"Фотофобія" — документально-драматичний фільм 2023 року, знятий у співпраці Словаччини, Чехії та України.
Режисерами стрічки стали Павол Пекарчик й Іван Остроховський, які вже раніше працювали разом — у 2013-му вони дебютували у кіно з повнометражним документальним фільмом "Оксамитові терористи", який отримав премію Tagesspiegel Readers’ Award у програмі Forum на "Берлінале".
У своїй новій роботі "Фотофобія" автори фокусуються на історії 12-річного хлопчика та його родини, які ховаються у харківському метро від російських обстрілів. Світова прем'єра стрічки відбулася 2023 року в межах Венеційського кінофестивалю, у програмі Giornate degli Autori.
У цьому матеріалі журналістка Суспільне Культура Альона Шилова поговорила з одним із режисерів стрічки — Паволом Пекарчиком та розпитала його про виклики під час зйомок і важливість "Фотофобії".
"Фотофобія" — це документальний фільм. Розкажіть, як ви знайшли історію та героїв для нього? Що саме стало для вас індикатором того, що цю історію потрібно розповісти?
Історія "Фотофобії" розгортається на станції харківського метро "Героїв Праці". У перші місяці ескалації там знайшли притулок близько 2000 людей. Ми хотіли розповісти історію, яка б виходила за межі звичної естетики зображення війни. І ми знайшли дітей-героїв, через яких можна було б розповісти про те, як цивільні особи переживають конфлікт. Як в імпровізованому просторі метро вони займаються повсякденними справами: готують їжу, перуть, будують стосунки, сплять. Через ці звичні дії глядач може краще співпереживати героям фільму і глибше відчути емоції ситуацій, які вони переживають.
Зображуючи людський досвід війни, з якими викликами ви зіткнулися? І як ви керувалися етичними міркуваннями, пов'язаними з цим?
Ми були здивовані тим, наскільки добре люди, які ховалися в метро, ладнали між собою. Вони співпрацювали, і здавалося, що між ними не було ніяких конфліктів. Середовище було дуже "людським". Звичайно, під час наших поїздок на поверхню, допомагаючи волонтерам, транспортуючи медикаменти або допомагаючи з евакуацією, ми стикалися з кількома ситуаціями, коли доводилося вирішувати, чи продовжувати знімати, чи допомагати — камера завжди відходила вбік.
Особисто я не дуже розумію людей, які можуть продовжувати знімати в такі моменти. Якби я знімав замість того, щоб накладати джгут, то, напевно, шкодував би про це до кінця життя.
Якою була роль сторителінгу у вашому фільмі? Яким чином ви прагнули встановити емоційний зв'язок з авдиторією?
Через тонке та спостережливе зображення розвитку стосунків між головними героями та протекційних стосунків між матір'ю і сином нам вдалося створити наративну лінію, що містить контрасти, які врешті-решт завершуються "роз'єднанням", "пошуком чогось нового"... Сильніший емоційний зв'язок, ймовірно, створюється завдяки тому, що ми спостерігаємо щось буденне на тлі війни.
Робота з дітьми в документальному фільмі про війну, безсумнівно, є складним завданням. Як ви підходили до процесу зйомок і взаємодії з ними?
Ми почали знімати з дітьми лише через кілька тижнів, коли вони вже сприймали нас як частину свого природного середовища. По суті, ми їх розважали. Зйомки були складними, оскільки діти мають короткий спектр уваги. Часто спроба знімати швидко закінчувалася гонитвою або якоюсь іншою діяльністю, непов'язаною з фільмом.
Діти часто привносять унікальний погляд на історію. Як їхній досвід сформував оповідь вашого документального фільму і який вплив мали їхні голоси на загальний меседж, який ви хотіли донести?
Розповідаючи історію, де головними героями є діти, а тлом — війна, важливо не скотитися до пафосу. Маючи трохи терпіння, спостерігаючи за їхнім світом уважно і правдиво, фільм може уникнути цього. Парадоксально, але наявність дітей у ролі головних героїв дозволила нам "зануритися" у частини фільму, зняті на Super8Ручна плівкова відеокамера.. Це такий "сімейний" формат. Прив'язаний до спогадів... часто оптимістичних. Так похмуру реальність, що лежить на поверхні, можна було зобразити дещо по-іншому.
Ми думали про те, як уявляють собі війну діти, які знають про неї лише з уривків розмов дорослих або краєм ока бачили в соцмережах. Це привело нас до Super8, де діти допомогли нам відійти від традиційної форми оповіді чи зображення.
Чи стикалися ви з опором або занепокоєнням батьків чи опікунів щодо участі їхніх дітей у документальному фільмі про війну? Як ви розв'язували ці проблеми?
Діти, заховані під землею на кілька місяців, стикалися з нудьгою. Батьки могли це помітити. Коли ми почали розважати дітей і працювати з ними, вони сприйняли це як позитивну активність. Вони були дуже щасливі.
Діти можуть мати обмежене розуміння історичного чи політичного контексту війни. Як ви спрямовували обговорення, дослідження цієї теми з ними?
Ми не керували дітьми. Ми спостерігали за ними. Намагалися не навантажувати їх більше, ніж вони вже були.
Як проходили зйомки? Яких протоколів безпеки ви дотримувалися? Що було найскладнішим під час зйомок?
Безпеку під час зйомок у метро забезпечували працівники станції, працівники міліції, які несуть службу безпосередньо на станції метро, і, головним чином, чотири з половиною метри бетону над нашими головами.
У приміщенні станції метро, коли ввечері зачинялися броньовані двері, я почувався чи не найбезпечніше за перші місяці війни. А на вулиці? З нами завжди були якісь розумні люди: чи то волонтери, чи то військові. Ми пройшли курси тактичної медицини — але на вулиці все одно все залежить від випадку та везіння, іноді трохи більше...
Найскладніші переживання під час зйомок пов'язані з відчуттям безпорадності, коли ти не можеш допомогти пораненим — або тому, що прибув надто пізно, або не був готовий до того, що сталося.
Які були труднощі та перешкоди під час зйомок у Харкові? Можливо, бюрократичні? Чи отримали ви дозвіл від мерії міста? Чи дивився хтось із міських чиновників фільм?
Ми були здивовані тим, наскільки організовано Харків чинив і продовжує чинити опір ворогу, а також тим, як дисципліновано і швидко проводили ремонтні роботи.
У перші місяці ми зіткнулися з дуже малою бюрократією і дуже доброзичливим підходом. Нам допомагали люди з міських підприємств і, звичайно, з мерії. Навіть через неформальний підхід ми могли поговорити з керівниками рятувальних служб. Про бюрократію не йдеться. Люди в Харкові дуже відкриті та доброзичливі.
Можливо, пізніше ми почали відчувати (труднощі — ред.) на блокпостах, коли пересування журналістів почали суворіше контролювати, але це не було чимось непереборним. Ми надіслали їм посилання, і ми відчуваємо, що вони його подивилися. Ми отримали позитивні відгуки від наших друзів у місті.
Чи був якийсь особливий досвід у ваших попередніх роботах, який допоміг вам під час зйомок "Фотофобії"?
У нас обох був досвід роботи з дітьми на знімальному майданчику. Ми знали, чого очікувати, тому озброїлися терпінням і гарним настроєм.
Яка сцена у фільмі стала для вас несподіванкою?
Їх було багато. Коли знімаєш фільм у форматі спостереження, завжди є щось, що тебе дивує. Було цікаво спостерігати, наскільки природно батьки реагували в діалогах на "підказку" для теми діалогу. Мама Микити, Яна, зіграла чудово. Прекрасні моменти спостерігалися в енергетиці 86-річного Віталія Павловича, який фліртував з лікаркою-пенсіонеркою Славою.
Що було для вас найбільш зворушливим моментом під час створення "Фотофобії"?
Для мене це був момент, коли я знімав на Super8 у Старому Салтові. Хлопець гнався за куркою, а коли зловив її, став перед зруйнованою будівлею з куркою на руках і сказав: "Позаду мене — наша школа. Ми побудували її в 1938 році. У 1942 році німці її спалили. У 2020 році ми її відновили, а у 2022 році росіяни її спалили". Для мене він лаконічно підсумував те, що сталося в їхньому селі за останні 70 років. Це не увійшло до фільму, оскільки матеріал Super8 був використаний без синхронізації звуку. Але те, що він сказав, залишилося в моїй голові, і я часто думаю про це.
Як би ви описали стиль режисури у фільмі "Фотофобія"?
Режисерський стиль можна схарактеризувати як мінімальне втручання в те, що відбувається, і чергування двох станів: розважати дітей і намагатися максимально сконцентрувати їхню увагу (часто невдало).
Як створення цього документального фільму про війну вплинуло на ваш власний погляд на цю тему, і який меседж чи висновок, на вашу думку, глядачі зможуть зробити, подивившись ваш фільм?
Я знімаю фільми, які допомагають мені проаналізувати явище, зануритися в нього хоча б трохи глибше. Після того, що я побачив в Україні, я сподіваюся, що після перегляду фільму люди стануть більш чутливими до цієї нації, яка страждає від агресії, і проявлять таку необхідну солідарність, емпатію та підтримку. Сподіваюся, вони зрозуміють, що це війна між двома культурами. Йдеться не тільки про те, де будуть українці, а й де всі ми будемо в майбутньому. Особисто я намагаюся з усіх сил допомагати своїм друзям в Україні і знаходжу в цій допомозі відчуття більш інтенсивного та осмисленого життя.
Закінчуючи розмову, Пекарчик докинув:
"Я відчуваю велику радість, коли бачу на фестивалях нові, хороші українські фільми, які розповідають про цю війну. Про неї треба говорити — це цивілізаційний конфлікт. Необхідно заручитися підтримкою в такій кількості, щоб гинуло якомога менше людей, які захищають свободу — в ідеалі, щоб не загинуло жодної людини. І дуже щиро додам — Героям Слава. Ми знайшли тут багато добрих друзів".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media