Інструменти відновлення української ідентичності: говорять Тарас Кремінь, Антон Дробович, Митрополит Євстратій (Зоря)

Якою є українська ідентичність у часі війни?. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

У межах всеукраїнського форуму "Відновлення культурного та інформаційного простору на деокупованих територіях", який провели 29 березня, відбулася панель "Інструменти відновлення української ідентичності".

Участь у розмові взяли уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович, директорка зі зв'язків з громадськістю та комунікацій SCM Наталія Ємченко, митрополит білоцерківський, речник київської митрополії Православної церкви України, заступник голови Управління зовнішніх церковних зв'язків Євстратій.

Суспільне Культура публікує конспект розмови.

Тарас Кремінь
Тарас Кремінь, уповноважений із захисту державної мови

Про мову в контексті ідентичності варто говорити насамперед. Також у розмові про відновлення ідентичності я б хотів зауважити, що для того, щоб щось відновлювати, треба спочатку це мати. А якщо цього не було — треба починати з початку.

З початку повномасштабного вторгнення нам вдалося зробити неймовірне — у нас з'явилася державна програма розвитку та утвердження української мови, буквально нещодавно, 15 березня. У нас є мережа обласних і місцевих мовних програм: тільки з початком повномасштабного вторгнення з'явилося близько 100 місцевих програм, навіть на півдні та сході. У нас величезна мережа мовних курсів, стрімкий перехід на українську мову навіть там, де про це не було припущень і уявлень.

Але недостатньо говорити про мову — треба дбати про те, щоб один із ключових елементів конституційного права кожного громадянина було захищено. За питання мови відповідає Міністерство культури і інформаційної політики, але питання конституційне — це питання усієї держави, це питання національних інтересів, нашої стратегії, нашої безпеки, нашого майбутнього. Це наш код, це наш бронежилет.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Наталія Ємченко, директорка зі зв’язків з громадськістю та комунікацій SCM

Цінності Європейського Союзу, цінності, зафіксовані в Лісабонському договорі — вони дуже українські. У цьому сенсі є речі, природні для бізнесу — ми абсолютні амбасадори європейської інтеграції, для нас рух в Європу — це не просто повернення України на її історичне місце, а й можливість просувати "мейд ін Юкрейн".

Український бізнес активно працює з українською ідентичністю всередині бізнес-процесів: перехід на українську мову великою мірою залежить від того, що робить у цьому сенсі бізнес. Зараз у бізнесу величезний ресурс для того, щоб просувати українську мову через свої сервіси, через те, якою мовою працюють диджитальні майданчики.

Один із факторів ідентичності, на мою думку, це сила. І він, зокрема, про індустрію: ми як індустріальний бізнес — частина історії про силу. Україна буде сильною, якщо буде потужна власна енергетика, власна оборонка, власна індустрія.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті

Коли ми говоримо про відновлення ідентичності — ми повинні розуміти, що наш шлях як спільноти до своєї ідентичності останні 1000 років був надзвичайно цікавим і складним. Про формування української національної ідентичності можна зняти сто або тисячу блокбастерів. Це неймовірно цікава історія.

Коли ми говоримо про те, що таке ідентичність, мені близьке психологічне пояснення цього терміна. Був такий американський психолог Ерік Еріксон, який першим використав цей термін в розумінні психологічних процесів. Він також використовував слово "самість" і дуже просто пояснював, що таке ідентичність. Отже, це здатність людини в будь-який момент часу упродовж всього її життя відповідати на питання "хто є я?". Коротка історія самого себе, хто ти є. Коли ти не пам'ятаєш або не можеш відповісти, хто ти є, коли є порушення цієї відповіді — отут починаються проблеми з ідентичністю з психологічного погляду. Це — психічний розлад.

Український шлях до самого себе — це тисячолітнє зростання, через яке ми пройшли, — було надзвичайно болісним, бо багато акторів і суб'єктів дуже старалися, щоб ми забули, хто ми є. І Росія — лише один із них. І ця війна — це теж боротьба за те, щоб пам'ятати і знати самого себе.

Очевидно, ці геноцидні практики, воєнні злочини, які коїть Росія, є частиною плану зі знищення нашої ідентичності з дуже простою метою — щоб асимілювати нас. Асимілятивний геноцид, який здійснюють росіяни, — це елементарна річ: захопи чужу спільноту, змусь її стати своєю, або вбий чи вижени.

Які ж інструменти відновлення української ідентичності? Передусім якщо ми говоримо про державу як актора цього відновлення, йдеться про відповідальні та проактивні державні політики в таких сферах: інформаційна політика, в широкому сенсі сфера культури, освітня політика, політика з відновлення і збереження національної пам'яті, мовна національна політика. Власне, ці політики, а також створення умов та підтримка якісних наукових досліджень і створення умов для державно-приватного партнерства (в широкому сенсі, не просто фінансування, а ЗМІ, третій сектор). Ці п'ять державних політик разом зі здоровим партнерством у спільноті — ось це і є інструменти відновлення ідентичності на тимчасово окупованих територіях.

Виходячи з того, що в нашому випадку ми відвойовуємо конкретні території, завойовані росіянами, а з іншого боку — відвойовуємо свідомості, зокрема самих себе, важливою частиною є так зване перехідне правосуддя. Роки йдуть, а ми чуємо лише розмови про це, які не перетворилися на конкретний нормативний акт. Я знаю, що і Офіс прокурора, і представництво президента в Криму, і неймовірна кількість громадських організацій над цим працюють — це кров з носа як потрібно. Transitional law містить блок "право на правду", який прямо пов'язаний із тим, що стосується пам'яті, ідентичності, культури.

Ще одна частина мого виступу — я зупинюсь на політиці відновлення і збереження національної пам'яті й на тому, які інструменти відновлення ідентичності є тут. Вони поділяються на три види: "хардові", "софтові" й інституційні.

  • "Хардові" — йдеться про інфраструктуру пам'яті. Конкретні, матеріальні, осяжні, намаціальні речі, які нас повертають, показують нам, що ми були тут тисячу років. Це відновлення Києво-Печерської лаври як національної святині, захист і відбудова Софії Київської, фортеці, замки, палаци — усе те, що показує: тисячу років тут жили, любили, творили, ненавиділи, воювали, писали поезію. Ти маєш бачити це, це не має бути абстракцією, це мають бути конкретні символи присутності.

З цим, до речі, пов'язано те, що росіяни вивезли з усіх завойованих ними територій в Ермітаж, у Третьяковську галерею тисячі, сотні тисяч предметів мистецтва, археології — не тільки з України і Білорусі, а з усіх підкорених територій. Чому? Вони беруть за руку дитину, приводять туди і кажуть: "Це все наше". Ми здійснюємо ефективний контроль над цими речами. Тому ці "хардові" речі мають значення.

Також серед "хардових" речей — Національний пантеон, Національне військове меморіальне кладовище, Музей Голодомору, Музей Революції гідності, архів нацпам'яті та багато іншого.

  • "Софтові" речі — книговидання, дослідження і фінансова підтримка цих речей.
  • Інституційні інструменти — це створення програм, механізмів державного фінансування, проєктів державно-приватного партнерства, якими можна підтримати "хардові" і "софтові" речі. Так виглядає інфраструктура пам'яті.

Окремо хочу наголосити: в нашому часі екзистенційної війни, коли весь світ дивиться, чи вб’є Росія Україну, великий європейський народ, меморіалізація цієї війни — це надзвичайно важлива сторінка в збереженні та відновленні ідентичності.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Євстратій, митрополит білоцерківський, речник київської митрополії Православної церкви України, заступник голови Управління зовнішніх церковних зв'язків

З одного боку, ми чітко розуміємо деокупацію як відновлення нашого суверенітету на тимчасово окупованих територіях і весь комплекс проблем, який з цим пов'язаний. Але з іншого боку — ми чим далі, тим більш чітко і яскраво бачимо, що Україна понад три століття перебувала в системній духовній окупації.

Перетворення нашої святині Києво-Печерської лаври, після відновлення чернечого життя в 1988 році, на один з найбільш впливових і потужних генераторів ідеології "русского міра", поширення всередині України, підтримання найміцніших ментальних зв'язків із Росією — це лише один з прикладів. Таких знакових місць є десятки, якщо не сотні по Україні.

Насаджувалася думка, що тільки з Москви святість, тільки з Москви благодать, тільки в єдності з Росією можна досягнути спасіння, а все, що поза цим, — це зло, темрява, гріх і царство диявола. Як наслідок ми бачимо багато речей, які нормальну, здорову людину просто дивують. Тому поступовий процес внутрішньої деокупації духовного простору — життєво важливий.

Зараз в інформаційному просторі багато йдеться про документ чи, як вони його назвали, наказ, Всємірного русского народного собору, в якому РПЦ оголосила "священною" війну Росії проти України — якщо не помиляюся, це була їхня 25-та сесія. Тобто вже три десятки років ця інституція працює. І таких інституцій в Росії багато — можна згадати Фонд єдінства православних народов, який очолював Якунін ще тоді, коли він був одним з провідних путінських олігархів і керував російською залізницею.

Коли нарешті буде захищено, напевно, останню оголену ділянку нашого фронту спротиву Росії? Фронт фізичного простору захищається. Інформаційний, культурний, дипломатичний, економічний простори — в усіх сферах чітко розірвані відносини з Росією. Не можуть російські банки, російські медіа працювати в Україні — чому російська церква може?

Йдеться не про те, що якусь релігійну українську організацію хочуть заборонити в Україні — це, знову ж таки, частина російського наративу, що в Україні порушують релігійну свободу. Навіть в умовах війни Україна має такий ступінь релігійної свободи, як деякі країн світу в умовах миру. І жодного обмеження або переслідування за релігійною ознакою в Україні не було, нема і не буде.

І той закон, який пропонується, має лише перекрити можливість юридичного, канонічного, духовного контролю російських релігійних центрів українського релігійного простору. Щоб релігійні організації в Україні не були підпорядковані Російській Федерації. Насправді і Московська патріархія, і всі основні мусульманські, юдейські, буддистські релігійні центри, — а їхні лідери належать до складу Всемірного русского народного собору, — вони всі є державними агенціями з релігійних справ.

Багато хто думає: "Ну, вони співпрацюють з російською владою з тих чи тих причин..." Ні! Категоричне ні, вони не співпрацюють, вони є інтегральною частиною російського державного апарату. Лавров носить костюм, Шойгу носить мілітарний одяг, а Кирил ходить у церковному одязі — але вони абсолютно однакові. Тому їхній контроль і дія в Україні — це така сама ворожа дія, як і будь-яка інша, яка походить з Кремля.

Я вважаю, що це наша спільна справа. Закликаю всіх говорити про це, особливо із закордонними партнерами, які часто далекі від усвідомлення того, як це взагалі можливо. Бо в них такого нема, щоб релігійна структура займалася агресивною, ворожою політикою і бажала знищення власної пастви.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media