"Це ворожий ритуал, звіряче обличчя ворога". Олексій Ковжун про російське "побєдобєсіє" в Україні 80-х, 90-х і нульових

Олексій Ковжун. Фото: Олексій Мацкевич/Суспільне Культура

"Дєнь побєди" в Україні 90-х і нульових — це паради дружби з російськими військовими, георгіївські стрічки та гвоздики. Чому очевидна проросійськість цих святкувань була нормою? Чи є "побєдобєсіє" інструментом імперської політики Росії?

Для Суспільне Культура в межах YouTube-проєкту "Прощавай, імперіє!" про це, а також про емоційні "пєсні воєнних лєт" та пропагандистську оптику, спрямовану на перемоги минулого, розповідає Олексій Ковжун — медіаексперт, політичний консультант та ведучий на YouTube-каналі "Ґрунт".

Публікуємо текстову версію розмови.

"Дєнь побєди" в Україні 90-х і нульових — як ви згадуєте типове 9 травня тих часів?

На жаль, я живу досить довго і пам'ятаю ще 80-ті. Пригадую, як у школі я стояв біля вічного вогню з піонерським салютом — я мав тримати його весь час, поки під монумент приносили корзини з квітами. І я їх усіх ненавидів, бо тримати було важко.

Було відчуття, що це виконання квазірелігійного ритуалу з невідомим Богом. Чи, можливо, забутим Богом.

Тобто всі знають, що так треба — а чому треба? Хто на це має дивитися? Бо, скажімо, коли приходить Великдень, ти розумієш, чому віряни виконують ті чи ті ритуали, є якісь пояснення. А тут нічого не зрозуміло, але канон чітко прописаний і всі навколо знають, як воно має відбуватися.

Я пам'ятаю, як у 2014 році азовці звільнили Маріуполь і я в кабінеті голови райради знайшов книжечку, вона досі в мене є. Там був весь совєтський канон — які пісні треба співати, яким шрифтом писати, хто де має стояти, як проводжати хлопців у армію. Я цю книжку забрав і зрозумів, що я ніби висмикнув цеглинку з совєтського канону і більше тут такого не буде.

Усе це дратувало, але це були активності, які виконують інші люди, усе відбувалося ніби у паралельному світі. Але ти чітко знав, що на 9 травня на якомусь "Інтері" обов'язково буде святковий концерт з українськими і російськими попзірками. І вони для чогось будуть одягати ці пацаваті пілотки, будуть співати щось неймовірно задушевне — "Мне в холодной землянке тепло" чи ще якусь таку маячню.

Це був справжній ритуал, на якому трималась, зокрема, совєтська державність. Бо у 80-ті роки стало чітко зрозуміло, що пафос "Великой октябрьской социалистической революции" і крейсер "Аврора" — вже нецікаво, проїхали, ніхто не пам'ятає. Тоді запустили новий культ і почали вибудовувати оцю релігію "побєдобесія".

Концерт до 9 травня на телеканалі "Інтер", 2018 рік. Скриншот: 24 канал

Я пам'ятаю, як у Київ приїжджав Леонід Брєжнєв відкривати "Родіну-мать" — вона зараз переосмислена і нарешті перестала мене дратувати. Також вічні вогні: те, що було в Москві, має бути всюди, тільки трохи менше. Це спосіб маркувати територію.

Ці всі демонстрації, ходи — це насправді рухома, жива, інтерактивна ікона, яка існує в часі й просторі, в якій потрібно взяти участь для того, щоб доторкнутися до "дідів-воювалів".

Я пам'ятаю, як у 2000-му один мій англійський друг сказав мені, що це все якась маячня. А я йому доводив — ні, просто ми пам'ятаємо. Він каже: "У нас в Британії є один день, коли ми згадуємо загиблих у війнах. Він сумний, це день пам'яті, а не свято". Без квітів, п'яних пісень, без усього цього. Тоді це здавалось мені дивним, але я це запам'ятав.

А ще і в 90-ті, і в нульові, і в 10-ті роки ходили якісь дідусі-бабусі з медалями. Мій батько — дитина війни, і він був старший за них. Вони казали, що воювали в Сталінграді, це було дивно, смішно, але — ну, най буде. Також пам'ятаю, як у 2014-му люди в Донецьку кричали на мене "мій дід воював!". А я їм ввічливо відповідав, мовляв, "а мій дід рози нюхав". Бо мій дід і до Берліну дійшов, був комендантом містечка в Румунії і аж у 1948-му демобілізувався. Пам'ятаю, що він не любив, коли я розпитував його про нагороди, не любив розповідати про війну. Бабуся змушувала його вдягати ордени на 9 травня — він опирався. Він ненавидів усю цю історію. В нього не було оцього "ех, можем повторіть!", яке вже було у тих дідів із придуманими орденами в 90-х, нульових, 10-х.

У 2015 році в мене з колегами був офіс на Інститутський. На 9 травня, пам'ятаю, в нас під вікном стояли якісь дядьки з якимись орденами, їм було десь по 60 років. А в нас гостювали хлопці з "Азову" вони вийшли і питають — а що це у вас за ордени? Це ви Берлін брали? Бо хлопці мали справжні бойові нагороди за справжню війну. Я пам'ятаю, що ті засмутилися і кудись пішли.

У 2014 році відбувся водорозділ і стало чітко зрозуміло, що це насправді ворожий ритуал, звіряче обличчя ворога. І ретроспективно стало трохи соромно за те, що ми, я на це не зважали.

Це все було ніби десь там, а я тут — і Бог з ними. Бо у нас в сім'ї завжди відзначалося 8 травня і це був день пам'яті.

Чому вже після відновлення незалежності України очевидна проросійськість цих святкувань була нормою? Чому це нікого не бентежило, так було заведено?

Тому що написи були українською, в каноні були, зокрема, українські пісні. І нам це запаковували так — Другий український фронт, День звільнення Харкова, День звільнення Одеси. Тобто не було відчуття, що це звідти.

Але я пам'ятаю, як посварився з одним українським поетом, коли москалі занесли моду на георгіївські стрічки, це було у 2006-му році. При тому, що насправді це була низова ініціатива, тобто це придумали люди. А російська держава, як вона завжди робить, вепонізувала Вепонізувати — перетворити на зброю, від англійського weapon. це, вони перетворили це на загарбницьку зброю. Ще тоді я вважав, що це марка звіра, чуже і вороже. Але це було геть неочевидно — ну, один мій дід воював, другий дід воював. Це начебто наше.

Хочу спитати вас про емоційну залученість — чи були у вас моменти, коли цей антураж, особливо "старые песни о главном", щиро вас зачіпали? Чи вважаєте ви, що емоційний накал, амплітуда, зокрема, тих пісень — це маніпуляція?

Я ще з юності не любив совєтську власть, був у такій внутрішній еміграції: в них своє весілля, в мене своє. При тому, що вся ця історія здавалася мені офіціозом, але я добре пам'ятаю — був кінець 80-х, я дружив з Єгором Лєтовим із "Гражданской обороны", про що зараз соромно згадувати. І я пам'ятаю, як він неймовірно проникливо заспівав пісню з совєтського фільму про льотчиків — "Туман-туман окутал землю мглою". І я пам'ятаю, що в мене пробігли сироти шкірою.

Я навіть не думав, що оцю бравурну, офіціозну, мерзотну історію, з Кобзоном і його "Ленин такой молодой", що це можна перевести на мову контркультури. Я пам'ятаю, що мене тоді торкнуло. Тепер про це навіть соромно згадувати.

А з Лєтовим ми посварилися, коли він став співзасновником Національно-більшовицької партії і з тих пір більше не розмовляли. А коли він помер, я навіть чарку не випив.

Історія з культом "побєдобєсія" — чи має вона імперське коріння?

Абсолютно. Оскільки імперія у своїй природі є наднаціональною, вона потребує якогось зв'язувального матеріалу, імперського канону. Треба пояснити, чому в одній камері сидять українець, грузин, узбек, єврей, вірменин — їх має щось об'єднувати. Тому ось, зв'язує спільна кров, що була пролита на захист нашої спільної камери.

І якщо за часів царату була історія про православ'я і самодержав'я, то за часів совєтів була вибудована ця історія, яка є квазірелігійною та виконує ті самі функції. За своєю ідеологією це секулярна релігія — тобто вся та сама історія, тільки без трансцендентного.

"Діди" — це певною мірою трансцендентне, хіба ні?

"Діди" були привнесені, бо, як казав Торрічеллі, природа не терпить пустоти. Тож був принесений анімізм на рівні кам'яного віку — буквально духи предків, які присутні з нами, бо ми їх носимо на дрючку. Але це вже, знов-таки, пізніші нашарування й це першопочатково була низова ініціатива. На початку 2000-х росіяни придумали акцію "Бессмертный полк", щоб згадати — вийшло стихійне неоязичництво. Як завжди роблять росіяни: щось підберуть, заточать об асфальт, щоб цим можна було вбивати. Вони зробили з цього зброю.

Ці ходи стали зв'язувати те, що ми зараз називаємо "русский мир", бо вони стали відбувалися в Тель-Авіві, Берліні, Празі, Лондоні, Нью-Йорку — всюди, де є хоча б купка російськомовних, які в цей день проявляють зв'язок зі своєю маткою і носять її частинку.

А місцеві телеканали думають: ну, це прикольно, це яскраво, йдуть живі люди, несуть зображення мертвих. Усім стає трохи ніяково, бо вони пам'ятають велику біду, а ми так не пам'ятаємо. Поговорімо про те, скільки жертв Russland, або Russia, або росіяни принесли. Бо це ми називали це Совєтський Союз, а всі називали Russia. Тому їм було дуже легко у 2014 році розкачувати історію про українських нацистів — бо в німців був комплекс провини перед Russland. При тому, що більшість жертв, жаху і окупованих територій — це була Україна і Білорусь.

Росіяни розкачували історію про те, що УПА начебто були союзниками німців, при тому, що ми знаємо, що в 1941 році Степана Бандеру відправили в концтабір. Росіяни і на це казали, мовляв, він там сидів, як у готелі — так, хіба що троє його братів були жахливо вбиті. І це все допомагає їм перекрити історію про пакт Молотова-Ріббентропа й про те, що Совєтський Союз насправді допоміг Німеччині розв'язати цю війну, що він її озброював, годував і вони разом розділяли Польщу.

Раніше ви говорили, що росіяни — некрофіли, адже, зокрема, і оптика "Дня побєди" розвернута на перемоги минулого, щоб завуалювати те, що Росія — це країна без справжнього прогресу й майбутнього. Розкажіть про це докладніше.

Людство завжди сумує за золотим віком, якого насправді не було — тоді й дерева були вищі, й трава зеленіша, й вода мокріша. При цьому суспільство завжди спрямоване в майбутнє: усіх цікавить, що буде завтра, післязавтра, за 20 років.

Оскільки росіяни не в змозі дати картинку майбутнього, бо його в них просто немає, вони пропагують повернення назад. У них це навіть не сум за золотим віком, а намагання перетягнути цей абсолютно віртуальний і неозначений золотий вік у майбутнє. Якісь скріпи й цінності, які ніхто не проговорює і не розуміє, про що це, але традиційні.

Як було в одному з ранніх совєтських фільмів про більшовицьку революцію, коли якийсь вояк каже, що при комунізмі буде так добре, як при царє-батюшкє. Там це було комедійне, але ми розуміємо, що насправді так вони це і планують. Класична риса "русского мира" — націленість назад, на минуле, архаїку.

Також для того щоб стати російською зіркою, людина має померти. Бо жива людина — це нецікаво, несерйозно. Вона може щось не те сказати, помилитися, а мертва зірка набагато комфортніша, ніж жива людина. Ми це бачили, скажімо, з Навальним, який став набагато цікавішим і більшим після того, як помер. Вони почали з ним носитися і я впевнений, що в себе в голові, коли вони думають про "прекрасную Россию будущего", вони хотіли б покласти Навального в мавзолей замість Леніна. Або, можливо, поруч із Леніним — мовляв, це наше минуле, а це наша свіжа зірка. Ми хочемо бути, як вони, і є плюралізм, можна обрати — бути, як цей або як цей.

І якщо подивитись на злочини, які росіяни вчиняють на окупованих територіях, можна впевнитися, що їм притаманний культ смерті, бруду, страждань і приниження. Також можна прочитати історії про росіян у Берліні по закінченню Другої світової, історію їхніх загарбницьких воєн XVIII–XIX століття. Не випадково вони озвучують тезу про те, що "Украина будет свободной или безлюдной".

Я зауважив вислів пропагандистки Скабєєвої, вона це вимовляє наступально: "Потому что мы хотим и можем себе это позволить". Це і є формула "русского мира". Колись вважали, що можна передбачити появу серійних убивць за деякими ознаками дитячої поведінки. А потім виявилося, що це все маячня і причина появи серійних убивць — безкарність. "Потому что могу" — вони можуть, бо в них атомна бомба, вони тримають світ у страху. Наші союзники кажуть: ну вибачайте, ми, на жаль, не можемо робити з вами так, як з Ізраїлем, і збивати ракети, що до вас летять. Тому що Іран не має ядерної бомби, а у москалів є, так що "давайте без ескалації". І ти розумієш, що вони все ще можуть собі це дозволити. І тому вони це роблять.

Україна обрала вшановувати 8 травня замість святково відзначати 9-те і загалом долучилася до європейської традиції пам’яті Другої світової. Західні ритуали, практики й естетичний вимір цієї пам’яті — наскільки вони органічні в українському контексті?

Існує інерція — ми побороли інституційну інерцію, держава нарешті ухвалила 8 травня. Але є ще інерція людей, бо святкують Старий Новий рік, а скільки років пройшло. Людям подобаються свята, подобається святкувати. Тим більше, що в травні все розквітає, тепло, оці всі шашлики.

Цікаво, що до повномасштабного вторгнення, коли війна вже йшла, але торкнулася не всіх, а лише деяких, була така собі толерантність. Людина могла сказати "а я і так, і так відзначаю" або "я думаю, що треба святкувати «Дєнь побєди»". А тепер з повномасштабним вторгненням, я думаю, що 9-те дуже швидко закінчиться. Бо якщо я і так, і так гуляю, то виникає питання — ти що, русня?

Думаю, 9 травня приречене, бо війна прискорює всі соціальні процеси. Те, для чого потрібні були десятки років, відбувається дуже швидко. Ми живемо в прискореній перемотці, але ми маємо пам'ятати, що за оцю кнопочку "прискорені зміни" ми платимо дуже дорого. Найкращими людьми.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media