Віктор Москаленко: "У полоні мене спасло те, що я вже читав про Чечню…"

Катерина Єгорушкіна та Віктор Москаленко. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

Катерина Єгорушкіна — українська письменниця, авторка понад двадцяти книжок, права на які продано в десять країн (США, Велика Британія, Данія, Швеція та інші). Членкиня PEN Ukraine, спікерка TEDx. Книжки Катерини були відзначені національними та міжнародними преміями. Наразі працює над книжкою літературних репортажів на основі розмов зі свідками російських воєнних злочинів за підтримки програми Documenting Ukraine.

Спеціально для Суспільне Культура вона розповідає історію фермера, який сховав у своєму ангарі командно-штабну машину на прохання ЗСУ і вижив у російському полоні.

Віктор просив вибачити, що не може запросити мене додому, в деокуповане село Курилівка, бо там був приліт. В орендовану квартиру на Салтівці — теж не може, адже дружина погано почувається. Внаслідок пережитого в неї почався цукровий діабет і ще низка проблем зі здоров'ям. Тож ми зустрілися в центрі Харкова. Майже всі будівлі в цьому кварталі — зі слідами обстрілів, із забитими вікнами. У книгарні з новенькими склопакетами знайома працівниця виділила нам затишний закуток, відгороджений книжковими стелажами. Із м'якими кріслами, великим акваріумом і запашною кавою.

На Вікторі барвиста футболка і джинси, тримається бадьоро. Сьогодні в нього лише дві години на інтерв'ю: поспішає до стоматолога. Після катувань має вдосталь проблем зі здоров'ям, зокрема із зубами.

Мова

Вибачте, що говорю з помилками. На українську я перейшов після того, як вони мене побили до полусмерті. Це був перший допрос. Якусь резинову хрінь на мене наділи і я через це погано чув. Відповідав суржиком, бо так у нашому селі говорять. А вони:

— С*ка старая! Говори по-русски!

Взяли мішок кілограма, може, на два. Чи пісок там… Ну, я ж не бачив. Поставили мене біля стіни… Перед тим я валявся по землі, током мене фігачили.

— Стррройна!

Ну, думаю, щас ударять у брюхо. А вони — у голову цим мішком. Блін, якби не шия, то голова полетіла б не знаю куди. От вони раза чотири вдарили: справа, зліва, справа, зліва. Повний ніс піску. Сказали, що я крєпкий мужик, але срать я на них хотів. Думаю: "Я б вам теж розказав і показав. Інтересно, як би ви чірікали!". Коли забили мене до полусмерті — все, успокоїлися. Волоком відволокли, нічого в них не вийшло. Я стояв на своєму: машину я сам забрав, соучасніков нема.

Після того сказав собі: "Блін, скільки буде сил — стільки буду вивчати і розмовляти на українській. Хай ісковєркано, але все одно буду".

В очікуванні

Вторгнення застало мене дуже інтересно. Усі свої 60 років я промешкав у селі Курилівка Куп'янського району. Фермерував тамечки: мав багато землі, техніки… А в посліднє врем'я був на заробітках у Польщі: фури возив як дальнобойщік. Значить, приїхав я у відпустку, візу відкрив і трошки задержався. Вже 20 лютого було, треба було виїжджати. От шото душа мене не відпускала… Сину сказав вертатися в Польщу, а сам остався тут.

Тривожно було. Сказали, що 23-го нападуть, а напали 24-го. 27-го вони вже Куп'янськ окупірували. Наше село ближче до Луганщини, 10 кілометрів від Куп'янська. І вони через Куп'янськ пішли в сторону Балаклеї та Ізюма. Тими всіма, як то кажуть, лісами й перелісками. А тут підірвані мости були. Ну так, не сильно, але вони пів місяця точно боялися навіть ступати сюди. Поставили свій блокпост прямо на в'їзді в Куп'янськ, але туди-сюди не швендяли. Може, їхні розвідчики на легкових машинах і їздили, та наступу не було.

Мітинг у Куп'янську

1 березня ми поїхали на мітинг непокори на центральній площі. Сказати: нас не устраює, що Російська Федерація зайшла. Висказати свій протест, щоб вони виходили звідси. Ми скандірували "Куп'янськ — Україна!", "Рускій корабль, іді нахуй!". Вони почали нас розганяти. Ну, неприємлімо це в Росії — що мітинг, непокора людей. Тоді вони з вулиці Харківської БТР підігнали, почали стріляти вверх для іспугу, як то кажуть. Знайомий депутат Коля Маслій пішов до них, щоб нас не пугали. Вони його видьорнули, а коридор між нами димовими гранатами закидали. У мене тоді куртка трохи прогоріла… Ну і все. Вони його таки викрали. Людей багато незнайомих було, я їх спрашую:

— Де він?

— Та десь, навєрно, поїхали його розговорювати.

І по це врем'я Коля не вернувся. Ніхто не знає, яка його доля…

СРСР

Потім ми пішли до блокпосту. Мені хотілося не тільки самому висказатися, а й поспілкуватися з ними, зрозуміти, чому напали, як вони собі це пояснюють. Може, така потреба в мене, возрасна. Кажу:

— Слухай, давай чесно. Я служив при СССРі, який ви так сильно кохаєте і марите ним. Хоча по вашому віку, хлопці, ви того СССРа і не бачили. Він закінчився 30 з лишнім год назад. А вам і тридцяти немає. Ну, откуда ти можеш знати про СССР? Мені 60 років і я за СССР можу тобі багато розказати. Я там і працював, і жив, і навчався, і в армії служив. Ну, це все не то пальто!

Далі я пішов з таких козирєй, що кожному буде понятно.

— Ви присягу давали?

— Давали.

— Що у присязі твоїй написано?

— Защищать Родину.

— Ну, хлопці… Ви виконуєте преступний наказ. Потому шо ви напали на сусідню державу, в якої суверенітет свій, свої кордони, все на світі.

І тільки я одному шось поясню, приходить старший і забирає його, шоб не слухав.

Велика брехня

Знаєте, телебачення російське дуже зомбує. Вони дивляться ту єрунду і кричать, що Україна все бреше, а в них... своя реальність. Так же і в совку було. Желєзний занавєс.

Коли я в СССР служив, то свято вірив, шо це моя країна. Пам'ятаю, була передача "Міжнародна панорама". І тамечко все про світ капіталізму розказували. Пам'ятаю, дивився випуск про річку Ельбу, яка тече зі сторони ФРГ. І там вони нібито хімією так її забаламутили, шо... І піну показували, казали, що це мертва ріка.

Вірив я пропаганді до того моменту, як попав за кордон служити. 1980 рік, ФРГ, я — танкіст, точніше танкоремонтник. І тут ми попадаємо на річку Ельбу замочувати танки. Є таке навчання: під воду танками заїжджати і виїжджати, щоб привикали військові до підводної їзди. І вдруг наш прапорщик приносить форель! Хай я тамечки в школі був круглий троєшник, але читати дуже любив і багато чим інтересувався. Фермерувати за книжками навчився, історію читав… Ну і я точно знав, що форель водиться тільки в чистих водах. Откуда форель у такій грязній річці, як Ельба?

І ще одна брехня. Тоді в Афганістані вже війна йшла. Наші влізли туди, а нам розказували, що це братська допомога Афганістану. Тепер я вже бачу всі ці "братські допомоги" і як вони працюють. Нам казали "Родина без тебя проживет, а ты без Родины – нет!". Ну як так, якщо я складаю цю Батьківщину, є її частиною?! Кожна людина й утворює країну. Якщо всі її мешканці, всі громадяни розійдуться, то і країни не буде!

Голодомор 1932 року

І за Голодомор нам теж брехали, що ніби неврожай і тому мільйони мерли як мухи.

Мої предки перелякані були конкретно. А потім вже перед самою смертю — Царство небесне! — мама розказала. Вона вже тут народилася, у 36-му. Її предки — з Кубані. Прадіда спочатку один раз розкуркулили. Потім другий раз взагалі… В ту ніч вони пожитки склали у возик і пішком відтіля. До зими дійшли на Луганщину, викопали землянку під Старобільськом і так перезимували. На наступну весну і літо вони вже сюди, у Петропавловку перебралися. Зараз вона розбита в хлам! Три кілометри від мене, ближче до орків. А від моєї хати до орків кілометрів сім-вісім.

Справжню фамілію своїх предків я тільки перед маминою смертю вивідав. Вони тут жили як Дінченки. А на Кубані були Фінько. По лінії моєї дружини було семеро дітей в родині. Жили під Куп'янськом. Від голоду всі хлопці загинули, а троє дівчат — вижили.

АТО

Допомагав я нашим військовим ще з 15-го року. Якось їду весною гусєнічним трактором поле обробляти. Дивлюся: щось військове тамечко стоїть… Біжить назустріч один хлопець, показує: газуй. Ну, я дав газу. Через кілометри два поле, де в мене небагацько землі було — гектарів десять. Я обробив, вертаюся. Махають мені. Зупиняю трактор, вилажу. Дивлюся, техніка військова стоїть. Я не знав, що їх зімою сюди кинуть. Кажу: "Я не зрозумів, де ви тут нарисувалися?". "Та от, то, сьо, все на світі". "Ну добре, — кажу. — Що вам потрібно? Чим допомогти?" "Та ні, нічого". "Я ввечері, — кажу, — до вас приїду". Вдома ж у мене господарство було, то я яєць набрав і всього потроху. Поїхав до них знакомитись.

— А ми знаємо, хто ви, — кажуть.

— Звідки ти можеш знати?

— А ми вже все на світі взнали.

— Ну і що ви взнали за мене?

— Що ви москаль!

— В смислі?

— Ну, вас так всі звуть — Москаль.

Я дивлюся на військових, кажу:

— Ну, допустимо, що Москаль…

— Нє, ми знаєм точно, шо ви проукраїнський дядько.

Ну да, я за Україну. Як можна не любити свою країну? Жити. Їсти хліб. А я його ще й вирощував! Якщо щось не так у владі, то це наша недороботка. Ми самі винні. Я стільки тоді психував, стільки доказував. Не треба ні серцем, ні за гречку голосувати, а по ділах. Як деякі мені казали: "А мені все рівно, яка влада буде". Ну, слухай, чоловіче: якщо ти не можеш оприділитися — значить, ти ніхто. Як тебе можна поважати, коли тобі все рівно: чи прийдуть чорти, чи у нас своя держава буде? І в сільсовєт я ходив за паї земельні скандалити, бо знову хотіли людей обдурити: видати по тисячі гривень і все. Якщо ми громада, то давайте йти до кінця: щоб знати, куди наша земля і наші гроші діваються!

24 лютого

Коротше, з хлопцями ми здружилися. 24 лютого о 5-й ранку вони мені подзвонили.

— Дядь Віть, треба прискочити, срочно.

Їду. Бачу: ракети ровно через три хати від мене летять на Борову.

Хлопцям дали наказ передислокації. Але проблема: одна машина не заводиться, на другу нікого посадить. Військо в нас було розвалене, людей не хватало.

— Дядь Віть, треба сховати машини.

За одну ми договорились: знайомий хлопець поставив її у дворі. Ну вона проста була, КРАЗ. То в нього орки на два місяці раніше її забрали. А в мене командна штабна машина, новесенька. Сам блок, пульт управління, все на світі. То я її в ангарі сховав, у мене тамечко техніки сільськогосподарської багацько стояло. І шкоди тій машині наробив: цінну апаратуру відкрутив, в інше місце сховав, а провода перерізав, щоб орки нею не воспользувались.

Хлопці кажуть:

— Дядь Віть, сідайте, поїхали з нами!

— Хлопці, ви сумашедші чи що? А жінку?

— Беріть жінку.

— А дім? Ні, нікуди я не поїду.

Связь тоді вже заглушили, то хлопці й не знали, якими дорогами краще виїхати. Добре, що я старий. У нас джіпіересу не було, а тільки карти. То я нарисував їм карту, вивів короткими безопасними дорогами, попрощалися. Вони ще людям якісь продукти оставили. А моя задача була машину спасти. І я спасав.

Спротив

У нас в селі зі світлом проблеми були, то хліб не пекли. Ми з товаришем Андрієм їздили на хлібзавод в окупіруваний Куп'янськ, щоб у магазин привезти. І заодно трохи розвідкою займалися, дані нашим хлопцям в СБУ передавали. Вдруг у лісі знаходимо ракети з "граду": 92-га бригада бросила, ще коли все почалося. Тоді у Боровій наші військові стояли. Аж не віриться: там орки, а тут – наші, і ми між ними! Ми предложили хлопцям ракети привезти, бо ж ми сільські люди, дороги знаємо. Потім десь тижні через півтора їдемо й бачимо, що колона орків на Борову суне. З написами на БТР "Мы за мир, только за весь", "Бродяги" і всяка херня. Вмєсто бронезахисту на машини якусь одсєбятіну понаварювали: диски культиваторні і все на світі. А я удвох з товаришем був, Сєрьогою. Він тепер артилеристом служить.

— Сіренький, — кажу. — Йосип драний! Треба ж хлопців якось предупредить. Їх там всього чоловік 5–7 на блокпосту.

Ну, ми пробували, пробували… А ці хитрожопі ж такі: відрізають, щоб ніхто ззаду не обганяв колону. Ну, ми полями. Але не встигли... Машину заглушили і вибрались наверх, щоб подивитись. Зав'язався бой. Ну, приємно було, блін: наші хлопці всипали їм! Горіли і "гради", і "тигри", і орки. Але їх там багато ще йшло. Товариш каже:

— Давай щось робить!

— З ружжом ти нічьо не зробиш! Ти вобше тактику бою знаєш чи ні?

Ми і так, і сяк прикинули, але з вінтовкою проти кулеметів не попреш.

Як у 37-му

Коли почалася окупація, у нас було, як у 37-му: сусід на сусіда кляузи писав.

Появилось таке нововведення: збігати на блокпост. Хтось із кимось поскандалив. Вони біжать, ляпають, що той проукраїнський. Саме інтересно: а яким же українець має бути? То він проукраїнський, то він тамечко ще якийсь. Одним словом, наклепи зводили. А оркам було до лампочки: головне, що єсть заявлєніє. Бували такі абсурди, що цього хватають, а він каже: "Та який же я проукраїнський! Він же сам, блін, проукраїнський!". Нормально. Цьому люлей дають, а потім ідуть того беруть. Було стидно за людей. Я ж бачив все це, як воно відбувалося…

У нас тамечко в селі хлопці ховалися, бувші атошники. Заброшений будинок був. І розумієте, побачили, як хтось на город виходив. Оркам настучали: "Ой, там хтось в домі живе!". Ну, блін, хай живе. Якщо вам дуже інтересно — сходіть. Ви ж мужики. Е, ні. Два таких бугая, а поїхали на блокпост стучати! Знаєте, дуже тяжко дивитися, що ти прожив з тими людьми, знаєш їх і ніколи не думав, що вони такі паскуди. Вони ж тепер потікали, ці колаборанти. Але є такі, що осталися.

Гості

Я вже зібрався був на той понеділок з жінкою уїжджати. То їдем, то не їдем. Говорю:

— Пропадемо пропадом! Чуствую, буде жопа.

Там дівчина знайома, яка з атошником жила, уїхала буквально за два тижні. Бо їй хана була б.

— Дядь Віть, уїжджайте, тут буде армагеддон, вам не поздоровиться.

Ну, добре. Поїхав я у Сватове, почистив телефон, тому що в нас связі не було. Ватсап — все нормально, а вайбер не відкривався. Не змог я удалити оттуда багато коєчего.

Прийшли вони в сім вечора. Рівно через чотири місяці і чотири дні після початку — 28 іюня. Я на подвір'ї коло своєї машини крутився, жінка вечерю готувала.

— Войти можно? — питають.

Їм, навєрноє, доложили, що в мене пес був, алабай. Діти Шреком його назвали: великий добряк. То він рік перед тим помер і забрав мою душу. Я не хотів нового заводить, бо ще від того не відійшов.

Я тоді: ну що робити? Була в мене мисль оказати сопротівлєніє, і було чим. Але Бог одвів. Ладно я, а жінка за шо погине? Я прийняв рішення: думаю, нічого, поборимось.

— Люд, у нас гості! — кричу їй на кухню. А вона не чує, бо шкварчить там усе.

Заходять четверо з ФСБ. Пістолети на мене наставили, з глаз не спускають. Кажуть: ми хотіли б подивитися, що у вас в ангарі. Я взяв ключі, пішли. Відкриваю спокійно. Один заходить:

— Нихуя! Военная машина! Где ты ее взял?

— Де взяв, там немає.

— Че ты начинаешь, с*ка?

Ну, все. Мат пішов, зрозуміло. Вони ж так розмовляють. Я кажу, що так і так.

— Да ты, бл*дь, помогал ВСУ!

Ну а кому мені ще помагати? Якщо вони стояли біля мого поля і це моя армія!

Словом, забрали вони машину. Потім до них всі три мої телефони попали. Я ж не думав, що вони отак приїдуть! Ну, там було трохи переписки. Одно їх канудило, що я їх орками обзивав. Ну, то херня по сравнєнію з тим, що вони мені связь з ЗСУ вліпили і те, що машину воєнну перегнав. Почали випитувати. Ну, я не грузонувся. Кажу: сам її взяв, нічого не знаю, нікого не знаю.

Тюрма

Коли орки мене в тюрму привезли, то одні в других питають:

— Кого привезли?

— Да Москаля привезли!

— Га-га-га!

— Но это ихний Москаль, не наш.

Реготали, наче в якомусь "маскі-шоу". Ще очкі в мене забрали, то я потом дуже погано бачив. У камері з двома койками нас восємь чєловєк було. І під койками спали, і де прийдеться. Жара, духота, туалет тут же. Потім нас перевели в камеру з чотирма койками. Ми думали, що це щастя! А вони як почали накидувати людей, то там, блін, 18-20 було. От сидимо в камері. Бах по рєшоткє! Ну, типу, будуть заходити. Твоя задача: маєш встати і голову уперти в стіну. І так стояти. Ні в коєм случає не дивиться. Іначе всю камеру переб'ють. Ну, от така заборона була.

Найбільше мучили патріотів. Ми завидували алкоголікам і наркоманам. Їх не катували, лиш пятнадцять суток держали і отпускали. А ще їх водили на роботу, вони воздухом дишали. Нас — патріотів — ні в коєм случає. Ми особо опасні люди. Усі 49 суток я ні свіжого воздуха, ні сонця не бачив.

Допит

Як забирали мене з дому, то прихопив таблетки: успокоїтєльні і обезболюючі. А ще у полоні мене спасло те, що я вже читав про Чечню… Я все це знав наперед. І що зуби треба міцно стискати, коли током фігачать, і що своїх не можна виказувать. Бо вони такі: розкажи — і ми тебе відпустим. Аякже! Я нікого не виказав. Током убивали так, що крайнього разу я себе мертвим бачив. Луччє б трубою вдарили, ніж ток! Коли його до тебе підключають, дуже виворачує. Якщо душа ката желає, він тобі убавить ток або сильніший дасть. По-різному вони гралися.

Я знав, що надо обязатєльно превозмагать боль. Тебе всього трусить, шкіра злазить… Але якщо відкриєш рота, то язика відкусиш. Люди й відкусували, зуби ламали. У мене товариш, що зі мною сидів, повиламував. А ще глаза треба закривать. Хоча у мене і так кульок був на голові замотаний… Звук скотчу по це врем'я не переношу. Ну, вже якось легше трохи, але всьо равно... Через ток іскри так з глаз летять... Шшшш... Як молнія, блін. Оце при малому тоці. При большому вже глаза чуть не вилітають.

Найбільше я боявся, щоб не здуріти і щоб зарази якоїсь не занесли. Зараз по врачам знакомим тутечко ходжу…. Мені ж крокодильчики ці, що акумулятори заряджають, на яйця чіпляли, блін. Я падав, воно розривалося… До мене ж теж когось катували. Вдруг у нього там гепатит, СПІД чи ще якісь болячки? Воно ж мені могло занестися. Тепер аналізи поздавав. Врачі кажуть, що через три місяці ще може проявиться. Я прошу:

Ну слухайте, хоча б зараз щось.

Зараз все нормально.

Інші ув’язнені

Була і жіноча камера. Там знайома — Галя, фермерша — сиділа. Попадáли й багаті. Був такий Максим, що м'ясокомбінат держав. Орки хотіли, щоб на них документи переписав, а він не хотів сотруднічать. То кинули в тюрму, щоб він, типу, "думав". Ну, що йому думать? Я кажу:

— Макс, розумієш, як відмовишся, то ти хоть совість не потіряєш.

Він відмовився. Але переживав так, що мені приходилось його як дитину успокаівать. Був колись такий важний, на понтах, що й "здрастє" ніколи мені не казав. А тепер я йому:

— Слухай, ти успокойся, все нормально. Хвіст пістолетом. Да, ми в дєрьмі. Від нас нічого не залежить. Можуть розстріляти в любий момент, вони обіцяли. І вбити можуть. Але пока ми живі, будемо держатись.

Одним словом, надивився я на цих понтовщіков. У тій тюрмі я таке пережив, що мені всі понти по барабану. Як нема за що людину поважати, мені на цю важність просто плювати. Кожен з нас — набір костей і кружка крові. От і все.

Кати

Людей вбивали. При мені двоє здуріло, тільки не в нашій камері. Він оре, а вони його далі б'ють. Шо ви б'єте, блін, умалішонну людину?

Багатьох забивали до полусмерті, волоком тягали туда-сюда. Тюрма так вила, що просто ужас! Концентраційний табір, одним словом. Фашисти отдихали по сравнєнію з тим, що робило це грьобане ФСБ. Там ще ЛНР охороняло, потім ДНР, потім знову ЛНР. Вони по 15 днів чи якось так робили. ЛНРовці матюкають ДНР. ДНРовці називають ЛНРівців і москалів гандонами. Москалі кричать: "Эти козлореспублики!". Коротше, там їх не поймеш. Вони даже самі себе ненавидять. Не то шо нас.

Жінки

Нам давали нєсколько слипшихся макаронів на день. Ти їси їх тільки із-за того, щоб живот не пустий був. Передачі були в понеділок і п'ятницю, жінка бігала з цими сумками… Орки все одно їх переполовинять! Ну хоч шось нам попадає. Я, понятно, не буду сам їсти, ми на всіх однаково ділили, хоть по чуть-чуть. Як не з'їсти, воно ж пропаде… Жара страшна, холодильника нема — це ж не курортні місця! Ну то ми у понеділок і п'ятницю їли болєє-мєнєє. Я завів таку традицію — от ніхто не дасть збрехати! — як перший раз жінка принесла, я говорю:

— Хлопці, я просто знаю, якою ціною ця передача… Жінка далеко, автобуси не ходять. Давайте поблагодарим наших жінок… Бо ми, довбойоби, не змогли себе уберегти. Велика шана їм і поклон. Що ходять за нами, заботяться.

І оце як поїмо, хлопці кажуть: "Іванович, твоїй Людмилі поклон". І так ми кожній жінці дякували. Там ще Колі жінка передачі возила. Потім убили його…

Я вже через врем'я дізнався, як тим жінкам було. Орки їх то нахуй посилали, то мурижили з восьмої ранку до обіду, щоб ту передачу прийняти. Вони спеціально це робили. А як перший раз мене допитали, то мою жінку вночі вивозили! Я ж цього не знав, бл*дь! В хату вломилися:

— Говори, с*ка, кто к нему приезжал, с кем он дружил! От тебя зависит, будет он жить или нет!

Вона каже: та він простий дальнобойщік і все таке. Проканало.

Межа

На шості сутки вони прийшли злі як собаки:

— Москаленко где нахуй? Давай того, с*ка, п*дара старого, бл*дь! Сюда ублюдка!

Видно, щось нове нарили. Коли третій раз мене катували, я таких мук вже не мог переносити. Предидущій ток — то був дєтскій лєпєт по сравнєнію… Коли ти становишся просто м'ясом, тобі вже все рівно. Даже якби в мене тоді вистрелили, я не вздрогнув би. Ну, вбили б — так вбили. Я не помню, чим закінчилось. Навєрно, сознаніє потєряв.

Після цього разу я сам собі життя хотів обірвати. Хотя вони предупреждали: якщо хтось собі щось зробить, то вся камера буде отвічать. Товариш каже:

— Іванич, може, не треба?

— Я, якщо зроблю, то красіво. Не переживай, ви винуваті не будете.

Він мене убідив, каже:

— Так… Давай, якщо ще раз.

Слава Богу, більше не було. Я рівно просидів аж до звільнення.

Звільнення

Якось нас у два часа ночі видьорнули, фамілії назвали. Очкі мені вернули. Бо я ж ото як сліпе кошеня… Тут, блін, розпишись, що претензій не маєш. Свят, свят! І на іншу сторону коридору… Я глянув: війська. Подумав, що взагалі жопа повна: все, уб'ють.

Потім вже довезли нас до дамби і зачитали, що 25 років в республіку не являться. Республіканці хрєнові! ХНР на базі Куп'янська зробили... А нічо, шо мені 60 років і у мене хата, господарство — все тамечки? Ну, красавци! Такий маразм… Це ж той самий 1927-й, як от розкуркулювання було. Так точно люди тоді покинули своє все на світі. Дід сюди дівчат забрав, пішком з бабою Ганною. А батька його і матір вивезли ж на Сибір.

Коли мені кульок з голови скинули, від свіжого повітря аж плохо стало! Ми прожили в тісній камері, жара 50 градусів, без вікон, ужас конкретний… Макс, Галя і я ідемо метров триста. Дивимось, а там прапор! От не передать оте чуство… Наче мужик, а сльози такечко виступили… Блін, свобода! Ніхто нічого не пойме. Я кажу: чуєте, давайте швидко відсіля, поки нас не постріляли. Хрєн його знає, що їм у голову взбреде!

Відновлення

Слава Богу, моє село ЗСУ звільнили. Всю цінну апаратуру з машини хлопцям я вернув: хоч шось спас... А мій дім тепер на лінії фронту. Вікна нєсколько раз вставляли, але всьо равно вилітають. Трьох моїх односельців недавно снарядами вбило. Але люди лишаються, сємєна купують. Кажу:

— Та у вас тамечко снарядами все засіяно, а вам одні сємєна в голові!

Фермерування я зовсім покинув, роблю дальнобойщіком. Кручу баранку, з людьми спілкуюся — отака в мене терапія. По всій Європі катаюсь, посилки Amazon вожу. Треба ж жінці на ліки…

Добре, рідненька, побіг я зуби робить.

Літературний репортаж опубліковано у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media