Квіти та філософія: Ліза Герман про художню практику Аліни Ламах та виставку "Пам'яті тої, що пам'ятає"

З монтажу виставки "Памʼяті тої, хто памʼятає", Jam Factory Art Center, 2024 рік. Jam Factory Art Center/Назар Пархомик

У суботу, 11 травня, у Jam Factory Art Center (Львів) відкривається виставка "Пам'яті тої, що пам'ятає", кураторками якої є Ліза Герман та Марія Ланько.

Виставка триватиме з 11 травня до 8 вересня та обʼєднає роботи художниць і художників з України, країн Східної Європи та Центральної Азії, створені у проміжку між 1950-ми та 2024 роком. Усі вони об'єднані поміж собою постаттю та творчістю Аліни Ламах.

Суспільне Культура поспілкувалося з Лізаветою Герман про творчість мисткині, художня практика якої стала відправною точкою для створення концепції виставки.

Архівні матеріали/Тетяна Кочубинська/YourArt

Коли ви відкрили для себе Аліну Ламах? Як це трапилося? Чому саме художня практика цієї художниці вас зацікавила?

Я давно займаюся дослідженням мистецтва українських шістдесятників, починаючи з часів навчання в художній академії (НАОМА — ред). Одним із ключових представників цього покоління був Валерій Ламах, чиї теоретичні праці розшифрувала його дружина Аліна Ламах. Її особистість я знала лише у контексті близькості до Валерія та участі у розшифровці "Книги схем" ("Книга схем" — фундаментальний твір Валерія Ламаха, в якому він фіксує власну філософську концепцію світу, життя, творчості. Він працював наз своїми книгами протягом 33 років — Ред.). Під час роботи над книгою про мистецтво українських шістдесятників, яка була опублікована у 2015 році, моя колега Оля Балашова мала зустріч з Аліною Миколаївною, на яку я не змогла потрапити. З нею мене познайомила Людмила Лисенко — наша професорка з художньої академії, яка була дуже близькою до родини Ламахів і також брала участь у розшифровці та фінансуванні видання "Книги схем".

У 2020 році, готуючи виставку ескізів монументальних мозаїк разом зі співкураторкою Марією Ланько у галереї The Naked Room, ми завітали до майстерні Валерія Ламаха. З нами була Людмила Лисенко. Там я побачила власні роботи Аліни Ламах — ескізи, замальовки з пленерів і подорожей, які вразили мене своєю майстерністю та оригінальністю. Це були класичні роботи, але з особливою привабливістю. Крім того, я побачила ескізи до гобеленів, оскільки Аліна Ламах насамперед займалася цим медіумом.

Людмила Лисенко розповідала нам про художню практику подружжя Ламахів, підкреслювала їхній аналітичний підхід до мистецтва, адже Валерій Ламах рисував схеми, ілюстрації до книг, а Аліна займалася гобеленами, тобто теж схемами, де кожна крапочка має своє особливе місце. Тоді я розмірковувала над тим, що є художниця, яка створює гобелени з квітковими композиціями, які на перший погляд виглядають дуже декоративно. З іншого боку, якщо уявити, що вона паралельно розшифровувала дуже складну філософсько-теоретичну працю про схеми, суть мистецтва, алгоритми, які існують у історії мистецтва, про загальні форми мистецтва, то це усвідомлення допомогло мені побачити в гобеленах Аліни не просто квіткові композиції, а результат глибокої теоретичної роботи та концептуального аналізу. Це змінило мій погляд на її творчість, підкреслюючи, що квіти у її гобеленах — не просто декоративний елемент, а вираження складної філософії та аналітичного мислення.

Jam Factory Art Center

Відкриваючи для себе творчість Аліни Ламах, я з Марією Ланько замислилися над ширшими питаннями, що стосуються художньої практики. Ми роздумували про те, як біографія та контекст можуть змінювати наше сприйняття мистецтва, а також обговорювали поняття авторства у мистецтві. Наприклад, "Книга схем", автором якої офіційно вважається Валерій Ламах, має велику частку внеску його дружини, яка роками редагувала та систематизувала його рукописи. Без її уважної і фахової праці, без відданості професійної та особистої, ця книга ніколи б не з'явилася на світ. Тож виникає питання: хто насправді є автором — той, хто вигадав, або той, хто зберіг пам'ять і взагалі зробив можливим існування певної художньої ідеї?

Так склалося, що ці наші роздуми збіглися з пропозицією від Jam Factory створити виставковий проєкт. Концепція виставки охоплювала не лише творчість Аліни Ламах, але й ширше коло тем та інших художників, проте її історія стала центральним елементом та своєрідним прологом до виставки. Незабаром після візиту до її майстерні Аліна Ламах, на жаль, померла. Ця подія лише підсилила наше бажання вшанувати її пам'ять, переконавши нас у потребі донести її внесок до широкої публіки.

Побувавши у майстерні художника, можна більше зрозуміти про його художню практику, характер. Ви були у майстерні Валерія та Аліни Ламахів — яке це приміщення, що у ньому особливого і чи можна у майстерні побачити щось, що репрезентувало Ламах?

Майстерня на вулиці Філатова в Києві, відома як частина комплексу спільчанських майстерень художників, спочатку була місцем роботи Валерія Ламаха. Це невелике приміщення, яке, враховуючи його роботу над ескізами монументальних робіт, я уявляла значно більшим. До 2020 року, коли я туди потрапила, майстерню не використовували приблизно десять років. Після смерті чоловіка в 1978 році Аліна Ламах користувалася нею лише періодично. На той час відчувалося, що простір давно не був у користуванні.

Jam Factory Art Center

Майстерня була типовою для художнього простору, наповнена стосами паперів та ескізами. З дозволу Людмили Лисенко як сувеніри з цієї майстерні я забрала дві маленькі чашечки, які сьогодні могли б вважатися призначеними для еспресо. Вони виготовлені на Баранівському фарфоровому заводі. Ці чашечки, що їх, можливо, використовували Валерій або Аліна, або їх могли отримати в подарунок, стали для мене малим артефактом із тієї майстерні.

Людмила Лисенко продовжувала оплачувати оренду майстерні зі своїх коштів, щоб зберегти архіви та мати місце, яке було б закріплене за пам'яттю про родину. Згодом майстерню було закрито, а архіви та документи, ймовірно, перенесено, оскільки не було потреби продовжувати займатися орендою. На жаль, герої цієї оповіді, зокрема Людмила Лисенко, йдуть від нас. Тепер пам'ять про родину Ламахів зберігає Людмила Ламах – дочка Валерія та Аліни, також художниця.

У своєму тексті про Аліну Ламах ви говорите про те, що робота над редакцією "Книги схем" була частиною її практики, — що ви маєте на увазі?

Цікаво, що, розглядаючи внесок Аліни Ламах у мистецтво, можна зазначити, що вона, найімовірніше, не сприймала себе так, як ми оцінюємо її сьогодні. Вона була дуже скромною людиною, яка не прагнула слави чи визнання. Тому я думаю, якби Аліна почула про наші захоплені спроби відновити її ім'я в історії, вона б, можливо, здивувалася, оскільки сама такого визнання не шукала. Як історики мистецтва ми вбачаємо значення її внеску для розвитку нашого розуміння історії мистецтва і прагнемо внести її до загального дискурсу — не через її особисте бажання, а через наше бачення її значущості.

Щодо її практики, Аліна, найімовірніше, не вважала, що робота над рукописами Валерія Ламаха є частиною її художньої практики. Вона займалася цим, бо відчувала внутрішню потребу зберегти його теоретичну спадщину, усвідомлюючи її цінність, але не очікуючи зовнішньої валідації. Ці роботи були відомі лише вузькому колу близьких друзів і не були предметом ширшої уваги. Вона була переконана в необхідності збереження цих матеріалів, незалежно від їхнього визнання ззовні.

Раніше не існувало такого терміна як "художня практика"; тоді це була художня робота або просто творчість. Недаремно у вокабуляр сучасного мистецтва увійшло слово "практика", яке передбачає широкий спектр діяльності, що виходить за межі створення творів чи експонатів для виставок. Це може охоплювати будь-яку діяльність художника — від досліджень до викладання.

Чи вважала Аліна Ламах цю роботу частиною свого мистецтва? Можливо, ні. Але з сучасного погляду, її робота над збереженням та систематизацією "Книги схем" може бути визнана як важлива частина її художньої практики. Це вказує на те, що сучасне розуміння художньої діяльності допомагає нам бачити глибше та ширше, розглядаючи в оцінюванні не тільки фізичне створення творів, але й інтелектуальний внесок та збереження культурної спадщини як частину творчого процесу.

Графіка Аліни Ламах/Лізаветта Герман/YourArt

У тексті до виставки йшлося, що до вашого з Марією Ланько дослідження доєдналися п'ять художників та художниць — хто це та яку точку для своєї роботи, присвяченій пам'яті Ламах, вони обрали?

Це була цікава ідея — створити своєрідний пам'ятник, присвячений Аліні Ламах, не у формі публічної скульптури, а через художній витвір. Ми запросили кілька українських художників та художниць, які працювали з гобеленами та рукотворними техніками вишивання, або мали стосунок до теми пам'яті та пам'ятання. Організували воркшоп, який ми жартома назвали "Конгресом ткаль". Метою було створення меморіального гобелену, але ми швидко від цієї ідеї відмовились, бо учасникам було цікавіше досліджувати інші аспекти практики Аліни Ламах.

Jam Factory Art Center

Ми вирішили, що буде цікаво регулярно збиратися, читати "Книгу схем", розглядати роботи Аліни Ламах і досліджувати її період навчання у Львівській художній академії. Декілька таких зустрічей відбулося у Києві та Львові, поки не настало повномасштабне вторгнення, що призупинило роботу над проєктом. У 2023 році ми разом із командою Jam Factory відновили роботу над нашим задумом, що дало художникам змогу продовжити реалізацію своїх індивідуальних ідей.

Одна з учасниць, Анастасія Стефанюк, отримала в подарунок від доньки Аліни Ламах дерев'яний станок, на якому Аліна колись ткала гобелени. Ця філософія, що противиться накопиченню речей, каже, що якщо річ комусь потрібна — хай нею користуються. Анастасія використала цей станок для створення гобелена в техніці вільного ткацтва, відтворюючи кольорову гаму Аліни, але без повторення її візерунків. Після початку повномасштабного вторгнення станок було відправлено до Бельгії, куди вона переїхала, і зараз вона відправила його назад до Львова разом із гобеленом для виставки. Така вийшла цікава пригода у нас.

Крім Анастасії у воркшопі взяли участь Тереза Барабаш та Михайло Барабаш, Станіслав Туріна і Ксенія Білик, яка стала архітекторкою виставки. Ксенія створила дизайн виставкового простору, окрім свого власного проєкту — реконструкції квартири Ламахів, яка символічно відображає їхній домашній інтер'єр через стилізовані кімнати та окремі елементи декору. Це додало їй можливість більш інтегровано взаємодіяти з проєктом, створюючи архітектуру для всієї виставки.

У виставці представлено роботи вже відомих широкому загалу митців та тих, хто тільки починає, або тих, хто ще не отримали своє визнання — як ви обирали митців та їхні роботи? Хто долучилися до тих пʼяти, які брали участь у воркшопі?

У процесі кураторського дослідження життя Аліни Ламах ми виокремили кілька ключових тем, з якими хотіли працювати. Під час підготовки міжнародної виставки на запит Jam Factory нам вдалося розширити погляд за межі України, додавши іноземних авторів, оскільки наш досвід до того часу був переважно зосереджений на українській сцені. Ми створили список робіт, які відповідали нашій тематиці та відображали різноманітність практик, враховуючи роботи, які бачили в інших музеях або на виставках.

На виставці представлені твори різних авторів, серед яких є і менш відомі імена, які ми знаємо через кураторський досвід, а також ті, чия робота може бути підзабута. Наприклад, Володимир Кузнєцов, відомий художник і учасник групи РЕП, представлений старими роботами, які не були широко відомі протягом останніх років. Також Божена Чигарова — людина з психосоціальною інвалідністю, непрофесійна художниця, яка була досить відомою, коли виставлялася в "Я Галереї" у Києві. Її практика та роботи дуже запам'ятались нам та наразі вдало доповнюють виставку.

Jam Factory Art Center

Коли ми сформували наш фінальний список учасників, то дійсно зрозуміли, що він вийшов непересічним, вмістивши визначні імена, такі як Павло Маков та Катерина Білокур, а також Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, чия практика відома у Києві, але менш відома за його межами. У Львові, наприклад, про їхні роботи мало хто знає, тому нам важливо представити ці твори у всій красі. На виставці також представлені твори менш відомих українських художників — відомих серед мистецької спільноти, але не так відомих широкому загалу.

Ми пишаємося збалансованим представленням учасників, зокрема звертаючи увагу на гендерний баланс, оскільки більшість тих, хто беруть участь у виставці, — жінки-художниці.

Про Лізавету Герман

Лізавета Герман — кураторка та мистецтвознавиця, співзасновниця The Naked Room у Києві. Лізавета отримала ступінь магістрині та кандидатки мистецтвознавства в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві.

Вона працювала артменеджеркою в кількох установах Києва. З 2014 року Лізавета працює разом із Марією Ланько як кураторський колектив. Спільно вони розробляли та курували освітню програму для художників та артменеджерів у Kyiv Academy of Media Arts і викладають в онлайн-школі Skvot.IO.

У 2021 році Лізавета співкурувала проєкт художника Павла Макова, який було обрано представляти Україну на 59-й Венеційській бієнале.

Про Аліну Ламах

Аліна Ламах – майстриня художнього текстилю. У 1954 році закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, де протягом 1954–1981 років була художницею жакардової та декоративної тканини. Працювала з гобеленом, графікою.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media