів мене.

Безумовно, мій київський бекграунд впливає на наші пісні. Наразі ми з Владом дивимось на Netflix серіал This Is Pop. Там є різні серії: про феномен бойз-бендів, автотюн тощо. Нещодавно ми подивилися епізод про феномен бритпопуБритпоп — британський музично-культурологічний рух у середині 1990-х, який підкреслював "британськість", і зародив яскраву, захоплюючу поп-музику, частково у відповідь на популярність темніших ліричних тем американського альтернативного рок-жанру грандж, а також на власну британську музичну сцену шугейзинг. — про те, як в 90-х у Британії була битва гуртів Oasis та Blur, їхніх синглів. Йшлося про те, що Oasis — це музика для пролетарського класу, а Blur — для середнього. Гадаю, через те, що я виросла в Києві, у мене досить урбаністичне й столичне мислення — і це зробило нашу музику для "middle-класу". Як би мені не хотілося іноді написати пісню про простоту життя на природі, я цього ніколи не відчую, бо все життя провела тут. Я "дитина асфальту", у мене навіть бабуся жила в Києві, тож я ніколи не їздила гостювати в село. Тому наші пісні саме такі: по-хорошому "бетонні" й урбаністичні.

Тоня Ноябрьова

Режисерка, сценаристка та кінопродюсерка, киянка.

Режисерка Тоня Ноябрьова. Фото: Олена Зашко / Суспільне

На жаль, нічого класного не скажу. Мені дуже болить за те, у що перетворюється Київ: як руйнують його пам'ятки архітектури, як місто заставляють якимись хаотичними й страшенними новобудовами. Лівий берег — це взагалі просто "тетріс". Для мене Київ — це сльози. Хоча це моє рідне місто, я тут народилася. Я сумую за каштанами на Хрещатику, замість яких зараз посадили туї. Я плачу за річковим вокзалом. Бачу, на що перетворюється мій любий Житній ринок та Бессарабка, які раніше були квітучими та багатолюдними — зараз же суцільний занепад.

У мене дуже болючі відчуття: ніби твій близький помирає, він у комі, а ти спостерігаєш за цим. Наразі я Київ сприймаю так. Звісно, я люблю погуляти "своїми" місцями, як-от у Ботанічному саду, але, мені здається, що ми маємо всі схаменутися й почати відстоювати своє місто, бо воно перетворюється на бездушні "Новопечерські липки".

Олексій Гнатковський

Актор театру та кіно, театральний режисер. Народився в Івано-Франківську.

Олексій Гнатковський. Фото: Oleksiy Gnatkovskiy/Facebook/скриншот

Вітаю всіх українців з днем народження нашої столиці!

Для мене Київ завжди був серцем української держави. Тепер він став символом незламності нашого народу. Київ — ключовий форпост, наша головна вежа, яку ми разом захищаємо.

Для мене дуже крутий показник — те, наскільки Київ став більш україномовним та україноцентричним, очистився від російського та радянського нашарування, цієї гнилі й зарази, що довго панувала в нашій країні. Ми знищуємо пам'ятники окупантам, виборюємо свої церкви (нарешті Лавра стала нормальною святинею, а не місцем розплоду нечисті!). Нарешті стає комфортно українцям у Києві — як би парадоксально це не звучало.

Я бажаю Києву й надалі змивати з себе весь бруд російськости, відновлювати свій генетичний код, вишитий червоним і чорним на серці кожного українця. Розвитку, стійкості, незламності нашому місту! Нехай воно залишається для нас прикладом того, як треба тримати й любити своє. Нехай столиця буде в авангарді всіх процесів: культурних, соціальних, фінансових. Київ має вести за собою всю країну. Інші ж міста — це зовсім не периферія. У кожному з них живуть українці з гарячими серцями, і ми всі разом будемо йти одним незламним строєм у спільне майбутнє.

Люблю вас, обіймаю та цілую прямо в серце.

Світлана Тараторіна

Письменниця, журналістка. Авторка історичного фентезі "Лазарус" про Київ на початку ХХ століття. Народилася в Криму.

Письменниця Світлана Тараторіна. Фото: Facebook/Svitlana Taratorina

"Моя любов до Києва почалася з першого погляду, але не скажу, що була взаємною. Я приїхала на навчання до столиці з маленького кримського містечка. Мене відразу оглушили нові враження: темп життя, широкі дороги, високі будинки, чужі люди. Київ любить нових людей, але просить поваги й до себе.

Тому шукаючи своє місце в новому місті, я почала досліджувати історію. Цей шлях вилився у роман "Лазарус". Події у тексті розгортаються у 1913-му році. Це період найвищого розквіту міста. У наступний рік у реальній історії розпочнуться стрімкі доленосні події: Перша світова війна, революція, зміна влади. Обличчя та склад міста майже докорінно зміняться. А мені хотілося захопити мить буяння життя в Києві до перетворень, щоб показати, яким різноманітним він був. У моїй метафорі співжиття різної фольклорної нечисті поряд з людьми (яка є основою світобудови у "Лазарусі") – справжній факт багатонаціональності, полірелігійності та мультикультурності Києва на початку ХХ століття. А в метафорі нерівності видів — ставлення Імперії до поневолених народів. Імперія завжди хотіла стримати волелюбний дух Києва, але місто давало відпір. І саме ця відкритість, волелюбство та життєствердність, — ті риси, за які я безмежно люблю нашу Столицю. Тому Київ, — попри насичену подієву складову "Лазаруса" (а це історичне фентезі з елементами детективу) – є повноправним героєм роману.

Кожна справа, яку розслідує головний персонаж, торкається одної з місцин чи будинків міста. Деякі з них досі існують на мапі столиці, інші – людськими руками з’їв час. Але всі ці місця оповиті легендами. Перша справа розгортається на Трухановому острові, друга — у Київській міській Думі (нинішній Майдан Незалежності), третя — на аристократичних Липках та в Замку барона, четверта — у Києво-Печерській лаврі, п’ята - у Першій чоловічій гімназії (Жовтий корпус Університету), шоста — на Кирилівських пагорбах. Але, звісно, ви знайдете й інші рідні серцю кожного киянина місця. А також міські легенди, зокрема, про київського Змія. Для мене Київ – постійне джерело натхнення. За часи писання "Лазарусу" я зібрала понад 300 томів, що стосуються різних аспектів історії Києва. І це захоплення стало пристрастю, тож сюжетів тільки додалося. З Днем народження, улюблене місто!

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media