"Атлантида" Валентина Васяновича ще до виходу в прокат на великих екранах стала головним вітчизняним фільмом останніх років. У фільму вже є чималий перелік досягнень: перемога у престижній програмі "Горизонти" на Венеціанському кінофестивалі, премія "Фільм року" за версією Національної премії кінокритиків "Кіноколо", нагороди на кінофестивалях в Одесі, Токіо, Франції та висунення на "Оскар" від України.
І якщо серед критиків успіх картині вже гарантований, то 5 листопада можливість ознайомитися з ним з'явиться й у пересічного глядача. Чи оцінить він фільм так само добре? Суспільне потрапило на показ "Атлантиди" в рамках кінофестивалю "Київський тиждень критики" і ділиться роздумами про плюси та мінуси головного антивоєнного маніфесту останніх років.
Про що цей фільм
Події "Атлантиди" відбуваються у 2025 році, за рік після закінчення війни на Донбасі. Україна перемогла, але бойові дії залишили непоправний слід: шахти затоплені, річки та земля – отруєнні. Сторонні спостерігачі стверджують, що виправити ситуацію неможливо, і єдине можливе рішення – залишити цю територію назавжди. Але хіба за це наші солдати віддавали свої життя?
Головний герой – ветеран війни Сергій (Андрій Римарук, ветеран АТО та волонтер благодійного фонду "Повернись живим"). Разом з другом на ім'я Іван він працює на місцевому металургійному заводі. Обидва страждають від посттравматичного синдрому, а у вільний час тренуються в полі у стрільбі по мішенях, ніби готуються до чергового бою.
"У війні є хоч якийсь сенс", – одного разу каже Іван, і, зневірившись щодня виконувати механічні та безглузді дії, робить фатальний крок у прірву. Слідом, у сцені, яка нагадує звернення Великого Брата з фільму "1984", власник підприємства оголошує про "масштабну реконструкцію", через яку всіх працівників звільняють. Пошук нової роботи та сенсу життя приводить Сергія до несподіваних знайомств і волонтерства в одній дуже складній, проте важливій справі.
“Я думав, що після війни все зміниться”
Тема війни, яка вже сьомий рік триває на сході України, неодноразово підіймалася в українському кінематографі. З найяскравіших прикладів можна згадати "Донбас" Сергія Лозниці та "Додому" Нарімана Алієва – обидва теж висувалися на "Оскар" від України. Фільми є глибокими, сильними, з яскраво вираженою авторською подачею.
Є і більш жанрові приклади: бойовик про оборону Донецького аеропорту "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва, військовий детектив "Позивний "Бандерас", практично не помічений аудиторією "Іловайськ 2014. Батальйон Донбас" і навіть комедія – "Наші котики" Володимира Тихого. Але в "Атлантиді" є важлива особливість, яка дозволяє режисерові охопити ширший спектр важливих тем – відстороненість дії, погляд з майбутнього.
Читайте також: "Правила кіноетикету. Чого точно не можна робити, коли приходиш у кінотеатр"
Словами Каті (Людмила Білека), однієї з героїнь фільму – "ця війна є подією, яка відбувається не тисячу років тому, а при твоєму житті". Значущість подій складно оцінити з близької відстані, тому й дії фільму відбуваються у майбутньому – у 2025 році. Але що чекає на нас після перемоги?
Як жити на два світи, в одному з яких війна, а в іншому – причини, які до неї призвели, та наслідки, до яких призвела вона? На війні ти борешся за своє життя, своїх побратимів та ідею. Це модель поведінки, від якої важко відмовитися. Війна це завжди погано, а ми, люди, джерело та причина цього зла. Як можна спокійно жити з цим знанням, і як дивитися в очі людям, які вважають тебе не захисником, а вбивцею?
Різниця між фактичною та ідеологічною перемогою насамперед зображена у неживих пейзажах. Це і порожня квартира Сергія, і цех металургійного заводу, в якому робітники обговорюють економічні проблеми, зовсім не розуміючи цілей, заради яких наша країна бере участь в цій війні.
“Я думав, що після війни все зміниться, проте нічого не змінилося, вони хочуть тільки ковбасу за 2,20 та царя”, – каже один з персонажів. Що робити з людьми, які не хочуть будувати новий світ, а лише ностальгують по колишньому комфорту (який ніколи не повернути). Як переконати їх, що створення нового суспільства починається не тільки (і не стільки) у Верховній Раді, скільки зі змін всередині кожного з нас?
Сергій стикається з усіма цими питаннями, але не може знайти відповідей, тому вирушає у пошуки духовного сенсу, який стане для нього водночас причиною і метою існування. Весь хронометраж "Атлантиди" неймовірно мальовничо показує глядачеві, що війна не закінчується з припиненням бойових дій – і навіть висока стіна, яка повинна захистити нас від зовнішнього ворога, не розв'язує проблем внутрішніх.
Разом з персонажами ми мандруємо всіма колами постапокаліптичного пекла випаленої землі, в якій ще кілька років доведеться відкопувати "тимчасово невстановлених захисників України". Від цих мерців залишилися лише хрести на цвинтарі, перелік елементів спорядження та медичний звіт коронера.
Весь художній інструментарій режисера Васяновича спрямований на створення цієї лячної атмосфери та підкреслення порожнечі в серці героя. У довгих, іноді дуже довгих сценах, навіть, відсутність монтажної склейки підкреслює безглуздість існування Сергія: майже нічого не залишається за кадром, щоб у глядача не виникало ілюзії "іншого, щасливого життя".
З демонстрацією цієї "темної" сторони у Васяновича все чудово. Дається взнаки і величезний досвід, і особливе авторське бачення, і глибока емпатія, і візіонерська здатність передавати сенси через візуальні образи. Але в спробах відповісти на поставлені запитання виникають проблеми, про які ми поговоримо в другій частині огляду.
"Війна несе смерть і тільки любов може її перемогти"
За останні кілька років так званого "ренесансу українського кінематографу" навіть у завзятих скептиків мали відпасти сумніви, що наші режисери можуть створювати кіно, наповнене сенсами. Можуть створювати персонажів, які зображають різні кути світогляду, різні сторони ідеологічної боротьби всередині кожного з нас.
І важко уявити, що "Атлантида" не викличе у глядача емоцій, які хотів передати Васянович. Емоцій, які своєю грою передають непрофесійні актори, котрі чудово впоралися зі своїм завданням. Але навіть у такого радикального висловлювання про майбутнє України, про війну на Донбасі та долю простих людей, є недолік, на який звернуть увагу перш за все не критики, а звичайні глядачі, для яких війна стала частиною повсякденності. А саме – проблеми з драматургією.
Читайте також: "Навіщо читати рецензії, якщо й без того зрозуміло, що фільм поганий"
Попри чудову картинку, достатню кількість "їжі для роздумів", візуальних образів і глибини страждання персонажів – історія не дає глядачеві приводу стежити за нею. Персонажам не вистачає експозиції, мотивації, чітко виражених цілей, конфліктів, їх подолання, криз і фінального розв'язання проблем, яке приведе героя до нового, кращого, ніж було, життя.
Ми спостерігаємо за переміщеннями героя між локаціями, але можемо тільки припускати, що змушує його залишатися тут, що заважає йому почати нове життя, чому всередині нього ще жевріє вогонь війни?
В одній зі сцен Сергій рятує спостерігачку ОБСЄ, яка після пропонує йому почати нове життя за кордоном, втім, герой відмовляється. У драматургії це можна було б назвати "відмовою від пригод", з цього і можна було почати дію фільму – цей "шлях героя". Свою відмову Сергій пояснює наступним: "Який сенс їхати? Серед нормальних людей важче вижити, себе ж не обдуриш. Або сприймаєш себе таким який ти є або просто зникаєш. Мене таке життя влаштовує. І взагалі тут заповідник для таких як ми".
Сам режисер в інтерв'ю "the Village" каже: "Бо кіно – це що? Це розвага передусім". Але шлях Сергія протягом фільму більше нагадує низку випадкових сцен, ніж усвідомлений рух до мети. З цього ж інтерв'ю можна винести важливі для розуміння фільму речі, зокрема основні меседжі та проблеми "Атлантиди".
Зрештою дії героя підводять нас до головної думки: "Війна – це завжди смерть. Смерть може перемогти тільки любов". Ця ж теза була ключовою у промові Васяновича на Венеціанському кінофестивалі. Але сам режисер зізнається, що спочатку любовної лінії в сюжеті не було.
Читайте також: "День українського кіно. 12 шедеврів, які має подивитись кожен"
– Я зрозумів, що спочатку хотів створити світ, у якому б жили тільки чоловіки й машини. Думав, що можна обійтися без традиційної лінії стосунків чоловіка та жінки. Але виявилося, що цей світ не може жити без жінки й любові. Я, як бог – не можу створити світ, який існуватиме без любові, – сміється Васянович.
Усе це можна пояснити методом роботи Васяновича – "документальний рісерч для створення ігрового кіно", під час якого режисер спочатку шукає локації та фактуру, а після наповнює простір героями та історією. З цього народжується ключова проблема: стеження за простором і смислами захоплює, але дії героїв не викликають співпереживання та бажання дізнатися, що буде далі.
Любовна лінія, як зізнається Васянович, змусила "фільм працювати як треба", але масовому глядачеві для повного занурення цього буде недостатньо. Переконливо передати спустошливий вплив війни на землю та людей режисерові вдалося ще в перші 15 хвилин. Навіть перша сцена викликає шок, передає це неймовірним чином і приковує погляд до екрана. Але подальші перипетії не змінюють загальної картини, у ній не відчувається динаміки.
Замість висновку
Відповідь на всі питання фільму – це любов, але її було так мало у самій історії, що іскра між головним героєм і об'єктом його кохання не пробуджує в глядача передчуття фінальної сцени. І коли на екрані з'являються титри, ти відчуваєш незавершеність через те, що так багато важливих питань було піднято під час фільму, і так мало відповідей на них надано.
Проте, "Атлантида" – це частина куди більш масштабного процесу культурного осмислення того, що відбувається на сході України. Фільм, який хочеться порадити кожному жителю нашої країни. Просто готуйтеся до того, що сюжет виявиться менш захоплюючим, ніж пейзаж на його тлі.