"Є час щоб єднатись — і час залишатися вільним": 10 віршів про кохання від українських поетів та поеток

Вірші про кохання — Василь Стус, Михайль Семенко, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ія Ківа та інші. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

У день Святого Валентина Суспільне Культура пропонує добірку українських віршів про любов.

Михайль Семенко

Сьогодні

Я сьогодні курю і курю папіроси

Я сьогодні смутний

Я сьогодні смутний я сьогодні

смертельно смутний

Бо люблю її коси

Вечір притих зачарований місяцем сонним

Де самотить наш парк

Я сьогодні не там ах я хочу у парк

Хочу бути розмовним

Але буду мовчать поки прийде четвер

Кілька стоскнених день

Бо не можу ж я перший — який зараз день

Місяць вечір завмер

За одною — одна — я курю папіроси

Я сьогодні смутний

Я сьогодні смертельно смертельно смутний

Я люблю її коси.

Юрій Іздрик

є час обіймати — і час уникати обіймів

є час щоб єднатись — і час залишатися вільним

є час на розмову — і час німувати у тиші

є час для любові — і є для байдужості ніша

усьому свій час і усьому доречна хвилина

і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине

і ніжність що нас підриває колись та й погасне

по-іншому тут не буває — живе те що вчасне

а що не на часі — те так і загине невчасним

бо виключно вчасно із нами трапляється щастя

тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні

уміймо відважно дозволити іншому втечу

є час щоб кохати — й кохання що часу не знає

є час обіймати — і я от тебе обіймаю

Катерина Калитко

А потім хтось не сахнеться від темних твоїх історій,

що їх ти носиш у рукаві, наче краплені карти.

У цім нещадному часі, як у штормовому морі,

так легко збитися з курсу, так легко забути, яка ти.

А потім хтось не зречеться твоєї довіри смішної.

І можна буде вірші. Або розділити тишу.

Чи разом із поколінням лягти у ґрунт перегноєм —

та, може, запам'ятається, що ти про це напишеш.

І, щоби не загубилося, напишеш на власній шкірі.

Зимова голка до шраму так по-живому торкається.

І стільки всередині вугля — тому і кроки важкі,

але електричні іскри дрижать на кінчиках пальців.

І кілька провин та пробачень. Людська розтривожена зграя

і сни при війни кривавому каганцеві.

Та хтось про тебе найбільше у вутлому світі знає,

не судить і не зрікається.

І важить лише оце.

Василь Стус

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Олена Галета

Іду на ви.

Князь Святослав

Ні чорта собі фраєрнулась.

Оксана Забужко

Ти не мій, ти не мій, ти не мій,

І ні вітер, ні вечір, ні сльози,

Тільки світу зелений сувій,

Тільки літа завищені дози.

У мені, у мені, у мені

Стільки кривди і стільки крові!

Літо ходить сторч по стіні,

По шаленій моїй любові.

Утікай, утікай, утікай —

Літо прагне людської жертви.

Люди раз уже втратили рай,

Потім вдруге, і втретє, вчетверте...

Ти не мій, ти не мій, ти не мій

Ні сьогодні, ні завтра, ні вчора.

А буває ж, кохання — змій.

Бережись, я іду. Я — ворог.

Микола Вінграновський

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю

людиною

а просинаюся деревом

і вранці

шумлю у нашому подвір’ї

і сусіди дивуються

звідки

за ніч

виросло таке

дерево

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю людиною

а просинаюся

хмарою

яка зачепилась

за середвіття двадцятого віку

і яка не знає

куди їй пливти

і все небо

дивується

що це в мене за хмара

яка не знає

куди їй пливти

адже вона знає ця моя хмара

що єдина вітчизна у неї

це я

небо

Кохана

ти не знаєш

що коли я приходжу від тебе

я засинаю Миколою

а просинаюся

поїздом

який везе під ракетними небесами

мільйони дівчат

таких

як ти

кохана.

Ія Ківа

загортатись у шкіру твою як в льодяники сміху —

ніжність має стільки імен, але люди бояться любові більше,

аніж війни; носять ніж цього страху замість троянди

у серці, простромлюючи груди іншого, коли той без одежі,

без окулярів, без мови — словами також можна прикритися,

коли вітер дитячих образ пронизує аж до кісток, коли сказати

"люблю" язик відмовляється, нам добре усе це знайомо —

як сміхом придушують паростки близькості, адже програти

не хоче ніхто; і це справді смішно — трактувати любов як війну,

як руйнування власного тіла й тіла того, хто міг би зігріти краще

за будь-яку ковдру; ця відмова любити — як дурний підлітковий бунт,

як претензія на самостійність там, де один в полі не воїн,

хіба сонях згорілий, попіл збентежений, ватра надмірна;

у країні мовчання стільки розбитого скла, що ще одне дзеркало

ніхто не помітить; от тільки відбитки на шкірі не стерти

ганчіркою сліз; хіба торкатися пальцями пам’яті

як папір торкається дерева зрубаним горлом

Сергій Жадан

Пливи, рибо, пливи —

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось — мої сни,

це — рибальські човни,

це — ніч, це — течія,

це — смерть, певно, моя.

Життя — це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім —

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети —

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій —

радій, рибо, радій.

Любов варта всього —

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Григорій Чубай

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку —

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою душу синьо крає.

І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

І впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко,

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Оксана Забужко

Любов

А обійми стекли, як вода,

І нічник нашу тінь роздвоїв...

Не офіра, не пристрасть, не жар —

Просто спроба лишитись живою.

Із зачумлених стронцієм міст,

Понад їх передсмертні муки

Палахкоче легкий поміст —

Переплетені голі руки.

І допоки це сонце вночі,

І допоки ці спалахи бистрі —

Прокохай, продрижи, прокричи

Цю — останню! — хвилину на вістрі!

Розчахнувши нічні дзеркала,

Мов портрети, із рами виходим —

Але з вуст, шорсткий, як зола,

Осипається подих...

Так, немов відітхнути хотів —

А легені навиліт пробиті,

Й ціпеніють відбитки тіл

У зім'ятім гарячім повітрі.

Ах, звідкіль це, і як, і чом

Цей мертвотний відсвіт на стелі?

Глянь, мій милий, що там, за вікном?

Подививсь і сказав:

                — Пустеля...

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media