В Україні вперше виходить переклад Джона Берджера "Про погляд": чому важливо прочитати цю книжку

Ексклюзивно
Обкладинка книжки Джона Берджера "Про погляд", дизайнер Володимир Гавриш. Фото: ist publishing

В березні у видавництві ist publishing виходить книжка "Про погляд" Джона Берджера — відомого британського арткритика та письменника, лавреата Букерівської премії. Його найвідоміша праця "Як ми бачимо", що стала світовим бестселером, вийшла у перекладі Ярослави Стріхи у цьому ж видавництві чотири роки тому.

Збірка "Про погляд" складається з трьох частин: "Навіщо дивитися на тварин?", "Застосування фотографії" та "Прожиті миті". Більшість із цих есеїв були опубліковані в часописі New Society. Такі тексти, як "Між двома Кольмарами" і "Ромен Лорке" вийшли колонками у виданні The Guardian, а "Тернер і цирульня" і "Руо та околиці Парижа" спочатку були опубліковані у виданні Realities.

Уперше книжка була видана у 1980 році. В Україні вона з’являється у 2024-му — на десятий рік війни та другу річницю повномасштабного вторгнення за підтримки програми грантів для перекладів від House of Europe.

Шефредакторка сайту Суспільне Культура Катерина Яковленко розповідає, чому видання цієї книжки в Україні є важливою подією.

Книга Джона Берджера "Про погляд", ist publishing. Фото: ist publishing

Кому потрібно це мистецтво у часі війни? Хто його створює, хто споживає? Хто на нього дивиться та що бачить?

Чи не травмують образи війни, чи навпаки — дають необхідний ресурс для того, щоб пережити травму?

Чи є місце образам, якщо сама реальність стає настільки неможливою і сильною, що впоратися з нею, схоже, годі? Реальність снів під час вибухів здається менш сюрреалістичною, ніж саме повсякдення, просякнуте щоденними стражданнями та виживанням в умовах перманентної загрози, що не зникає.

Джон Берджер, який цікавився тим, як дивитися на твори мистецтва, сьогодні міг би продовжити цей ряд запитань, додавши й те, як дивитися на фотографії, живопис та скульптури у час візуальних потрясінь, коли немає нічого, що лишається поза оком людини — обстріли і нищення життя відбуваються на очах людей тут і зараз, і на екранах смартфонів.

Найбільш задокументована, найбільш візуальна.

Берджер наполягає, що саме фотографія стала головним медіа у період між двома світовими війнами. Він зауважує, що саме вона "замінила світ як безпосереднє свідчення" та "надає безпосередній доступ до реальності". Але, як бачимо, і сьогодні фотографія продовжує відігравати цю роль.

Але як ми дивимося і на фотографію, і на мистецтво загалом?

Книга Джона Берджера "Про погляд", ist publishing. Фото: ist publishing

Можливо, не для багатьох, але для декого погляд на мистецтво у часі війни значно змінився: однак сама дискусія про те, чи потрібне мистецтво в часі війни й чи варто створювати культурні події, завершується тим, що саме ця колоніальна війна та агресія спрямована на руйнування культури. А тому у відповідь на цю агресію та фізичне руйнування митці намагались створювати нові (передусім матеріальні) роботи — такі, які не тільки лишаться у пам'яті, а й фізично заповнять собою нові сторінки історії, яка твориться зараз. Заповнять як стіни міст (як, наприклад, "Жовта стрічка" в окупованих містах), так і стіни музеїв.

Книжка "Про погляд" починається есеєм "Навіщо дивитися на тварин?". Берджер пише про втрачені зв'язки людей та тварин. Але що саме було втрачено і чому? Сьогодні, читаючи цей есей, не можна не згадати той досвід, який оприявнив ці стосунки. Багато драматичних образів цієї війни пов'язані саме з образами тварин.

Починаючи від фотографії з Ірпеня, де місцева волонтерка намагається урятувати велику кількість тварин одночасно, аби вивезти їх з міста, якому загрожує окупація. Або ж світлина із собакою, в якої відмовили лапи, і вона лишається посеред вулиці, без змоги поворушитись та урятуватися. Її господар, чи радше друг, намагається вмовити її піднятися. Ця фотографія документує цю мить, але не розказує історію повністю. Ми не знаємо, чи вдалося урятувати собаку, але ми залишаємо вражені надовго цим жестом помочі.

Таких світлин за час вторгнення було безліч. Документальні фільми про порятунок тварин входять до українських та міжнародних кінопрограм. Усі ці документальні кадри ілюструють той тип стосунків, який так вражає іноземців, — солідарність та любов між людиною і тваринами, що посилилися від ризику втрати та близькості смерті.

Історії про собак, котів, лемурів, київську левицю, що отримала контузію. Втрати стосуються не лише людей — а всього, що оточує. І кожна з цих втрат може бути суттєвою і тотальною. Це також стосується досвіду бачити. У прямому та буквальному розумінні цього слова через втрату зору, але й також в емоційному. Побачити, що стоїть за цими історіями та образами. Спробувати подивитися очима тих, хто страждає.

Книга Джона Берджера "Про погляд", ist publishing. Фото ist publishing

Вступаючи в діалог із С'юзен Зонтаґ, яка питає про те, чиї долі оплакуються, хто і кому готовий подарувати співчуття, Берджер іде далі й говорить про подвійне насильство, яке може нести (фотографічне) зображення. Про те, чи не діє фотографія, на якій зображене насильство, так само по-насильницьки, змушуючи знов переживати той самий досвід?

Ця дискусія лежить в етичному полі, і вона, очевидно, почалася для нас не лише десять років тому. Йдеться не лише про війну, яка документується у реальному часі, але й про ті війни та насильства, які приховує в собі архів і інтерпретує мистецтво, намагаючись дати голоси невинно убитим та загиблим.

Але, звісно, це вже розмова не про фотографію чи мистецтво як таке — інколи це навіть не про те, хто створив ту чи іншу роботу. Це звернення до самої людини, яка споглядає, яка бачить перед собою або документальний матеріал, або твір мистецтва, створений у часі війни. У ньому може не бути нічого про війну, але водночас він і стає прямим документом цієї війни, і апелює до війни.

У своєму останньому есеї "Поле" Берджер описує те, як подія змінює наш погляд на поле. Він описує зруйноване дерево під час шторму і звертає увагу на те, що, дивлячись на будь-яке поле, глядач чи глядачка шукатимуть саме цієї драматичної події. Але якщо ця драматична подія сталася не у межах цього простору, не як предмет мистецької роботи, а як досвід самого споглядача? Якщо ця драматична подія відбулася з людиною щойно, як вона дивитиметься на поле? Або ж через пів року після пережитого досвіду? І як вона дивитиметься на те саме поле після років очікування?

Чому це поле досі незаймане, які битви там були та коли, якими травами воно пахне та якими кольорами займається, коли настає весна? Чи це поле зберегло всю ту рослинність та тваринний світ, чи через тривалий час флора і фавна тут змінилися під впливом усіх війн та кліматичної кризи?

Простір цього поля, можливо, залишиться незмінним, але всі солдатські траншеї можуть зрівнятися з ґрунтом та порости травою — так, що їхній образ лишиться лише в пам'яті тих, хто дивитиметься на поле вдруге.

Для багатьох українців такою драматичною подією стала війна. І саме вона спрямувала погляд на багато речей, які раніше опинялися в тіні й лишалися непроговореними чи непоміченими.

Берджер вдало описує мистецтво та проблематизує фотографію, додаючи до тексту низку робіт, які мають впливати на читачів. У цьому сенсі він курує візуальний ряд та намагається вплинути на тих, хто читає книжку, в такий непересічний досвід. Він прагне, щоб читачі дійсно побачили. В українському перекладі книжка вийшла без однієї ілюстрації — зображення Алєксандра Родченка, але з приміткою:

"В оригінальному виданні на цьому місці розміщено фотографію Алєксандра Родченка  «Польові квіти», 1937. З дозволу правовласників тексту Джона Берджера українськомовна версія даного видання виходить без фотографії Родченка, права на яку належать російській агенції ТАСС".

Фото: ist publishing

Говорячи про бачення, варто зауважити, що часто саме примітки та те, що написано поміж рядків, розкривають шлях до нової інтерпретації, часто глибшої, часто такої, яка розкриває ту саму драматичну подію, про яку пише Берджер.

Війна утворила в книзі, що вийшла більш як сорок років тому, чотирикутну пряму, відсутність, яка насправді наповнена сміливістю та спротивом.

З боку видавництва це жест, який формує і впливає на те, як читати цю збірку сьогодні; а також на те, як культура може реагувати на війну.

Дизайн і верстку українського перекладу створив Володимир Гавриш — український книжковий дизайнер та військовий.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media