Кар'єра і приватне життя не такі цікаві як історія: художник із Харкова Гамлет про роботи у Лимані та Куп'янську

Гамлет Зіньківський, квітень 2024 року. Суспільне Харків/Валерія Ємець

"Живі, контужені, щасливі" та "Об наші залізні бетон кришиться" — фото написів харківського художника Гамлета Зіньківського у Куп'янську та Лиману розлетілися соціальними мережами. В інтерв'ю програмі "Культура на часі" художник розповів про історію своїх робіт та чому обирає залишатися в Україні.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Facebook

Обговорімо найновішу роботу на вокзалі в Лимані — "Об наші залізні бетон кришиться". Яка історія її створення?

Командир бригади "Хартія" запросив мене помалювати в Лиман. Я погодився. На початку було стрьомно. Він каже: ти ж їздиш у Куп'янськ малювати. А й справді, у Лимані я ще ніколи не був — це привід приїхати. Побачив цей пішохідний міст, який підірвали і він впав на вагон. Мене вразило те, що бетон розламався. Це надихнуло на таку нову роботу. Я приїхав через пару тижнів і сказав, що буду малювати на вагоні.

Це ж не єдина робота в Лимані? Про що вона?

Уже ні, є ще одна робота. У планах повернутися в Лиман і помалювати ще.

"Я багато віддав би, щоб бути на своєму місці". Це про те, що неймовірно пощастило тим, хто відчуває себе на своєму місці. Як багато з моїх робіт, ця робота відкрита для домислення. Так само і з вагоном: я не уточнював, що саме залізне: зруби, яйця, нерви — щось, об що в нас кришиться бетон.

Робота про своє місце — це теж подумати над тим, де ти зараз, що ти робиш, чи влаштовує тебе це.

Instagram/gamletzinkivskyi

Яка історія створення стритарту "Живі, контужені, щасливі" у Куп’янську?

Мені сподобався цей міст (напис зроблений на зруйнованому мосту — ред.) і я побачив, що там щось має бути, але не знав що. Згодом зрозумів, що короткий і прямий текст. Я зустрів і продовжую зустрічати багатьох бійців, які вже не рахують контузії. І ти бачиш цей вогник в очах, запал, попри втому. Мені дуже хотілося підтримати бійців якоюсь такою штукою.

Перші глядачі були військові, які проїжджали по мосту, що впав, призупинялися й усміхалися. Ці посмішки — ледь не найкраще, що бачиш, коли розумієш, що зміг їх подарувати. А потім кількість військових, які робили селфі на фоні тексту. Недаремно я поїхав зробити цей напис.

Ви живете і працюєте здебільшого в Харкові, все місто у ваших роботах. Чи багато пошкоджено ваших робіт у Харкові або зруйновано? Чи працюєте над їхнім відновленням?

Роботи більш-менш цілі, багато пошкоджено в Ізюмі. Вони частіше потерпали від комунальників і графітників.

Зараз мене більше цікавить переклад власних робіт із російської українською мовою. Це моє власне бажання, а не те що мене змусила якась спільнота. Я думав про це з 2022 року, але, обираючи між перекладом робіт чи створенням нової, обирав створення нової роботи українською мовою. Та зараз багато часу йде на те, щоб перекласти українською.

У матеріалі Суспільне Харків йшлося про 50 робіт російською в Харкові, які ви вже почали перекладати. Як у вас відбулося усвідомлення потреби перейти на українську мову, адже це відбувалося поступово, задовго до повномасштабного вторгнення?

Розуміння, що Харків — це Україна, було в мене з 2014 року: від'єднання від мислення, що Росія поруч і ми браття. У 2014-му ці питання відпали і стало зрозуміло, що треба будувати й мислити по-новому. Не думати категорією "коли мене признають у Москві", а краще щоб признали у світі. Таке усвідомлення було і до 2014 року, але у 2014-му — посилилось.

Я почав підписувати роботи в Харкові українською з 2019 року, просто дуже мало робіт дожило до 2022-го. Якісь картини я продовжив робити російською. А у 2022-му стало зрозуміло, що не хочу користуватися мовою окупанта. Краще підтягнути англійську. До повномасштабки я починав вчити іспанську — вона мені ближча естетично.

Які ваші спостереження з приводу того, як у Харкові змінилися позиції щодо українства та української мови?

Є дуже таке популярне слово стосовно Харкова — незламний. Майже на 90 % моє оточення перейшло на українську мову. Я чую велику кількість російської мови на вулицях і дивуюся формулюванням: ми посиділи півтора-два роки на заході України, нарешті повернулися у Харків і можна разговарівать своім радним харьковскім. Можна за півтора року підучити українську.

Як у цьому випадку відбувається діалог і як вплинути на таку позицію?

Якщо повномасштабне вторгнення, евакуація, кількість загиблих не вплинула — то я не розумію, що має вплинути. Я радію тому, що люди, які впізнають мене на вулицях і підходять, принаймні намагаються розмовляти українською зі мною.

Коли я спілкуюся з іноземними журналістами й мені пропонують обрати російську чи англійську, а обираю англійську. Гіпотетично, я міг би розмовляти російською, але в мене вже не виходить. Щось не те почалося зі щелепою.

В одному YouTube-матеріалі ви розповідали, що могли зараз обрати кар'єру за кордоном, виїхати офіційно та продовжити художню діяльність, але вирішили залишитись. Ви сказали, що проміняли цю можливість на історію. Чому ви вирішили залишитися в Україні, у Харкові?

Зараз твориться потужна, неймовірна історія. Про цю історію напишуть сотні тисяч книжок, знімуть тисячі фільмів. Особиста кар'єра, приватне життя мені не настільки цікаві, як історія. Незламні волонтери, які видихлися ще в перші місяці, зараз продовжують робити свою справу і навіть не кажуть про те, наскільки втомилися чи вигоріли. Люди, які воювали ще до 2022 року, — мені пощастило бачити й знати таких.

Для мене Європа — це комфорт. Навіть якщо робиш там виставки й закликаєш підтримати Україну. Це класно, але не мій шлях.

Розкажіть про співпрацю з бригадою "Хартія", яка розпочалася ще від початку повномасштабної війни.

Я вступив у підрозділ "Хартія" в травні 2022 року і це був прямо наказ мого командира: твоє завдання на сьогодні — малювати стритарти. Я дуже здивувався, місто порожнє, але він сказав: малюй, все побачиш і зрозумієш. Він побачив речі значно глибше, ніж я, у нього є розуміння, що таке культура. У мене наче теж, але на той момент не міг повірити, що це комусь знадобиться.

З'ясувалося, що роботи були важливі не лише для людей, які виїхали і могли подивитися на роботи в Instagram, а найголовніше — для бійців, яких підтримувало те, що я малюю.

Волонтерська діяльність набрала нових рис. Мені стало нецікаво продавати свої картини. Навіщо продавати, якщо її можна дати на величезний збір і під картину зберуть 5–10 млн грн, куплять усе потрібне: пікапи, дрони, аптечки тощо.

Це зараз перетворилося на інструмент. З одного боку, малюєш те, що подобається, з іншого — віддаєш це, щоб купили важливі штуки. І це надихає.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media