Художник та ілюстратор Андрій Єрмоленко цьогоріч став лауреатом Шевченківської премії. Він отримав відзнаку в категорії "Візуальне мистецтво" за серію робіт "Ukrainian resistance // Український опір".
Від початку російсько-української війни Андрій Єрмоленко активно змальовує український спротив. У 2014 році він створив серію гербів українських міст під спільною назвою United Colors of Ukraine.
Також Єрмоленко є автором осучаснених портретів українських історичних постатей, зокрема Тараса Шевченка та Лесі Українки. А від початку повномасштабного вторгнення він створює плакати з особистим осмисленням війни, прийняття викликів та справжніх намірів росіян.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови Андрія Єрмоленка в ефірі програми "Культура на часі".
Цього року вашу активну мистецьку діяльність визначили Шевченківською премією. Що особисто для вас означає ця відзнака?
Передусім я хотів би подякувати людям, які мене визначили переможцем, — Шевченківському комітету. Я також хотів би подякувати Музею Революції гідності, який мене висунув. Ми з ними працюємо ще з 2014 року, коли почалася російсько-українська війна.
Врешті-решт плакат став актуальним мистецтвом, його сприйняли й відзначили такою високою нагородою. Для мене особисто ця нагорода — можливість бути почутим широким загалом: українським і закордонним.
До того ж я зрозумів, що держава почала серйозно ставитися до соціального мистецтва, до мови плаката, чого раніше не так багато було. Український плакат почав таку переможну ходу лише після 2010 року, коли стало зрозуміло, що до влади прийшли антиукраїнські сили.
На відміну від режисера фільму "20 днів у Маріуполі", хочу сказати, що я все одно займався би плакатом. Вважаю, що ця війна — це, з одного боку, величезний біль, дуже багато крові, дуже багато загиблих, але з іншого боку — це народження справжньої української нації. І без крові воно неможливе.
Чому плакатне мистецтво не було достатньо помітним?
Воно тільки з 2010 року почало активно розвиватися, але в інформаційному просторі з'явилося масштабно значно пізніше, тому що до влади прийшли проукраїнські сили. Раніше плакат іноді використовували не на користь Україні, а для того щоби зіштовхнути лобами різні політичні сили.
Мені відомий наш ворог ще з 1991 року, коли Україна стала незалежною, коли була Революція на граніті, тоді я, ще в школі, поставив собі пріоритети і зрозумів, куди рухатися. Як мій батько, як моя покійна бабуся, як моя мама.
Мене дуже тішить, що плакат став проукраїнським і українським. Дуже багато плакатистів — як Нікіта Тітов, як Максим Паленко. Колись я був один, а зараз їх дуже багато і всі говорять про Україну.
Плюс до всього, мова плаката стала не лише внутрішньоукраїнською, вона стала виходити назовні. Дуже великі ком'юніті українців перебувають за кордоном, виходять із нашими плакатами до амбасад, до міжнародних інстанцій, щоб заявити: Україна бореться і буде продовжувати боротися.
Хто є вашою цільовою аудиторією?
Це й українці, які живуть всередині України, щоб підтримати їх, щоб вони усвідомлювали, що вони не одні, щоб об'єднувалися і розуміли, що треба чинити опір агресору. Також деякі плакати звертаються до людей, які зараз під окупацією. Я розумію, як їм важко, й що вони чинять і пасивний опір.
А також у мене є плакати орієнтовані на людей, які зараз за кордоном. Навіть не для українців, які за кордоном, а жителів Європи, Америки, Японії, Канади. Є ініціатива Community Army of Ukraine, яка мене залучає до цієї діяльності. І люди виходять із нашими плакатами й просувають українські наративи, говорять, що Україна бореться і буде боротися.
Ідеться про те, що ваші плакати написані саме англійською, аби збільшити аудиторію і більше було зрозуміло для закордонної аудиторії?
Абсолютно правильно. У 2014 році, коли ми виходили на Майдан, мій товариш-американець сказав: плакати у тебе класні, меседжі класні, але американці не зрозуміють. У той момент було дуже багато проросійських каналів, які говорили за кордоном. І після того я почав малювати й писати англійською мовою.
Як донести правильні наративи без маніпуляції свідомістю громадян?
Під час роботи над деякими плакатами я раджуся з ком'юніті українців, які живуть у тій чи тій країні. Оскільки вони краще розуміють, як донести середньостатистичному німцю, французу або ірландцю проблематику України. Вони проводять для мене певне опитування і говорять: було б добре, щоб вони дослухались до цього.
Наприклад, в Європі дуже важлива річ — екологія. Отже, ми маємо говорити, що війна призводить до екологічної катастрофи, до екоциду в Україні.
Переважна більшість людей у Європі добре ставляться до юного покоління. Тут ми маємо говорити, що у нас відбуваються геноциди, від цього страждають українські діти.
Ми маємо намагатися не молотком вбивати те, що думаємо, а доносити насамперед правду таким методом, щоб будь-якій людині був зрозумілий наш біль й іноді — наш відчай.
За словами культурної менеджерки Радослави Кабачій, сучасне українське мистецтво трансформується нині на мистецтво, яке тут і зараз. Водночас усе, що сталося давно, — прорефлексовано, відходить на другий план. Чи передбачає стиль плаката швидку рефлексію? Чи це все-таки довгий процес переосмислення?
Плакат — це тут і зараз, це найголовніша мета справжнього плаката. Він живе один день або взагалі пів дня. Іноді плакати попадають не в точку, тому що плакатисти також купуються на маніпуляції.
Ми документуємо історію. Художник-плакатист має документувати історію, щоб з цього склалася певна хронологія подій. Щоб потім ми змогли сказати, що боролися, що наша перемога далась не просто так. Що загинуло дуже багато наших друзів, побратимів, посестер. Щоб наші діти, передивляючись хронологію, зрозуміли, наскільки українці були круті. Що маленька країна повстала проти величезного загарбника і ворога.
Це і є український спротив. Ми не скорилися. Перемога — це найголовніша річ, якої прагне кожен українець. Вона нам потрібна тільки для того, щоб бути вільними.
В "Українській правді" у 2017-му ви зауважували, що в Україні, здається, художники часто малюють для себе, письменники пишуть для себе якісь свої алюзії та переживання. Чи з початку повномасштабного вторгнення українські митці стали створювати мистецтво для людей?
Як на мене — так. Зараз почався дуже живий діалог і не відбувається загравань із глядачем.
Якщо ти будеш нещирий, то твої глядачі тебе рознесуть в пух і прах. Якщо ти будеш брехати — те саме.
Саме тому ми можемо побачити, наскільки прогресувало мистецтво, яке створюють люди, що побували на війні. Не тільки художники, а й письменники. Вони пронизані всі однією річчю — щирістю. Ми навіть у своїй боротьбі щирі. Ми щиріші, ніж Європа. Бо ми виступаємо за демократичні цінності, які там декларують. А ми їх поливаємо своєю кров'ю та своєю правдою.
В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що більше почали думати про матеріальне. Люди почали думати про матеріальне. Чи змінилося це?
Як у нас у Львові є верхній і нижній "Шувар" — так і є верхня і нижня Україна. І вона якось ділиться не досить добре.
Є люди, які з 2014 року вчаться стріляти й пішли на фронт. Я також хочу бути готовим зустріти ворога, стріляю на полігоні, щоб зрозуміти, як це важко. А є інша частина людей, яка вже втомилася від війни.
Війна буде дуже довгою та виснажливою. Ті, хто втомилися, говорять більше про гроші. А ті, які воюють, — про внутрішні цінності, нематеріальні речі, як-от душа, совість, честь.
Люди економічно всі постраждали. Але попри це дуже багато з'явилося нових машин, будують нові будинки, а нових заводів зі створення боєприпасів або безпілотників, або мін — немає. Мене це бентежить. Спочатку маємо перемогти, а потім рахувати збитки.
Найголовніше — це перемога. Вся Україна має зрозуміти, що війна йде не там на нулі. Нуль — це вся Україна. Це доводить обстріл Києва. Може прилетіти будь-де, може вбити будь-кого. Ми маємо бути кожен день готовими.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media