"Це не на продаж. Це для того, аби ми цим стріляли". Олена Герасим'юк про ветеранську літературу факту

Поетка та "госпітальєрка" Олена Герасим'юк. Олена Герасим'юк. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Олена Герасим'юк – письменниця, волонтерка, учасниця російсько-української війни, парамедикиня добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри".

Герасим'юк є авторкою книг "Глухота", "Розстрільний календар" і "Тюремна пісня" — остання у 2021 році увійшла до короткого списку Шевченківської премії у номінації "Література", а також потрапила в список найкращих книг 2020 року за версією "Українського ПЕНу". Нагороджена державною медаллю "За врятоване життя".

Суспільне Культура поспілкувалося з Оленою Герасим'юк про ветеранську літературу, її промоцію та оприявнення в Україні й за кордоном, "українських Гемінгвеїв і Франклів" у найбільшому каталозі літератури факту, а також способи проживати війну за допомогою творчості та трансформацію поетичної мови.

"Підіймати своїх цінних на плечі"

Хочу зацитувати вас: "Справжня історія не в тому, щоб закликати інших зазирнути в ці всі наші незручні окопи та траншеї, де прямо зараз відбувається держава, а що треба брати своїх цінних, підіймати на плечі і говорити про них у віршах". Напевно, найбільше у своїх виступах і соцмережах ви говорите про творчість учасників війни, письменників на фронті, ветеранів. Що варто зробити, щоб суспільство бачило їх більше?

Ця фраза — цитата мого колеги по війні, з яким нещодавно довелось працювати в "Культурному десанті". Він навів як приклад метафору — мовляв, люди з красивої, гарної мансарди, де подають смачні курасани і кавусю, ніколи в житті не спустяться в брудний, затхлий підвал, де страждають люди. Це проста, жорстока і банальна річ, яку я, очевидно, в силу свого неспокійного характеру завжди оминаю.

Людині притаманно прагнути до хороших речей, гарного життя. І це, зокрема, той момент, який відрізняє нас від нашого ворога, росіян, які йдуть від полярного. І це абсолютно правильно.

Але в такі часи, коли стирається абсолютно все, що становило цінності цивілізації, натомість випливає все, що стосується пекла, війни, геноциду і всіх цих речей, з якими не може примиритися людське серце і психіка, звісно ж, хочеться, аби "висока полиця" звернулася вниз до тієї аудиторії, яка потребує, можливо, не стільки красивих слів, скільки мотивації, правильного меседжу.

Тому мені запала в пам'ять фраза Валерія про те, що треба підносити їх уверх. Із цим я, на жаль, стикнулася після загибелі Макса Кривцова, коли усі його друзі й колеги почали працювати над збереженням його пам'яті. Я хочу проговорити цей досвід з відчуттям шаленої внутрішньої подяки.

Зокрема, наша спільна подруга Катя Приймак, з якою Максим товаришував більш як 15 років, конвертувала свій біль і втрату в побудову системи підтримки його пам'яті. І учора вона отримала відзнаку — це просто одна із найсправедливіших речей, які мали відбутися в цьому світі (Катерина Приймак отримала особливу відзнаку премії Women in Arts, — авт.).

"Люди перетворилися на зникому культуру"

Тому коли я кажу про підтримку ветеранської літератури, я хочу говорити про ці досвіди. Ми вже переконалися на прикладі нашого спільного досвіду до 2021 року, що ці речі не працюють спорадично, коли вони точкові. Вони, просто як феєрверки, повибухали, це красиво, але це не працює системно.

Але після того як почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли важливість безперервності цього процесу на прикладі абсолютно однозначних речей. Це збереження життя, це оборона, це зброя. Якщо вже розділяти те, що відбувається на передовій, справжній фронт і те, чим ми можемо бути корисними в тилу, то це безперервність повторення цих наративів. Надання їм важливості, постійне проговорення, вознесення, якщо це можливо.

Це найважливіше, що зараз є у нас з вами. Тому що люди перетворилися на зникому культуру. І коли нам крається серце від того, що знищений якийсь музей, який не був вивезений, — скажімо, як музеї, які затопило після екоциду, вчиненого росіянами на Херсонщині, — так само і люди тепер стали зникомою культурою.

Той список письменників, поетів і перекладачів, які загинули або померли через російську війну в Україні, який ми робимо з Євгеном Ліром між нашими спробами щось робити в армії і при армії, для нас дуже болючий. Тому що з третиною цих людей ти був знайомий, інколи із серця в серце. Системність важлива — тому ми почали читати твори військовослужбовців, подавати їх на переклад, виходити на якісь свої способи реалізації цієї теми.

Мені здається, що це якесь російське ІПсО, що "свій Гемінгвей" у нас буде через двадцять років після перемоги. Ну, в сенсі? Ні. Ось Ганна Скоріна зібрала список із 1300 книг читайте, обирайте будь-якого Гемінгвея, Ремарка, Франкла або Юнгера.

Вона все класифікувала, вивірила і зібрала найбільшу підбірку літератури факту, це шикарна робота. Ганна працювала над цим понад п'ять років, це приклад, як можна за допомогою бібліотечного каталогу зробити видимим цілий пласт літератури. Вони вже не загубляться.

У мене є один друг, якого я називаю українським Юнгером — це Костянтин Ульянов, автор книги "Броньований розум". Це одна із книжок, які стали мені в пригоді до того як я виїхала на свої перші завдання, під час них і навіть зараз. Коли я викладаю військовим, я раджу ці книжки. Це прикладні речі, від яких можна відштовхуватися у своїх пошуках. Це суперова тема, з якою автор дуже якісно попрацював. І це той контекст, який тримав нас на хорошому рівні роботи ще до повномасштабки, ще до того як масово з'явилися штуки з підтримками військових.

Словом, мені би дуже хотілося, щоб ветеранська тема не була урізана. У нас загинуло багато митців. Коли я думаю про це число, то, по-перше, я думаю, що ми знайшли ще не всіх, знаємо далеко не всі імена. Треба розуміти масштаби: коли я думаю тільки про один Маріуполь, з яким мене дуже багато чого пов'язує — там 87 тисяч жертв. Це тільки те, що я бачила рік тому, це вже застарілі дані. Навіть працюючи зараз із темою пошуку тіл, я розумію, що ми ще не знаємо всього.

Ми навіть не наблизилися до дна цього болю, який ми переживемо в будь-якому разі. І ветеранська література, література факту, наше прийняття її зараз, тут і тепер — це наш шанс не поїхати дахом. Банально.

Ще коли я їздила на ротації до повномасштабної війни, я говорила одну фразу, щоб закликати людей підтримувати армію. Війну можна відчути і зрозуміти двома способами, і один із них хороший, а один поганий. Хороший спосіб — це повірити на слово тим, хто там був. Тому що те, що відбулося з цими людьми, той досвід, який вони прийняли на себе заради інших — це дуже непересічна штука. Це потребує від тебе моменту вибору, чину, пробудження духу.

І другий варіант — це спробувати самому. Я б не радила (сміється). Як людина, яка зовсім трохи, але постраждала від цього, не беру на себе відповідальність закликати, мотивувати і так далі. Тільки допомога армії. Така моя позиція.

Олена Герасим'юк. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

"Ветеранська література не продається"

Я виписувала ще одну вашу цитату: "Звертайте увагу на творчість очевидців, бо це те мистецтво факту, яке не потребує жодної додаткової верифікації".

Я дуже часто чую ту саму фразу, яка мене, якщо чесно, смішить — мовляв, вона ж не продається. Ми не повинні говорити про це як про товар. Це не є товаром. Це є дечим набагато ціннішим. Наприклад, чи можна говорити про зброю в такому контесті, що, мовляв, давайте закупати більше одного виду озброєння чи менше іншого, тому що попит і пропозицію формує не фронт, а ринок? Грубо кажучи, ціна на 5,45 дуже вигідна, ми можемо закупити їх багато. А мавік дорогий, він, розумієте, не має попиту, ринок не визначив попит — з такою логікою перемогти неможливо.

Ми зараз не в тих обставинах, де нам щось можуть диктувати гроші, статус і навіть те, що ми називаємо цивілізацією. Це дійсно пекло. Коли під час ротації ми вивозили на нашій "австрійці" бійців, то я писала в постах, що ми під'їжджаємо до воріт Вальгалли, б'ємося там з валькіріями і забираємо тих, кого ми можемо забрати.

Війна диктує свої умови і ми маємо використовувати ветеранську літературу — під словами "ветеранська література" я маю на увазі всю культуру факту, ту культуру, яка створена людьми, що мають досвід, з яким ніхто не буде сперечатися.

Надзвичайно потужним фактом є те, що це створено про нинішні події, і людьми, які мають абсолютно правду за собою. Це потужна суміш, якою треба не торгувати, не показувати, як, вибачте, товар на ринку. Нема на війні нічого красивого, там немає нічого, що тобі хочеться продати. Це якась мародерка — щось продавати з війни. Ми повинні дивитися на це як на снаряд.

Особливо зважаючи на те, який попит на це є зараз в Європі — зважаючи на те, як, бляха муха, з цим працюють росіяни! У них вже є окремий вайб так званих зед бойс: вони беруть абсолютно сирих авторів, які воювали та створили щось схоже на мистецтво, і подають це як свідчення того, що вони не головорізи. Про Пригожина як про позитивного персонажа нещодавно вийшов комікс!

Це у той час, коли ми дозволяємо собі щодо однозначної зброї говорити "ну, слухайте, воно не продається". Це не на продаж. Це для того, аби ми цим стріляли. Це артефакти війни.

Про збереження нових імен

Щодо укладених списків — ми не вважаємо, що ці речі щодо загиблих авторів повні. Кожного разу ми зазначаємо що, по-перше, ми ще точно не знаємо всіх імен. Занадто великі та об'ємні втрати, до цього треба готуватися теж. По-друге, ми говоримо про те, що якщо ви вважаєте, що біля вас був письменник — будь ласка, скажіть нам про це. Ми класифікуємо. Ми спробуємо зібрати ці твори.

До кого конкретно із цим можна звернутися?

Можна знайти або мене, або Євгена Ліра. Найцікавіше повідомлення, яке я отримувала, було про одного з авторів. Знайомий знайомого написав в особисті: "Він не був письменником. Але для нас він писав". Це просто приголосшлива історія про те, як людина взяла на себе відповідальність, грубо кажучи оцього, МПЗМПЗ, або морально-психологічне забезпечення – комплекс заходів для формування, підтримання та відновлення морально-психологічного стану особового складу військ, необхідного для успішного виконання завдань за призначенням., морально-психологічного забезпечення. І він став письменником. Це хороші тексти. Це мотивувальні тексти. Це тексти з абсолютно правильною емоцією.

Можливо, "висока полиця" закритикує їх за те, що там римується "кров-любов". Але я це читаю і я цьому вірю. Як літераторка, як людина з якимись регаліями-недорегаліями за плечима і як людина, яка хоче цим стріляти.

Про говоріння із закордоном

Як промотувати українську літературу факту за кордоном?

Закордон, до речі, дуже зацікавлений. У мене буквально після нашої зустрічі буде зустріч із кафедрою одного з університетів США, яка хоче вивчати нашу воєнну літературу. Я дуже дякую Юлії Мусаковській, яка звела мене з ними. Я обов'язково доєднаю Ганну Скоріну, яку вже згадувала.

Нещодавно Європою возили російського вбивцю, вагнерівця з його "одкровеннями"... У моїй родині є загиблі і, зокрема, загиблі абсолютно нелюдською смертю. У мене є дальній родич, який загинув від рук Олексія МільчаковаОлексій Мільчаков — російський неонацистський найманець, терорист, польовий командир диверсійно-штурмової розвідувальної групи "Русіч", яка відкрито застосовує нацистську символіку та радикальну ненависницьку ідеологію. Член Союзу добровольців Донбасу.. У мене є відео, як його вбиває Мільчаков. Це був 2014 рік.

З Мільчаковим виходять дуже красиві, як-то кажуть, "слейні" інтерв'ю. Він там розповідає за чашечкою кави, що таке війна і наскільки правильно різати голови українцям. Уперше я дізналася про нього за кілька років перед війною, він понісся по пабліках, тому що різав голови тваринам і фотографувався з нацистським прапором.

До чого я веду? Зараз це абсолютно позитивний персонаж. Попри те, що він за один день дотичний до вбивства п'ятдесяти українських громадян — і це тільки один епізод. Це один мікроепізод, від якого мені персонально боляче. І якщо він напише книжку про те, як він переоцінив цю війну, як він покаявся — яке ППО має бути від такого кинжалу? Тільки своя література факту. Я не бачу іншого виходу: тільки своїм досвідом ти можеш подолати їхній досвід.

Тому що кого бачить середньостатистичний європеєць від України? А від Росії — "велікая русская культура", "Толстоєвський" приїхав нам розказувати про страждання після війни. Це все виплекане їхньою потворною пропагандистською машиною впродовж кількох столітть. У них пропаганда, звернена на Європу, починається від Петра І. А нас триста років вважають, вибачте, мавпами з гранатами. Саме тому, що існує послідовна, систематична робота росіян з пропагандою. Українська література факту на міжнародній арені — це вакцина від російської пропаганди.

Мрія про окрему полицю в книгарні для ветеранської літератури

До слова про оприявлення. Перед інтерв'ю я ходила по книгарні, в якій ми зараз з вами розмовляємо, і мені шалено подобається загальний антураж. Ось я бачу полиці з книгами, і це як мозаїка про сучасну повістку. Є стенди, які є абсолютно однозначними меседжами, це чудові підбірки: пізнання світу, мода, ще щось. Література тут дуже красиво, смачно подана. І це в жодному разі не закид, але мені б хотілося, щоб попит продиктував окремий стенд для літератури факту.

На мою думку, було би круто це змішати, скажімо, з Франклом, з Юнгером — адже ці видання зараз працюють для конкретної, найважливішої аудиторії. Це запит ветеранів війни. Книга Юнгера "Плем'я" — одна з тих, які мотивують знаходити сенс жити далі. Коли ми говоримо про Франкла, ми говоримо про людину, яка пережила абсолютно нелюдські речі. Треба шукати, виокремлювати, ставити на перше місце те, що дарує сенс. Дуже часто звучить стереотип про ветеранську літературу, що вона страшна, про кров і кишки і так далі. Але...

Але Франкл не про це...

Історія Франка в тому, що вони не всі вижили, але це те, що дарує надію. Тому що це говорить тобі людина, яка була там. Але що найважливіше — яка звідти вийшла.

Це абсолютно орфеївська тема. Ти вийшов із пекла. І тут вже абсолютно неважливо, скільки це коштує. Знову згадуючи статистику Ганни Скоріної про понад тисячу книг, виданих людьми досвіду, або тими, хто працював з цією темою, — станом на осінь 2023 року із них було перекладено лише сорок книжок.

Знову ж таки, проводячи паралель зі зброєю — нещодавно знайшли склад Міноборони, де була купа турнікетів, які не видавали військовим. Мені було це боляче чути, тому що коли міністерство не видавало турнікети, їх видавав наш добробат. Це збурило людей.

Ми маємо дійти до думки, що коли під час найактивнішої фази геноциду в нас є тисяча снарядів, а з них за десять років війни відстріляно сорок — це теж має нас збурити.

Олена Герасим'юк. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Де наша культурна політика? Де поширення через посольства, через діаспору? Якщо ми не будемо про це всерйоз говорити — взагалі нікого не будуть цікавити наші втрати. Ми не маємо зараз права не те щоб розслабитися, навіть пожаліти себе. З нами стається насправді найгірше, що може статися з будь-якою нацією. І наше завдання — знайти в собі силу. На міжнародних майданчиках треба дуже систематично, однозначними меседжами говорити про це. Ми повинні вийти і вимагати цього.

Тому що знов про росіян — от у них помер Навальний. Вони з кожної праски верещать про це. Те саме ми маємо робити зі свого боку, тим більше, що правда на нашому боці, в якому б "тон оф войсі" ми про це не говорили. Ми маємо зробити хоча б якусь спробу перейти в наступ. І я дуже сподіваюся на те, що поширення ветеранської літератури переросте зі спорадичної в системну політичну історію.

Цим можна вимагати реальної зброї. Все зводиться до того, щоб ми захистили своє життя. І мені здається, щодо людей, які якраз його віддали за всіх інших — це один зі способів сказати дякую. Говорити за них, стати цим стусівським голосом спротиву. Не просто сказати це красиво зі сцени, а зійти з неї і говорити цим голосом. Так, можна зірвати голос. Але це ж немає значення, життя залишиться. Поки є життя, то, в принципі, ти вже непереможний. Тобі вже пощастило.

Наостанок хочу поставити питання про вашу поетичну творчість — чи зазнає трансформацій ваша поетична мова, якщо так, то яких? Зокрема, і після початку повномасштабного вторгнення.

У мене є новий підхід. Завдяки Валерію Пузіку я знайшла в собі мотивацію писати. Для видання "Фронтмени" я не так давно брала у нього коротке інтерв'ю. Я його шалено обожнюю — людина на фронті написала десять книг. Де фанфари? Де окрема полиця в книгарні? Друзі, алло? Десять книг! У мене вдома окрема полиця для Валерія Пузіка.

У нього ще й виставки! Він єдиний, хто на наші різдвяні читання змонтував відео. Це вже на три голови вище за всіх нас, хто це просто не вміє робити. Людина проявила себе в трьох мистецьких векторах, абсолютно повноцінно, рівноправно, відкриваючи це все з ноги. Де його глорифікація? Це людина, яка кожен день щось видає, якусь статтю, замітку, картину. Коли він не постить, я бачу, що він у внутрішніх чатиках збирає якусь інфу, щось модерує. Це просто можна з'їхати з глузду!

І я в нього спитала — кажу, а як? І власне це (письмо, — авт.) його спосіб подолати невідворотність реальності. Це його спосіб подолати те, що він постійно на війні. Митець на війні — це насправді дуже страшна, але велична картина. Людина так чи інакше відкладає свій голос на полицю.

Це стосується і Євгена Ліра, у якого за два роки вийшло аж одне інтерв'ю. Понад 300 машин для ЗСУ, шалена кількість підтримки, шалена кількість проєктів. У тих, хто зробив у рази менше, ніж він — мільйон інтерв'ю. І, врешті-решт, його безпосередня участь — це те, що треба цінувати у митцях.

Ми говоримо про тих тисячу артефактів, які вийшли друком, але є ще те, що не вийде, а також те, про що люди не розуміють, що це поезія. У мене, наприклад, в батальйоні був хлопець, який писав сториз у стовпчик. Я кажу: слухай, так це верлібри. А він — а що це таке? Я кажу: те, що ти пишеш, — я бачу це верлібром. Він вже мені наскринив ці свої сториз, я думаю, що з часом ми дійдемо до того, щоб показати його як поета.

Але це бачу я, людина, яка вбахала все своє свідоме життя у вивчення літератури. І спосіб витягнути цих авторів з мовчання — це, бляха, вкласти в них гроші. І правильно тут каже Сергій Жадан — та припиніть вже мене піарити, пропіарьте хоч когось іншого!

Повертаючись до літературної творчості. Валєра сказав мені дуже правильну річ — просто пахай. Просто тупе пахалово, абсолютно зашорена праця, рутина роботи. І я себе витягую абсолютно таким самим способом. Я щось роблю кожен день і для літератури. І, на жаль чи на щастя, цього року воно якось працює набагато швидше. Я навіть не знаю чому. Можливо просто тому, що я втомилася читати про п'ять імен, яких називають волонтерами на літературних сайтах. І мені хочеться, щоб люди, які працюють на фронті, були якісь підсвічені.

Тому що імен народжуються багато, багато нових авторів ми можемо проявити. Щоб не лише ветерани викремлювали свій час на ветеранів — і це замикалося на собі. Треба, щоб доєднувалося суспільство. Потрібно брати на себе відповідальність, це спосіб культурної взаємодії. Ну і потім, звісно ж, можна собі поставити лайк. Це насправді круто. Це те, що залишиться назавжди з нами.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media