Жахи війни здаються чимось неможливим: мисткиня Влада Ралко про українське тіло та виставку "Політична анатомія. Версія"

Художниця Влада Ралко. Фотограф Валентин Кузан/Надано Владою Ралко

Це інтерв'ю з художницею Владою Ралко кураторка та галеристка Марина Щербенко записала під час підготовки до виставки "Політична анатомія. Версія" в "Галереї 91" у Франкфурті в лютому 2024 року.

Тоді під час розмови було важливо визначити ключові акценти концепції проєкту, що є продовженням спільного з митцем Володимиром Будніковим проєкту "Політична анатомія", розпочатого під час резиденції в Польщі.

Частиною проєкту також є аркуші зі "Львівського щоденника" Влади Ралко, який художниця веде з перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Перша виставка проєкту "Політична анатомія" відбулася в Познанській муніципальній галереї "Арсенал" навесні 2023 року. Проте художникам стало зрозуміло, що це була не фінальна точка, а етап роботи в процесі.

Наприкінці 2023 року під назвою "Політична анатомія" як доповнення до виставки відбулася лекція на Дрезденській конференції в музеї Albertinum, нині триває робота над книжкою, а також над наступними циклами в художніх практиках Влади Ралко і Володимира Буднікова.

Для Ралко мистецтво є не просто формою творчості, а її особистою мовою, способом аналізу, вираження думок, емоцій та переживань. Художниця у своїй мистецькій практиці відображає складність людського існування під час війни. Її роботи з "Політичної анатомії" — це багатошарові візуальні есеї, які, подібно до анатомічного розтину, прагнуть вивести на поверхню приховані істини.

Ралко досліджує насильство, його нездорову привабливість і вплив на людську совість, нагадуючи про відповідальність та гуманітарні наслідки війни.

Роботи зі "Львівського щоденника" передають емоційний і психологічний стан художниці під час глибокого стресу, стаючи яскравим свідченням особистого й колективного досвіду війни. Це цінні сторінки життя, що відображають величезну емоційну та рефлексійну силу, яку мистецтво може втілювати в часи скоєння росіянами геноциду в Україні.

У франкфуртському проєкті Влада Ралко наголошує на важливості розуміння кожною людиною своєї відповідальності, необхідності критично мислити і свідомо формувати саме свою думку щодо всіх подій і процесів, які супроводжують нас протягом життя.

Задум і вибір проєкту, потім вибір певних робіт із цього проєкту, формування експозиції з огляду на всі доступні нам ресурси — це процес діяльності на кураторській "кухні", який для мене особливо важливий і цінний тим, що між кураторкою та художницею виникає тісний звʼязок, який ніби дає нам змогу певний час почуватися єдиним організмом. Під час спільної роботи ми проговорюємо багато сенсів, і природно, що мені хочеться зафіксувати й опублікувати частину цих думок та робочих деталей. Перші запитання стосуватимуться виставки у Франкфурті в "Галереї 91", яку ми відкрили напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Владо, чому "Версія"? Чому ти вирішила виставити вдруге роботи з вашого з Володимиром Будніковим проєкту "Політична анатомія"?

Розуміння того, що я хочу продовжити працю над уже оприлюдненими проєктами чи серіями, виникає в мене доволі часто. Власне, чи не кожна заявлена там тема має початок у минулому як наполеглива думка і не завершується із закінченням чергової виставки. Буває, умови нового часу актуалізують давні висловлювання. Тож питання, до яких я сама чи ми разом із Володимиром звертаємося, радше подібні до лісу чи мережі, до чогось такого, що розростається замість закриватися.

"Політична анатомія" (спільно з Володимиром Будніковим). Фото експозиції в Міській галереї "Арсенал", Познань, Польща. Куратор виставки: Марек Василевський. Надано Владою Ралко

У проєкті "Політична анатомія" ти використовуєш анатомічну перспективу як метафору для дослідження глибинних шарів соціальних і політичних процесів. У цьому контексті анатомія слугує не просто зображенням фізичного тіла, а й засобом візуалізації внутрішніх, часто прихованих механізмів, що формують людське суспільство та його політичну структуру. Як ти пояснюєш поєднання у назві саме таких слів — "політична" та "анатомія"?

Через свою політичну природу людина є не тільки конструкцією з функціональних органів, а й символічною фігурою, внутрішні процеси якої не лише керуються самою біологією, а й висвітлюють політичні відповідності.

Також політичний погляд на анатомію стосується питання поточного часу, коли минуле оманливо ввижається мертвим, хоч і постійно наздоганяє нас, караючи за забуття. Крім того, це певною мірою релігійний проєкт, що містить запитування про те, де людина є людиною чи, навпаки, перестає нею бути, або де починається та завершується її життя. Зараз, напевне, я сама анатомую свою тему задля прояснення елементів, які формують цей проєкт.

Ми часто говоримо про політиків як про фахову касту. Так само відбувається з культурою, яка видається чимось із царини мистецьких практик. Проте людина є політичним створінням, оскільки здатна на людську мову, яка істотно відрізняється від мови решти живих істот. На моє переконання, культура є станом політики. Мистецтво ж є мовою, що виявляє цей стан. Тому я говорю про політику не як про фахову діяльність політичних еліт, а як про основу людської природи.

Анатомія живе шляхом розсічення мертвого. У давні часи анатомічні студії було заборонено і художники вивчали мертві тіла таємно. Почасти заборону пояснювали неприпустимістю втручання в таємниці божественної природи людини, сховані під покровом шкіри.

Живе людське тіло є вразливим, і ця вразливість незмінна від початку існування людини. Тіло відчуває фізичний біль, як-от зараз, під час спротиву російській агресії та байдужості великої частини цивілізованого світу. Українське тіло потерпає і гине не лише в бою. Просто зараз, у цей момент, цивільні українці зазнають тортур у системі катівень, які влаштувала Росія на всіх окупованих територіях України. Якщо ми вважаємо себе людьми, то не можемо відокремити смертність і біль власного тіла або тіла своєї родини від смертності та болю політичного тіла, де страждання і смерть походять не від хвороби чи природного життєвого циклу, а від несправедливості.

Відкриття виставки Влади Ралко "Політична анатомія. Версія" в Франкфуртській галереї 91 galerie. Фотограф: Домінік Дрезел

Тож у "Політичній анатомії" ти використовуєш анатомічні образи для вираження сенсів про силу, контроль, вразливість і спротив, вказуючи на паралелі між функціонуванням людського організму та політичними органами суспільства. Ця перспектива допомагає глибше зануритися в аналіз війни та її наслідків, соціальних змін, досліджуючи їх на більш інтимному та особистісному рівні. В підсумку ти відображаєш складність людської природи та її прояви в політичній системі. Які ще важливі меседжі ти хочеш донести до авдиторії в цьому проєкті?

Людина робить вибір із кожним кроком, кожен рух насправді є питанням життя і смерті. За мирного часу це твердження здається нісенітницею, а за воєнного — аж надто ясним. Те саме відбувається з людиною, коли вона забуває, хто вона, і живе суто біологічним інфантильним життям. Тоді війна сприймається як випадкове жахіття або стихійне лихо, але зовсім не як наслідок її власного існування поза політичним, тобто поза людським. Тварина або дитина в моїх роботах часто символізують сон розуму, але нещодавно я дізналася про те, що в давніх українських казках укрите шерстю людське створіння було метафорою незрілості, такої собі недо-людськості, до-морального, до-культурного, а отже, і до-політичного існування.

Так, ти часто вдаєшся у своїх роботах до різних символів, особливо таких, як голуб миру, череп чи хрест. Ці символи ти перетворюєш на потужні візуальні засоби для висловлення своїх ідей. Голуб миру традиційно асоціюється з надією та миром, а у твоїй творчості він набуває нового, часто контрастного значення. Ти використовуєш голуба для висвітлення іронії чи парадоксів сучасних політичних реалій, увиразнюючи розрив між ідеалом миру та реальністю війни.

Череп часто символізує смерть, марнославство і тимчасовість людського існування. У "Політичній анатомії" череп також відображає смертність політичних систем і кризу ідентичності. На аркушах твоїх щоденників ("Київський щоденник" і "Львівський щоденник") я прочитую, що символи черепа й кістяка використано ще і для того, щоб вказати на наслідки війни та проявів насильства.

Хрест, який ми звикли асоціювати з релігією та духовністю, у твоїх роботах частіше покликаний показати вплив релігії на політику, а також місце і силу впливу цих інститутів на формування суспільства. На твоїх роботах червоний хрест затуляє релігійний. Хрест тут набуває, окрім релігійного контексту, контексту людських цінностей.

На тлі цих потужних образів та їхнього глибокого символізму питання про ціну комфорту життя в Європі, а також ціну наших дій і бездіяльності стає особливо актуальним. Це спонукає нас замислитися над вартістю тих зручностей, якими ми насолоджуємося, і нашою відповідальністю у глобальному масштабі.

Отже, враховуючи всі обставини: наскільки важливою є усвідомленість цих цінностей у сучасному суспільстві і як ти як художниця бачиш свою роль у висвітленні та обговоренні таких важливих питань через мистецтво?

Від початку повномасштабного вторгнення перебування в Європі є для мене як способом дослідження власної історії, так і наукою. У європейському небажанні вірити в неможливе, у таке, що не відповідає уявленню про звичайне усталене життя, я впізнаю власну інфантильність, свої хибні уявлення про світ людей. Знаки і символи звично породжують відповідні реакції та почуття.

Саме тому я взялася до оголення символів, які здаються найбільш очевидними і через цю очевидність блокують думку. Коли особистий побут набуває правил і перетворюється на систему, ця система стає чимось на кшталт знеболювального.

Бо біль попереджає про небезпеку, а добробут або бодай щоденна рутина тлумлять це попередження. І ось тоді привид комфорту затуляє координати хреста, а медицина з усіма її новітніми можливостями постає панацеєю від душевних (власне, політичних) запитів. Комфорт огортає, мов повсть, у такому сховку затишно і м'яко та водночас не чутно викликів життя, тому жива мирна хороша людина з власного бажання зголошується лишатися в небутті.

Експозиція виставки Влади Ралко "Політична анатомія. Версія" в Франкфуртській галереї 91 galerie. Фотограф: Домінік Дрезел

Владо, зверну увагу на інші символи, які ти також часто повторюєш: рана, око, серп і молот, пʼятикутна зірка, кістяк тварини, кошлаті лапи, вагітність. Я знаю, що ти не любиш пояснювати свої роботи, але коли ти проговорюєш закладені тобою сенси, візуальні образи, на мою думку, не втрачають цінності, а ще більше до нас промовляють — настільки багатошаровий контекст має твоя практика.

У моїх роботах багато релігійних символів. Навіть комуністичні серп і молот я часто перетворюю на хрест і молот, — знак, який я підхопила зі зробленого похапцем графіті десь в Італії: імовірно, часу було вкрай мало і малювальник випадково перетворив молот на хрест.

Здавна церква є інституцією, що ефективно маніпулює людськими почуттями. Натомість я намагаюся торкнутися норм християнського декалога як одного з головних формулювань базового закону людськості та водночас оголити претензію церкви на владу. Церква, що привласнила святість, автоматично стала непідвладною критиці. Але так само недоторканною прагне стати наука, яка використовує власний авторитет, побудований на знаннях, нібито недосяжних для простого смертного. Тобто кожна із систем хоче закритися, закріпитися і головувати. Тому серед гри зі знаками моїм визначальним інтересом стає зваблива енергія влади як сили.

Ти майстерно використовуєш символи для створення глибоких, багатозначних творів, які змушують глядача задуматися та переосмислити власне бачення світу. Як ти формуєш меседжі, які хочеш передати за допомогою цих символів?

Я навмисне беру до роботи добре впізнавані символи, більшість із яких має конкретне ідеологічне забарвлення. Геноцидальна війна Росії проти України яскраво оприявнила вади усталених систем і відірваність ідеологічних поглядів від реальності. Такі символи, як червоний хрест, пацифістський знак або голуб миру, одночасно і спорожніли, і стали об'єктами маніпуляцій. Так само, як символи, спорожніли та виснажилися базові поняття: "справедливість", "свобода", "солідарність" тощо. Через це спокуса нігілізму чи оманлива нечутливість до політичної реальності, що видавалася доволі безпечною за мирних часів, призвели до загроженості всього демократичного світу, вияви якої ми зараз спостерігаємо та які наростають, немов снігова куля.

Як на мене, сучасна зосередженість на деколоніальних студіях витісняє з поля уваги дуже специфічні ознаки радянської системи, доки ця система вдосконалюється та підлаштовується до реалій сучасного світу настільки вдало, що часто стає геть невпізнаваною для нових поколінь.

Частина мого життя тривала за радянської доби, де ритуальні акти із символами, які мали би вказувати на добрі сторони людства та давати надію, були звичною ідеологічною практикою. Тому нині я використовую ці аж надто знайомі мені означники, що геть розірвані з означуваним, цю прірву розриву, яка утворилася через те, що радянська система буквально зґвалтувала словник. Тобто ті знаки та слова, які мали б означати речі, необхідні для виживання людського роду, перетворилися на привід для іронії, байдужості, нігілізму.

Війна виявила цю тенденцію так ясно і безсоромно, немов порнографічно виставила назовні власне коріння. І ця порнографічна потуга насилля живиться не лише від безсилля напрацьованих мирних стратегій, а й від нашої власної безвідповідальності. Світова спільнота перекидає відповідальність за війну, мов жарину. Україна зараз тримає цю жарину голими руками.

Влада Ралко, "Крок" (із серії "Політична анатомія"), 2024. Колекція The House of European History (Брюссель, Бельгія). Колекція The House of European History (Брюссель, Бельгія)/надано Владою Ралко

Куратор Марек Василевський в описі першої версії проєкту в "Арсеналі" в Познані зауважив: "Влада Ралко аналізує насильство і порнографічну привабливість смерті, щоб показати, як війна засліплює совість і змушує виконавців злочинів забути про свою відповідальність". Як ти можеш розширити чи пояснити це кураторське бачення твоєї практики?

Жахи війни здаються чимось неможливим. І правда, ця неможливість настільки сліпуча, що людина часто діє інстинктивно. Проте ці інстинкти насправді сформовані колишнім спокійним життям, коли сумління та відповідальність начебто не мали критично вирішального сенсу. Оскільки ми говоримо про політичне, то мусимо ще раз зазначити, що культура є станом політики. Звісно, буде неправильним визначити порнографію позакультурним позаполітичним явищем. Та все ж вона не завжди, але часто є спробою засліпити людське голою функцією, забороненою дією, неможливим. Так от, у стані сліпоти людина або відповідає на неможливе неможливим подвигом, або йде на геть інше неможливе, що стоїть поза моральним законом, поза людським. Це і є вибір між життям і смертю.

Ти зазначаєш, що культура — це вияв політики. А мистецтво є мовою, яка демонструє цей вияв. Людина завжди лишається в центрі твоєї уваги. Людина у своїй політичній ідентичності не просто механізм, що складається з функціональних органів, а й символічна постать, внутрішні механізми якої не тільки визначаються біологією, а й відображають політичні реалії. У своїх роботах ти зображуєш анонімну людину через її тіло, чуттєве, зранене, понівечене, фрагментоване. Ти описала б свої роботи як експресивні чи як брутальні?

У більш ранніх роботах фрагментоване тіло було для мене радше метафорою на кшталт цитати чи обраної деталі на користь увиразнювання художнього висловлювання. Також у деяких серіях фрагменти тіла вказували на органи чуття, їхню задіяність в обраній темі або символічність. Утім, від початку Майдану та воєнної агресії Росії в Україні неповна людська фігура для мене з метафори перетворилаcя на своєрідне документування тіла, зраненого та спотвореного війною.

Власне, те, що раніше було для мене художнім тропом або іноді чимось таким, що походить від лаконізму античної скульптури, пошкодженої часом, стало пристрасним вираженням реальності. Коли Арто пише про "театр жорстокості", він уточнює, що під жорстокістю мав на увазі пристрасть. Але поняття пристрасті настільки обтяжене куртуазно-еротичними алюзіями, що саме слово "жорстокість" стало для Арто вираженням граничної точності. Це та точність, яку можна назвати правдою художника. Попри свою прямоту і влучність, вона складно й опосередковано пов'язана з реальністю. Та оскільки цю точність мистецтва часто наївно сприймають як буквальну паралель реальності, виникає підґрунтя для питань про брутальність або навмисне шокування глядача.

У 2020 році вийшла книжка твоїх поезій "Рот і хрест". Не можу забути відчуття, коли, вперше читаючи ці вірші, я ніби потрапила всередину світу образів і сенсів твоїх робіт. Моя уява здригалася від яскравості, насиченості й чуттєвості. Це був ясний для мене досвід, від якого ниє у животі. Зараз ти не пишеш поезії. Як саме ти відчуваєш той потяг до слова, до формування контекстів у віршах? Що найкраще передається через зображення, а що — через слова?

Вірші є моєю дуже особливою та рідкісною практикою. Я розумію мистецтво як широке поняття, що не замикається в межах візуального. Слово у вірші для мене не є самостійним, воно тягне за собою звуки, що вже потому знову перетворюються на наступні слова. У віршах багато переходів від інтимного до універсального, та це радше стосується звучання, музичного тону. До того ж поетична мова часто є досвідом Кассандри. Тобто це не лише висловлювання, а й нове знання, нова наука для мене.

У тебе з початку повномасштабної війни відбулося багато виставок за кордоном. Твої роботи — про війну, насильство, травми. Твої роботи — "про війну там, де війни немає". Які підходи, способи, прийоми ти знаходиш і використовуєш у своїй практиці, щоб бути почутою і зрозумілою?

Не певна, що роботи, які я показую за кордоном, мають бути якось спеціально зорієнтовані на особливого лякливого глядача. Багато наших співрозмовників поза Україною зізнаються, що зображення, де зафіксовано російський геноцид українців, вражають, але водночас лишаються абстракцією. Між обізнаністю закордонних друзів, їхнім співчуттям і відчуттями є розрив, чорна шпара, яку я намагаюся зшити. Це майже неможливо. Але й війна також здавалася нам неможливою. Зокрема, я знала, що буде війна, і водночас усе моє єство відмовлялося в це вірити.

Думаю, питання реального погляду на речі знов-таки полягає в розумінні політичної природи людини або, інакше кажучи, у солідарності. Радянський словник стільки років ґвалтував мову, що нам наново доводиться вчитися розуміти слова, які позначають підвалини людського.

Чому тобі так важливо працювати з авдиторією за кордоном? Як вона / її реакції змінилися за останні два роки?

Мабуть, ми знаємо про те, що відбувається зараз у війні, більше та глибше, ніж решта європейців. Зокрема, через те, що ми, українці, самі були вагомою і дієвою частиною радянського проєкту, який і нині продовжує розвиватися, послідовно та жорстоко вбиває й загрожує всьому демократичному світові. До речі, мені дивно, що практично ніхто за кордоном не цікавиться нашим досвідом життя за радянської доби. Водночас є речі, про які ми воліли би забути так само, як, приміром, німці. Тому, якщо мені вдається намацати відправну точку до спільної розмови або тему, яка стосується спільних історичних замовчувань, це означає, що робота вийшла.

В інтерв'ю 2020 року Костянтинові Дорошенку ти сказала, що "культурна політика в Україні ще від часів проголошення незалежності перебуває у стані перманентного колапсу. З одного боку, українська культура за звичкою продовжує грати роль інструмента ідеології, з іншого — зважаючи на такі засади існування культури, як свобода та незалежність, окремі вільні культурні ініціативи існують поза увагою держави та фактично поза законом". Як, на твою думку, змінилася ситуація і чи змінилася взагалі?

Не бачу серйозних змін, на жаль. Відтоді я уточнила формулювання і тепер знову кажу, що культура — це стан політики. Тобто культура визначає чи обмежує кожен політичний рух. А в нас іще з радянських часів держава бачить культуру інструментом пропаганди, прикриттям для корупційних оборудок, вибудовування іміджу тощо. Війна не змінила ситуацію, а радше загострила. Усе серйозне та визначне, що відбувається в українській культурі, досі тримається на індивідуальних зусиллях.

Як це відображається на просуванні українського мистецтва за кордоном? Що можеш сказати з власного досвіду?

Відповідальність за українську культуру за кордоном лежить на кожному, хто виходить із цією культурою на публіку. Я вкрай обережно ставлюся до слова "просування". Культура — то жива тканина, що має силу, вади, комплекси, рани, дірки.

Наша культура виросла у спільній європейській колисці, на ґрунті грецького міту вкупі з християнською традицією. Наша культура пройшла крізь радянський експеримент і зазнала неминучого викривлення. Якщо український наратив стане помічним живленням для культури європейської, нічого не треба буде просувати штучно. Бо просування асоціюється в мене з пропагандою чи рекламою.

Натомість наполеглива робота, приміром, музейників, які зараз активно спростовують російську брехню, є не просуванням культури, а встановленням справедливості. Я надзвичайно ціную зусилля, спрямовані на просвітництво. А мистецька справа — це дещо інше. Мистецтво настільки ж потужне, наскільки дивне. Важко сказати, коли і як ця сила спрацьовує, однак у дієвості мистецтва я не сумніваюся.

"Львівський щоденник" в експозиції виставки Влади Ралко «Політична анатомія. Версія» в Франкфуртській галереї 91 galerie. Фотограф: Домінік Дрезел

Владо, твоїми роботами останнім часом жваво цікавляться музейні куратори: The House of European History в Брюсселі придбав до своєї колекції два великих полотна з "Політичної анатомії", Albertinum у Дрездені — серію аркушів зі "Львівського щоденника". Одеський художній музей також поповнив свою колекцію твоїми роботами. Придбання робіт музеями — знак визнання та легітимності в мистецькому світі. А ще це можливість доносити свої послання до більш широкої міжнародної авдиторії. Крім того, така увага музейників до українських художників і художниць впливає на сприйняття українського мистецтва у світі. Що для тебе особисто означає співпраця з музеями? Яке значення для українського мистецтва, особливо в контексті війни, має придбання твоїх робіт міжнародними й українськими музеями?

Мені важливо знайти тональність розмови, коли не треба розрізняти авдиторії. Роботи, що придбані тепер, — із найновіших. Їх помітили та захотіли як українська, так і західні публічні колекції. Цей спільний погляд і вибір надзвичайно цінні для мене, бо, працюючи зараз, я звертаюся до тих, кого не знаю, і кажу про те, чого не знаю. І опертя на це обопільне незнання, як у Європі, так і в Україні, є для мене не так надією, як ознакою того, що ми можемо говорити про те, що відбувається зараз. Однак я добре відчуваю, що ця розмова може відбутися не обов'язково одразу, не тепер, коли ми, українці, її аж надто чекаємо.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media