15 березня на міжнародній платформі Secondary Archive, що розміщує тексти мисткинь із Європи, з'явилося 15 нових есеїв українських художниць, які рефлексують над досвідом життя та творчості під час повномасштабного вторгнення.
Українську частину текстів представили в архіві 23 лютого 2022 року. Тоді галерея "Артсвіт" та польський мистецький фонд Катажини Козири презентував 50 українських художниць — їхні висловлювання та практику. Нова редакція текстів, що вийшла під назвою "Secondary Archive. Українські художниці у війні", зосереджена саме на впливах повномасштабного вторгнення, зміні практик, ідей, розвитку спільнот та спротиву насильству.
У партнерстві з галереєю "Артсвіт" Суспільне Культура публікує розмову українських кураторок проєкту про те, що змінилося у мистецтві жінок з лютого 2022 року та як війна позначається на образах, темах і практиці мисткинь.
Розмова відбулася між Катериною Яковленко, Оксаною Брюховецькою та Алею Сєгал напередодні презентації архіву.
Оксана Брюховецька: Проєкт, який ми презентували два роки тому, виглядав на той час завершеним. Але наступного дня на передній план вийшла тема повномасштабної війни, масових вбивств і руйнувань, яка стала найважливішою для документації та осмислення. Потреба продовжити проєкт виникла ще й з того, щоб розповідати світові устами художниць про український досвід, і тому що у міжнародної аудиторії є інтерес до того, як мистецтво реагує на війну.
Насправді багато хто з художниць, які вже були представлені в архіві у лютому 2022 року, також працювали з темою війни. І хоча ми доповнюємо архів новими іменами, новими темами та думками, ми також попросили художниць доповнити вже наявні в архіві матеріали.
Катерина Яковленко: Для мене було подивом під час роботи над архівом, що протягом 2021–2022 років у ньому не існувало тегу "війна". Хоча на сайті були інші теми, пов'язані з насильством, травмою, втратою, але слова "війна" не було. В архіві є художниці з 1945 року народження, це представниці нової Європи, яка вірила у світ, де права людини та мир стають фундаментальною основою. Але все ж їхнє дитинство відбувалося у післявоєнному контексті, повному наслідків від тієї жорстокості та травми.
Українські художниці, яких ми додали в архів у 2022 році, вже були уражені війною: дехто з них народжені на територіях, які були окуповані з 2014 року, і це не могло не позначитися на виборі їхніх тем. Тож війна в українському мистецтві має довшу історію, вона починається з 2014 року. Зараз той досвід і те переживання масштабувалися — тепер війною уражене все довкола.
Змінився масштаб трагедії, сила насильства, війна стала тотальною, горе стало тотальним. Змінилася соціальна структура міст, деякі міста знищені повністю. Перекроїлися соціальні зв'язки. У цьому всьому теж з'явився новий досвід для тих, хто займається мистецтвом, або ж відмовився від нього.
Аля Сєгал: Мені здається, що в цьому контексті дуже влучним є продовження формування архіву.
Серед тих, кого ми додаємо в архів сьогодні, дуже багато молодих авторок. І сам факт написання висловлювання, що означує їхню практику в цей час, стає дуже важливим складником художнього процесу. Це дозволило їм інакше подивитися на власну практику та переосмислити її.
Оксана Брюховецька: Цього разу до архіву потрапило багато художниць, які народилися на територіях Донецької та Луганської областей, які тепер окуповані. Тому тема втрати дому стала ще більш виразною.
Звернення до цієї теми тягне за собою спогади про дитинство і бажання повернутися у той час. Ці дитячі спогади про втрачений дім у багатьох маніфестах звучать спробою віднайти якийсь ґрунт у цих травматичних подіях, щоб могти пережити їх. Як, наприклад, у Катерини Алійник у тексті "Хто ще життя ложками їсть?" про дім і про сім'ю, про родичів, про подорожі на Луганщину. Говорити про травматичні речі, навіть у мистецтві — це, з одного боку, знову ретравматизувати і себе, і глядача. Але також це про те, що зцілює та надає надію, чи бодай часткове заспокоєння.
Мені здається, що якраз ці спогади про рідний дім і дитинство, про тепло та комфорт підтримують і дають ресурс для виживання у нинішніх жорстких реаліях.
Ще одна тема в текстах художниць — це відчуття того, що мистецтво втрачає сенс на тлі всіх подій і що корисним можна бути під час війни лише на фронті. Тому в текстах проговорюється спроба визначити цю роль та місце мистецтва й через власну практику побачити сенс у творчості та культурі. Тож відчай та безнадія згодом трансформуються у ідею відновлення. Мистецтво має сенс задля відновлення.
Аля Сєгал: Я була підліткою, коли почався Майдан. Для мене і багатьох інших молодих діячок образ війни вплетений у все свідоме життя.
Теми втрати, горя, розгубленості, але одночасно і пошуків власного "я" в новій реальності, досвід бомбардувань, життя під час тривог — це відомо всім, хто живе зараз в Україні. Зараз, коли ми всі набули цього всеохопного спільного досвіду переживання великої війни, у художниць, які до повномасштабного вторгнення говорили про це (маючи цей досвід із 2014 року), наче з'явився більший простір для мистецької реалізації в Україні. Ніби їхні теми стали більш загальнодоступними для нас, ніби їх почали розуміти й інші люди, бачити те, що раніше було непомітно.
Звичайно, акцентом нашої вибірки стали саме мисткині у війні, тож ми обирали художниць, які безпосередньо працюють із цією темою. Проте навіть тут ми бачимо варіативність тем і підходів у їхньому опрацюванні.
Катерина Яковленко: Я б окремо визначила ще тему землі, ґрунту, географії та довкілля, на основі якої мисткині думають про свою ідентичність. Десь ґрунт з'являється в роботах досить буквально, десь він виступає образом. Можливо, це прагнення повернутися до дитинства теж пов'язане з простором, цінність якого також переозначується і його не можна оцінити: тут простір — це і про фізичне місце, і про пам'ять, що містить спогади, і про перебування на місці та власну присутність в історії, а також простір як краєвид та погляд. Простір як можливість говорити про тілесно-матеріальні речі. Цінність та буття.
Це також пов'язано з піклуванням. Тема турботи стає однією з важливих. Це проговорює художниця Каріна Синиця.
Спільнота як практика та як тема виникає у тексті Олі Марусин. Співбуття з іншими наскрізне й у практиці Каті Лібкінд. Свій текст Катя хотіла написати у діалозі з іншими авторками, які вже є в архіві. Зрештою в неї вийшов мистецький текст, що за своєю формою нагадує п'єсу. Ця непередбачувана форма, яка народжується у діалозі з кимось, — це теж про сьогоднішній час. Тобто йдеться про спільну присутність у одному просторі, про спільноту, яка має значення, яка розвивається завдяки тому, що кожна з її учасниць підтримує одна одну, відсилає одна до одної та виступає глядачкою, партнеркою та опоненткою одночасно. Можливо, через цю власну відповідальність і за спільноту, зокрема, Маргарита Половінко стала парамедикинею і виражає солідарність та взаємопідтримку в такий спосіб.
Оксана Брюховецька: Пейзаж працює і як метафора, як ностальгія чи спогад, як рана, чи як самодостатній глибокий образ — як у Катерини Алійник. У її роботах — це, наприклад, земля в розрізі, яка приховує в собі насильство, пам'ять про війну та про біль. У Каріни Синиці це сюрреалістичні чи екзистенційні урбаністичні пейзажі, які промовляють про історію чи травму.
Пейзаж втрачає своє буквальне класичне жанрове значення. Образ землі, яка перебуває під бомбардуванням, співзвучний образу тіла, яка перебуває під насильством. За ці два роки також увиразнилися тема тіла і його вразливості. Звісно, це було у творчості художниць і раніше, але війна це загострила, оскільки існує постійна загроза знищення цього тіла. Наскільки вразливе тіло кожної людини, настільки ж і вразлива уся земля; вона як загальне наше тіло України — українське тіло.
Внутрішні травматичні стани людей мисткині також намагаються висловити, використовуючи образ землі. Як, наприклад, у Каті Бучацької вирви болять землі так само, як болять рани людини — як фізичні, так і психічні.
Аля Сєгал: У одній з серій Катя Бучацька буквально працює із землею як живописним матеріалом та через нього опрацьовує травматичний досвід конкретних місць, використовуючи землю зі щойно деокупованих територій як пігмент олійної фарби. Грунт використовує і Даша Молокоєдова, молода художниця родом з Краматорська. В неї є робота "Дім", створена з уламків скла та наповнена землею. Це про відчуття втраченого, зламаного дому, в який художниця не може повернутися.
Або ж Маргарита Половінко, яка у своїх роботах говорить про, наприклад, кар'єри рідного міста Кривий Ріг як про рани землі. У своєму висловлюванні вона проводить аналогію із залізною рудою, якою насичена земля Кривого Рогу, і кров'ю в людському тілі. Тобто у її випадку це історія про людське втручання в природу. Ба більше, зараз вона почала використовувати власну кров як матеріал для малювання. Тобто теми землі й тіла, про які говорить Оксана, тут дуже буквально змішуються.
Оксана Брюховецька: Або ж Анна Івченко, яка у своїх роботах перетворює ландшафт на звукову інсталяцію: річка є свідком людського досвіду і наче набуває людського голосу.
Катерина Яковленко: Тут дійсно важлива тема насильницького втручання, що змінює, трансформує ландшафт і довкілля, адже це безпосередньо пов'язано з питанням ідентичності, зв'язків, історії, пам’яті. І хоча тема ідентичності не є прямо проговореною, вона лишається у контекстах, формуючи багатогранний образ, не спрощуючи і не зводячи до узагальнень.
Оксана Брюховецька: Важлива тема — це простежування травми поколінь, пошук зв'язку з досвідами наших бабусь і дідусів, які пережили Другу світову війну. А Сана Шахмурадова-Танська іде ще далі — намагається простежувати історію крізь тисячоліття, знову-таки через ландшафт, у якому вапняк зберігає сліди життя давнини. Художниця реконструює в уяві таємниці минулих поколінь, які також загинули чи переживали травми. Цей погляд в українську історію насправді стосується й більш глобального контексту.
Звернення до травм минулих поколінь проявляє тяглість травм, але це також пошук зв'язку заради зцілення, зокрема через ритуали скорботи і пам'яті. І ми документуємо те, що відбувається зараз, щоб пам'ятати.
Катерина Яковленко: Пам'ять стає важливою ще й тому, що вона руйнується на очах: йдеться про руйнування та знищення музеїв, спадщини, викрадення музейних колекцій. Тому створювати саме матеріальне мистецтво, та й загалом творити мистецтво, стає важливим жестом відновлення тут і зараз. Окрім того, потреба у документуванні ще й пов'язана з потребою запам'ятати все, як це було. Йдеться не лише про документування злочинів проти людяності, руйнувань, убивств, зґвалтувань. Важливими темами стають документування станів, снів, підсвідомого, чогось менш артикульованого та проговореного.
Тут найкращим прикладом є проєкт "Подвійна експозиція" Інги Леві, яка фіксує на одному папері одразу дві реальності: день зі свого особистого життя та життя країни й світу. Документує сни, переживання, ситуації, які на перший погляд здаються не надто значними, але насправді є важливою складовою повсякдення й того, як війна його намагається змінити та знищити.
Аля Сєгал: Інга Леві також частково продовжила працювати з тими темами, які цікавили її раніше, наприклад, з охороною пам'яток та монументальної спадщини. Проте зараз вона каже, що ця тема сильно трансформувалася. Тепер нам треба ховати пам'ятки не тільки від влади чи забудовника, а від зовнішнього ворога.
У своєму тексті художниця посилається на творчість карпатської авторки-самоуки Параски Плитки-Горицвіт. Леві розповідає, що саме біографія Горицвіт наштовхнула її на те, щоб почати працювати над "Подвійною експозицією": доволі швидко, реактивно, після початку вторгнення. Параска в періоди, м'яко кажучи, не найкращі для творчості могла працювати і знаходила в собі силу, і цим сильно надихнула сучасну мисткиню. А Інга Леві вже надихнула інших молодих авторок, які зараз працюють з темою відновлення — це, зокрема, Тамара Турлюн та Анастасія Лелюк.
Згодом її "Подвійна експозиція" трансформувалася із суто документальної до терапевтичної, рутинної. Зрозуміло, що два роки поспіль кожен день малювати на такі важкі теми – це виклик, тому доволі цікаво дивитися на її практику, як вона змінюється.
Катерина Яковленко: Відновлення історії мистецтва та повернення до неї імен жінок — це те, що теж не виникло за два останні роки, але воно дійсно стало більш значним. Ми вже згадали роботу над популяризацією спадщини та архіву ар брют художниці Параски Плитки-Горицвіт, якою займалися і Інга Леві, і Катя Бучацька.
У тексті Анни Івченко виникає ще одна історія — про Августу Кохановську. Тож йдеться про відновлення наративу, історії, деталей та біографій, яких бракує.
Оксана Брюховецька: Хочу згадати роботи Даші Чечушкової з їхнім пошуком мови для висловлення стану безумства, який ми всі переживаємо, коли стається війна й усе життя руйнується. Цей стан буває настільки травматичним, що позбавляє можливості жити далі, працювати та рухатись. Це якесь оніміння від травми. Втім, коли для цього безумства знайдені образи чи слова, то можна йому якось дати раду.
Мене вразив її щоденник, а також величезні текстильні сорочки, які знову-таки інстальовані в пейзажі. Щось у цьому є від безпосередньої роботи з травмою. Не з історичною, до якої вже існує відстань, а з тією, що відбувається з нами саме зараз. Бо коли слухаєш лекції істориків, наприклад, про минулі події, в яких загинули тисячі, мільйони, ніхто на цих лекціях не ридає. Роботи ж художниць про війну сьогодення — це як ридання над тим, через що ми проходимо нині.
Катерина Яковленко: Ти згадала сорочку Даші Чечушкової, й для мене вона більше про сон, про той об'єм травматичного досвіду, в який людина вбрана, як у нічну сорочку.
Ця метафора сну дійсно стає важливою, адже сон дозволяє прожити травматичні досвіди через несвідоме, через фантазії, образи, і зрештою через пробудження. Тому спроба працювати з підсвідомим під час російської війни в Україні — це також важливий аспект боротьби та відновлення, що відбувається прямо зараз. У той момент, коли життя перманентно у небезпеці, сон (коли він стається і не порушується повітряними тривогами та обстрілами) стає одним із небагатьох безпечних просторів.
Оксана Брюховецька: З іншого боку, травматичні події часто витісняються, й інколи так і залишаються витісненими. Тим, хто вижили, часто важко про це говорити. Мої обидва дідусі, які воювали на війні, ніколи нічого про цей досвід не розповідали. Бо щоб жити далі — іноді треба забути. І тут також мистецтво може стати посередником між травматичною реальністю і її репрезентацією. Якісь рани затягуються, якісь лишаються в історії. Але часто це витіснення якраз відбувається, щоб захистити себе від травми. Мистецтво дає можливість опрацювати травму, щоб вона не була забута й не залишилася непроговореною, і дає можливість знайти образ для неї. І це важливо для того, щоб пам'ятати. Щоб ніхто ніколи не міг сказати: цього з вами не було.
Аля Сегал: Під час спілкування з художницею Олею Єрємєєвою ми помітили, що у її тексті немає нічого про теми сексуальності й тілесності, з якими вона насправді дуже багато працює. Єрємєєва зосередилася в тексті саме на на темі війни і, певною мірою, вдалася до акту самоцензури. Але й тіло, і секс все ще є об'єктами її практики, навіть під час війни.
Зокрема, вона працює з цим у серії "Наша сім'я", де в радянський альбом вона вклеїла фотографії, створені протягом 2022 року, що зображають і вечірки у час повітряних тривог у коридорах, і побутові сцени з друзями, і любов, і зруйновані міста. Вона зображує приватне, "мирне" і одночасно фоном, або і фізично присутнє щось, що постійно намагається тебе вбити. Такий контраст підсилює сприйняття обох світів і одночасно затверджує їх нероздільність.
Оксана Брюховецька: У документації повсякдення може бути що завгодно, бо людина не може сидіти і постійно тільки й думати що про війну. Радше навпаки — люди намагаються шукати виходу в інші простори для того, щоб вижити. І до речі, мистецтво теж може бути таким простором. Навіть коли людина хоче зробити просто щось гарне — намалювати квіти чи в'язати шарф із візерунками — вона себе може відчувати творчинею, і це надихає, надає сил. Повсякденні "мирні" речі важливі — вечірки важливі, дружба, їжа, вигуляти собаку.
Катерина Яковленко: Тут я не можу не згадати про метафору велетенської собаки, яка веде Люсю Іванову на прогулянку. Цей образ пса присутній у кількох маніфестах, це щось що об'єднує всі ці різні досвіди.
Аля Сєгал: Продовжуючи цю тему, хотілося б звернутися ще до одного аспекту. Ми говоримо про травматизацію і зцілення мистецтвом. Багато хто з художниць велику увагу приділяє аудиторії і глядачам. Як вони це сприймуть, що буде їх тригерити. Наприклад, військових з передової або ж людей з травматичним досвідом. Інга Леві деякі роботи розглядає виключно як такі, які можуть сьогодні бути реалізовані виключно за кордоном. Звичайно, ми на виставках маємо додавати попередження про вміст чутливого контенту, робити простір за змоги інклюзивним, адже наше суспільство зараз надзвичайно чутливе. Та при цьому хочу підкреслити, що мистецтво ніколи не несло тільки радість, любов і дружбу.
Це мистецтво, на мою думку, виникає не через запит суспільства, а скоріше стає продуктом свого часу. Певним чином воно може ретравматизувати когось. Але так само воно може стали джерелом вивільнення травми. Я мала досвід комунікації з людиною, яка вийшла з виставки і сказала, що одна з робіт допомогла їй прожити емоційно події, які були заховані для неї. Люди можуть на інтелектуальному рівні обробити інформацію, проте не прожити подію на емоційному рівні. Але через мистецтво їм вдається це пропрацювати до кінця.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media