Наразі не можна заперечувати вплив Французької нової хвилі на світовий кінематограф. Та зв'язок із французькою спадщиною існує досі. Режисери захоплені свободою, кінематографічним натхненням і впевненістю, що фільми можуть і повинні бути схожими на лист, який можна взяти в руки та прочитати.
Суспільне Культура розповідає про Французьку нову хвилю, важливі фільми та імена цього періоду, а також вплив одного з найбільш яскравих періодів у світовому кіно.
Як зародилася Французька нова хвиля у 50–60-х роках ХХ століття?
Режисери Французької нової хвилі "переписали" правила кіновиробництва. Вважаючи, що кіно застаріло та втратило актуальність, група французьких режисерів і критиків журналу Cahiers du cinema під впливом італійського неореалізму та таких режисерів, як Альфред Гічкок і Орсон Веллс, запропонувала нове бачення кіно.
Режисер фільму повинен був мати повний контроль над усіма елементами картини — від сценарію до операторської роботи та акторської гри. Новий підхід не покладався на дороге обладнання чи особливі умови зйомки — вони брали камеру, відкидали стилістичні правила та виходили на вулиці, щоб знімати світ.
Провідними діячами французького руху стали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Жак Ріветт, Клод Шаброль та Ерік Ромер.
Основні особливості Французької нової хвилі:
- неформальний стиль кінозйомки (ручна робота оператора та природне освітлення, імпровізація під час зйомок);
- маловідомі актори або аматори (переважно);
- експериментальне редагування, часто з використанням "стрибків";
- відхід від традиційних голлівудських правил, як-от триактна структура або всезнаючий оповідач.
"400 ударів" (1959)
Дебютна повнометражна стрічка режисера Франсуа Трюффо може бути просто одним із найкращих фільмів про дорослішання всіх часів. Це напівавтобіографічна картина, яка розповідає про молодого хлопця, на ім'я Антуан Дуанель, який веде боротьбу зі школою, сім'єю та суспільством. Через аб'юзивні стосунки з матір'ю та вітчимом, хлопчик починає блукати вулицями Парижа, оглядаючи визначні пам'ятки та потрапляючи в неприємні ситуації.
Стрічка стала призером Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру та номінантом на "Оскар" за оригінальний сценарій.
Фільм став основоположним твором руху, адже використав всі прийоми, які пропонувала французька нова хвиля.
Трюффо показав підлітковий вік без банальної ностальгії, так наче глядач є хорошим другом хлопчика та переживає всі емоції разом із ним. Наприклад, показова сцена, в якій Антуан відкривається психологині: це знято з її перспективи, коли Антуан зізнається у своїх почуттях прямо в камеру.
"Жити своїм життям" (1962)
Фільм режисера Жана-Люка Годара складається з 12 сцен і розповідає про молоду парижанку Нану, яку зіграла дружина Годара Анна Каріна. Вона хоче жити своїм життям, прагне незалежності та свободи, але стикається з матеріальними складнощами, які змушують її стати секс-робітницею.
Стрічка є гострим дослідженням психології персонажів та однією з найдинамічніших робіт режисера.
Фільм отримав Великий приз журі на Венеційському кінофестивалі 1962 року та схвальні відгуки критиків. Цікаво те, що навіть таку неоднозначну у ті часи тему Годар зміг показати емоційно та витончено.
Поділений на 12 розділів, фільм є першою спробою Годара замінити звичайну кінооповідь. Частий розрив між зображенням і звуком, фіксована та рухома камера, монтаж і послідовність знімків — цими прийомами режисер показав протистояння з класичним наративним кіно.
"Клео від 5 до 7" (1962)
Фільм Аньєс Варди — тріумф Французької нової хвилі та феміністичного кіно. Історія розповідає про молоду співачку Клео, з якою глядач буквально переживає дві години її життя: між тестом співачки на рак і моментом, коли вона отримує результати. Цей фільм ставить під сумнів сприйняття жінки у суспільстві, підтримуючи ідеї фемінізму.
Фільм номінували на "Золотого лева" Каннському кінофестивалю 1962 року, але він нічого не отримав. Говорити про фільм почали тільки у 2002 році — після опитування критиків у журналі Sight & Sound.
Варда використовує різноманітні прийоми, щоб передати точку зору та емоції Клео — до цього кінематограф був бідний на картини, де детально показані емоції жінки.
"Хіросіма, моя любов" (1959)
Режисер Ален Рене прийшов з документалістики та створив перший ігровий фільм на основі реальної історії. Йому дали доручення зняти документальний фільм про атомну бомбу, проте Рене звернувся до сценаристки Маргеріт Дюрас для художнього сценарію. Стрічка документує серію насичених особистих розмов (або одну довгу розмову) протягом 24 годин між французькою актрисою та японським архітектором, що перетворюється на пристрасний роман. Події відбуваються через 14 років після атомних бомбардувань.
Пам'ять і те, якою мірою минуле живе в сьогоденні, були центральною темою багатьох робіт Рене — що сподобалось кінокритикам.
На Каннському кінофестивалі 1959 року фільм було прибрано з офіційного конкурсу через американську делегацію, що подала звинувачення у зловживанні темою про ядерні бомби. Проте фільм отримав Міжнародну премію критиків FIPRESCI, а Маргеріт Дюрас була номінована на "Оскар" за оригінальний сценарій.
Нелінійна структура розповіді, "стрибки" монтажу та використання архівних кадрів надають стрічці характерного й експериментального стилю. Критики назвали цей фільм шедевром через авторську рефлексію на тему пам'яті — як колективної, так і індивідуальної — та її кінематографічної форми.
"Шербурзькі парасольки" (1964)
Жак Демі створив перший у світі фільм-оперу, в якому всі репліки співають і жодну не промовляють. Катрін Деньов і Ніно Кастельнуово грають двох молодих закоханих у французькому місті Шербур, яких розлучили обставини, але за класикою жанру — вони ще обов'язково зустрінуться.
"Шербурзькі парасольки" отримали "Золоту пальмову гілку" в Каннах та були номіновані на п'ять премій "Оскар".
Фільм вплинув на покоління кінематографістів, зокрема на Дем'єна Шазелла, який посилався на нього як на джерело натхнення для свого мюзиклу "Ла-Ла Ленд" у 2016 році.
"Злітна смуга" (1962)
Короткометражна стрічка Кріса Маркера, яка є одним із найкращих коротких метрів всіх часів.
Фільм розповідає про експеримент подорожі в часі після ядерної війни. Унікальним є те, що "Злітна смуга" зроблена майже повністю з фотографій.
Цей фільм також є прямим натхненням для фільму Террі Гілліама "12 мавп".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media