Зло не покарано: Голокост, банальність зла та справедливість у фільмі "Зона інтересу" — рецензія

22 лютого в український прокат вийшов фільм "Зона інтересу" режисера Джонатана Ґлейзера. Кадр із фільму "Зона інтересу". Надано "Артхаус Трафік"

22 лютого в український прокат вийшов фільм "Зона інтересу" режисера Джонатана Ґлейзера. Стрічку вже охрестили однією з найвизначніших кіноподій року — фільм отримав п'ять номінацій на премію "Оскар", включно з "Найкращим фільмом" та "Найкращим міжнародним фільмом", та три перемоги на BAFTA (в категоріях "Найкращий фільм неанглійською мовою", "Визначний британський фільм" та "Найкращий звук").

У цій рецензії журналістка Суспільне Культура Альона Шилова розповідає, за що критики хвалять стрічку та як сприймається сюжет з української перспективи.

Фото: кадр із фільму "Зона інтересу"/А24

"«Зона інтересу» — найкращий фільм про Голокост, який я бачив, після свого. Він чудово справляється із завданням про підвищення обізнаності, особливо про банальність зла", — сказав режисер Стівен Спілберг в одному зі своїх нещодавніх інтерв'ю.

Фільм і справді отримав чимало похвал від критиків та купу номінацій і нагород на престижні кінопремії. В основу сценарію ліг роман Мартіна Еміса, який надихався реальною історією нацистського офіцера Рудольфа Гьосса та його родини. "Зона інтересу" фокусується на повсякденному житті німецької сім'ї на тлі звірств Голокосту, що відбуваються по той бік паркану.

Фото: кадр із фільму "Зона інтересу"/А24

Фільм відкривається сценою безтурботного відпочинку сім'ї коло річки. Рудольф Гьосс відпочиває на природі разом зі своєю дружиною Гедвіґою та їхніми дітьми, аж доки один із хлопчиків не знаходить у водоймі залишки кісток людини. Кісток жертви Аушвіцу. Протиставлення ідилії та холодного жаху — це головний прийом, який Ґлейзер використовуватиме протягом усього свого фільму. Ще один елемент для створення відповідної атмосфери — це музика: з перших секунд глядачів захоплює мелодія, що звучить як тривожне ехо, і не відпускає до самого кінця. Власне, саме аудіосупровід фільму (неважливо, чи це саундтрек, чи безпосередньо самі звуки табору) є однією з головних сильних сторін "Зони інтересу".

Надалі глядачів знайомлять зі світом головних героїв: вони мешкають у затишному омріяному будинку, з басейном, садом, теплицею та прекрасним парканом з виноградом. За цим же парканом і видніються дахи Аушвіцу, і звідти ж до мешканців будинку доносяться гуркіт робіт у таборі, крики та періодична стрілянина. Проте безпосередньо самі страждання ув'язнених у кадрі жодного разу не показують, і це одна з головних рис, за яку підносять фільм — він переносить глядачів у часи великої трагедії, не показуючи саму трагедію прямо. Ґлейзер обирає поєднувати зображення немовляти, що нюхає троянди, матері, що доводить свій будинок до ідеалу, та дітей, які граються на вулиці, з гуркотом робіт крематоріїв та розстрілів.

Фільм можна розділити на дві частини: перша — коли сам полковник Гьосс перебуває у будинку біля табору, і друга — коли його переводять до іншого міста й він спілкується з дружиною по телефону.

Перша частина фокусується саме на цьому протиставленні контрастів, де байдужість мешканців будинку до злочинів у Аушвіці стає головним фактором, який чинить найбільший емоційний вплив на глядачів. "Зона інтересу" — це радше фільм про споглядання і шок, а не про психологічні портрети героїв, роздуми на тему моралі чи людську природу.

Друга частина фільму відчувається трохи слабшою за першу. Враховуючи, що з перших хвилин глядачів одразу занурюють у сувору реальність світу "будинок / Аушвіц", то у другій половині, яка переважно присвячена похвалі Гьосса за його роботу та внесок у спалення євреїв, майже немає інноваційного підходу режисера і закінчення історії особливо нічим не виділяється на тлі інших драм про Голокост.

Кадр із фільму "Зона інтересу". Надано "Артхаус Трафік"

Ще одна важлива риса "Зони інтересу" — дотичність до сьогодення. В одному зі своїх інтерв'ю режисер сказав:

"Причина, чому я зняв цей фільм, полягає в тому, щоб спробувати нагадати про нашу близькість до цієї жахливої події, яка, на думку багатьох, залишилася в минулому. Для мене це ніколи не було минулим. Прямо зараз, я думаю, щось у мені усвідомлює — і боїться — того, що ці речі знову на підйомі зі зростанням правого популізму повсюди. Дорога, якою пройшло так багато людей, перебуває за кілька кроків від мене. Вона завжди за кілька кроків".

І тут на фільм цікаво подивитися з погляду, якого більшість світу не має, а саме — з української оптики. Тобто враховуючи контекст сучасної України — війни з Росією, пам'ять про Голодомор та загалом розуміння, що таке Голокост. Бо якщо у великій кількості рецензій говорять про те, що "Зона інтересу" — це фільм, який варто дивитися не раз, і що головна його цінність полягає у тому, що він нагадує сучасному світові про жахи винищення євреїв, то українська публіка пам'ятає про жахи війни, ба більше — переживає геноцид прямо зараз.

Тому можна припустити, що українські глядачі дивитимуться "Зону інтересу" з іншої перспективи, яка буде відрізнятися від, скажімо, французького чи британського глядацького досвіду. Бо відмежуватися від контексту українських реалій неможливо, вони переслідують усюди — і так, навіть у кіно.

У цій частині я можу спиратися тільки на власний досвід та на своє розуміння контекстів і сенсів. Навіть як українка я не можу говорити від імені усіх українських глядачів і стверджувати, чи ідентичними будуть їхні враження про фільм. Проте я маю деякі припущення та розмірковування з приводу "Зони інтересу", які можу обґрунтувати.

Кадр з фільму "Зона інтересу". Надано "Артхаус Трафік"

Насамперед "Зона інтересу" — це не фільм про "хороших німців", і це добре. Режисер не виправдовує своїх героїв, тут немає натяків на розкаяння чи спокуту своїх гріхів. Це робить фільм особливим, бо виводить у центр холодне відмежовування героїв та вибір жити у власному вигаданому світі. Саме вибір, а не психологічну травму чи якесь емоційне відмежування. Персонажі розуміють, у якому світі вони живуть і що саме вони роблять. Це стає зрозуміло зі сцен, коли мама героїні Гедвіґи спочатку приїздить у будинок, нахвалюючи сад та басейн, а за деякий час починає пити та зрештою мовчки тікає вночі, налякана нічними спалахами крематоріїв. Так само і Гедвіґа, яка на перший погляд може здаватися інфантильною жінкою, що турбується тільки про облаштування свого омріяного будинку, згодом розкриває своє справжнє обличчя, коли погрожує служниці-єврейці, що розвіє її попіл над полем.

У випадку самого Гьосса його персонаж розкривається через холодність та монотонність дій. Він ставиться до геноциду як до роботи, обговорює потенційну кількість майбутніх жертв, ніби рахує мішки з товаром, ґвалтує служницю-єврейку і загалом не виявляє якихось людяних рис. Під кінець фільму його переслідують напади нудоти, але тут хіба що можна підв'язати теорії про психосоматику, не більше.

"Зона інтересу" не пропонує катарсису, глядачам не показують покарання Гьосса (яке було у реальному житті), дружина так і живе у будинку, нових людей везуть на спалення. Зло не покарано, і це ще одна особливість фільму, яка змушує аудиторію споглядати несправедливість. Напевно, для європейських чи американських глядачів досвід буде саме таким.

Натомість, коли дивишся на все сімейство Гьоссів, емоції вварюються від байдужості до гніву та відрази. Так, це, ймовірно, було однією з цілей режисера, але майже дві години хронометражу глядачі спостерігають за нелюдяними персонажами, що коять злочин і ховаються за масками байдужості та інфантильності. Цікавість утримує фактор того, як режисер грається з протиставленням зображення та звуку, але коли у другій частині фільму сцен у будинку стає менше, то й дивитися стає менш цікаво.

Джонатану Ґлейзеру можна подякувати за нове холодне нагадування світу, що ігнорування геноциду — злочин і вибір кожної людини. "Зона інтересу" — це, безперечно, майстерно зроблений та виважений фільм, який гідно відображає доволі складну тему.

Загалом стрічку можна звести до короткої тези про банальність зла і важливість культурної та історичної пам'яті. Проте на українських глядачів такого глибокого ефекту "Зона інтересу" може не справити, переважно через те, що сьогоднішня українська реальність багато в чому страшніша за будь-які фільми.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media