"Ми практично не знаємо, де поховані наші герої": В'ячеслав Довженко про роль Петра Франка у стрічці "Інший Франко"

. Фото: пресслужба фільму "Інший Франко"

Петро Франко, письменник та учасник національно-визвольних змагань 1917–1920 років, відомий своєю суспільно-політичною діяльністю. Його історія лягла в основу байупіка "Інший Франко" режисера Віталія Малахова. Роль Франка на екрані втілив В'ячеслав Довженко.

В інтерв'ю Ользі Вернигоренко на Радіо Культура він розповів, коли відкрив для себе сина Івана Франка і як вживався в роль свого персонажа.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Ganza Film

Ви — виконавець головної ролі у фільмі "Інший Франко". Коли ви дізналися про Петра Франка?

До того як ми почали підготовку до цієї стрічки, я не знав про весь масштаб постаті Петра Франка. Я знав, що в Івана Яковича були діти, і один із них – Петро. Але я знав його як фундатора, співзасновника "Пласту". Тоді вже пластуни більш-менш були на слуху і "Пласт" почав відроджуватися. Тому я знав про Петра Франка.

Я не втомлююсь повторювати, що найскладнішим у підході до цієї стрічки було те, що ми взялися за висвітлення абсолютно незнаного героя для України. Тобто ця постать визначна доти, доки ти не дізнаєшся, що він зробив.

Коли розпочалися зйомки фільму?

Це не тогорічна історія, тому згадати конкретно, коли це все почалось, мені складно. Скажу абсолютно точно, що ми закінчували фільм "Будинок слова" і починався "Інший Франко". Це приблизно 2018–2019 рік.

Зрозуміло, що історія України болюча. І період, який зображується у фільмі, теж не може залишати нас байдужими. Але ти співчуваєш цьому герою?

Це було основне наше завдання. Завдання моє як актора в цьому випадку. Тому що треба було придумати формулу, яким шляхом донести до глядачів цікавість до історичної постаті. Тому що нині найстрашніше — це перетворити художню стрічку на історичну лекцію. Багато можна сперечатися. Я не дуже задоволений тим, що в монтажі потім "зайшла" документальна хроніка. Я не прихильник того, щоб документальну хроніку переміщувати в художню стрічку. Тобто можна придумати механізми, щоб цього не робити. Але автори зробили так, вони так бачать.

Через психологію, через переживання певних ситуацій, якщо відбудеться цей акт довіри між глядачем і актором, якщо глядач разом із персонажем переживе певні емоційні гойдалки — тоді, можливо, в нього буде бажання принаймні відкрити вікіпедію і прочитати, хто це. І це було моє надзавдання у виконанні такої ролі.

Коли ти пробуєш зробити постать живою людиною, то історичні факти можуть бути навіть зайвими. Тобто не історичні факти, що він робив, а яким він був. Якщо ти почнеш дуже сильно заглиблюватися у відтворення постаті, то це може бути навіть шкідливим. Тому в цьому випадку найголовніша формула — це фантазія. Ти вмикаєш свою фантазію, знаючи факти, що він робив.

Для мене було найстрашніше і найважче питання — це акт злуки, який він зачитував у Верховній Раді УРСР тоді, коли Львівщину приєднали до Радянського Союзу. І для мене було питання: ти ж був на Харківщині в 30-х роках, ти бачив цей Голодомор, ти звідти тікав, ти випустив величезну розгромну статтю про те, що радянська влада робить з українськими людьми.. Що тебе спонукало читати цей акт злуки? Тому що ти не просто був депутатом Верховного Совєта, а ти був депутатом, який зачитував цей акт. Тобто на тебе певну місію поклали товариші. І що це був за компромісний момент? Для мене це було найважче питання у відтворенні цієї ролі. Воно було для мене і тим гвинтиком, який вирішив усю подальшу канву, довкола якої я накручував цього персонажа. Тобто мало того, що він був ризиковий, компромісний і завзятий чоловік, він пішов на певну жертву.

Мені здається, що завдяки саме йому і таким, як він, Львівщина не пережила такого кривавого терору, який пережили центральна і східна Україна, коли прийшла радянська влада. Ми ці історичні факти знаємо. Львівщина більш-менш пережила це спокійно.

Що дав вам Петро Франко?

Обізнаність в історії. Дав мені більше підґрунтя вірити в те, що моя позиція є правильною. На якомусь показі була розмова про війну і коли вона закінчиться. А я запропонував порушити питання, коли вона почалась. Тому що хтось говорить про 24-й рік, хтось про 17-й рік, хтось говорить про будь-який рік. Але ця війна триває вже століттями. Ми про це забуваємо періодично, потім згадуємо, потім знов забуваємо.

Перманентно ми вже століттями у війні з російською навалою. Тому питання актуальне завжди. І коли будь-хто, як і я, приходить свідомо до цієї історії, замислюється, то потім виникає питання: а може, я десь схибив, неправильно розумію щось? І завдяки таким постатям, як Петро Франко, ти розумієш, що ти все правильно розумів.

Які історичні постаті надихнули б вас зняти власний фільм або поставити виставу? Можливо, ви вже над чимось працюєте?

Ні, зараз я ні над чим не працюю. Я вам скажу, що будь-яка історична постать, коли в неї заглибитись, навіть візьмем того ж Валерія Лобановського, це національний герой. Але якщо створювати картину про Лобановського, то абсолютно точно хочеться знати не про те, наскільки він створив команду "Динамо" і який він був неймовірний тренер, а хочеться передусім дізнатися, що це була за людина. Чим він дихав, які хвороби його мучили, які компроміси відбувалися в його житті. Тому що ми знаємо, що там компромісів було багато, і навіть той чемпіонат, який вони вигравали під час Чорнобильської трагедії — це теж був певний компроміс. І ці всі людяні нюанси хочеться показати.

У нас неймовірна кількість національних героїв і про кожного можна говорити окремо. Мені здається, що зараз та епоха, коли хочеться про них говорити як людей насамперед. Тому ми маємо цей пласт пройти. Потім, можливо, ми вже будемо створювати щось монументально історичне. Зараз хоча б давайте їх як людей для нас відкриємо. Тому що у нас велика проблема з тим, що ми практично не знаємо, де поховані наші герої.

Якщо брати з часів Мазепи, то східний сусід робив усе для того, щоб наступні покоління не знали, де вони (національні герої — ред.) поховані, що з ними сталося. Тобто ця історія затиралася дуже ретельно. І тому треба про них говорити як про людей. Тому що вони були людьми, вони жили, вони відчували щось. І треба їх відкривати через цю призму.

Яких історичних персонажів, письменників, митців ви хотіли б зіграти?

Не знаю. Це дуже важко. Будь-яка нова роль, яка тобі дається, це певний виклик для тебе особисто. Тому що з кожним створенням якоїсь певної історії ти робиш якийсь щабель і вже не маєш права схибити. Тобто тобі треба брати для себе висоту все більше і більше. Тому будь-яка роль, яка буде новою. Головне — щоб вона була цікавою, щоб було над чим працювати і про що думати.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media