Гумор "Кварталу 95" і "Дизель Шоу": іронія, примітив чи продовження російського імперіалізму? Про сміх після КВНу

Ексклюзивно
Соцмережі вибухнули обговоренням недоречного жарту від команди "Квартал 95". Чому люди досі сміються з дискримінаційних жартів?. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Після кількох свіжих скандалів навколо номерів "Кварталу 95" та "Дизель Шоу" в соцмережах виникло велике обговорення того, що таке самоіронія, чи існують межі допустимого в гуморі та чому жарти традиції КВН"Клуб веселих і кмітливих", російською "Клуб весёлых и находчивых", звідси "КВН" — естрадна гумористична гра двох або більше команд за попередньо підготовленими та імпровізаційними конкурсами на задану тему з метою визначення переможця. на "гарячі теми" не несуть терапевтичного ефекту, а посилюють іншування і розкол усередині країни.

Що це говорить про нашу культуру? Чому примітивні жарти взагалі смішні? Чому жарти "Кварталу 95" і "Дизель Шоу" про "типових українців" не є іронією, або самоіронією, як вони вважають? Чому сексистські, гомофобні або дискримінувальні жарти — це не актуальний матеріал про болі суспільства і чи існує радянська та пострадянська традиції в гуморі?

Чим пост-КВНна традиція відрізняється від стендапу і про що говорить реакція суспільтва на жарти "Кварталу 95" і "Дизель шоу" — Суспільне Культура поспілкувалося з письменником, перекладачем, засновником YouTube-каналу "Твоя підпільна гуманітарка" Остапом Українцем, сценаристкою і ведучою YouTube-каналу "Телебачення Торонто" Олександрою Гонтар, авторкою гумористичних скетчів в Instagram та TikTok, блогеркою Сашею Шабаліною та стендап-комікесою Ганною Кочегурою.

Але спочатку нагадаємо, що сталося.

Чому всі говорять про "Квартал 95" і "Дизель Шоу"

Скандальний епізод програми "Новорічний вечірній квартал" вийшов 31 грудня: у номері переселенка пояснює, що вона "сіСькадовська", тому досі "разговорювала на росіянському язику", українську "вирчала" у школі, але "позаблювала" всі слова. Серед десятка примітивних та нечутливих жартів було й те, що автори помилилися з географічним розташуванням міста — Скадовськ розташований не на сході України, а на півдні, це Херсонська область.

На шоу одразу відреагував міський голова Скадовська Олександр Яковлєв: він закликав "Квартал 95" перепросити й нагадав, що місто досі в окупації.

Після хвилі критики телеканал "1+1" пообіцяв видалити з YouTube номер про Скадовськ, а пізніше у культурному кластері "Краків" скасували виставу з акторкою Іриною Гатун, яка брала участь у номері.

Команда "Кварталу 95" перепросила, але заявила, що сценкою вони хотіли "показати, що не страшно робити навіть грубі помилки під час переходу з російської на українську", а також додали, що "роздування зради на рівному місці грає на руку ворогові". Акторка Ірина Гатун у своїх сториз в Instagram також перепросила, але додала: "Але тим проплаченим тварям, які спеціально піднімають хейт, я хочу сказати, що ви та ваш Путін – х*йло".

Також її та іншого коміка Юрія Великого внесли на сайт бази "Миротворець" за "участь у гуманітарній агресії проти України", а Комісія з журналістської етики опублікувала висновок щодо номера, де вони наголошують, що "гумор не має спричинити додаткової ретравматизації".

Скандальний номер "Кварталу 95" про внутрішньо переміщених осіб і мовні помилки. Скриншот із відео

Тижнем раніше за "Квартал 95" у скандал потрапили гумористи з "Дизель Шоу" — вони показали неоднозначний номер про українську родину на тимчасово окупованих територіях. Життя сім'ї виглядає абсолютно нормальним, вони можуть огризатися російським військовим і обирати, чи отримувати російський паспорт: актор Євген Гашенко, що грає роль чоловіка, говорить, що піде за паспортом окупантів, "тільки якщо у нас туалетний папір закінчиться".

Оглядачка "Детектора медіа" Марина Крижня слушно зауважує, що "Дизель Шоу" подає історію з отриманням російського паспорта так, наче в українців є якийсь вибір. "Чим це погано? Це створює враження, що українці, які отримали російський паспорт, самі того бажали. Насправді ж це метод упокорення. Пенсіонерам без російського паспорта відмовляють у пенсії — єдиному джерелі доходу. Українців можуть кинути на підвал, відмовити в медичному обслуговуванні чи навіть убити", — пише журналістка.

Окрім цього, коли в номері з'являються росіяни-окупанти, їх показують як тупих п'яничок, а згодом ще й показують їх геями, висміюючи це.

У відповідь на скандал, який розгорівся після номера, "Дизель Шоу" назвали своїх критиків, які вважали такі жарти недоречними, "ботами і хейтерами", а акторка Вікторія Булітко у своїх сториз почала публічно булити журналістку та блогерку, які критикували виступ.

Скандальний номер "Дизель Шоу" про українську родину на тимчасово окупованих територіях. Скриншоти з випуску "Дизель Шоу"

"Квартал 95" вже потрапляв у гучні скандали. Наприклад, коли його учасники називали експрезидента Віктора Ющенка "сеньйором Голодомором", томос про автокефалію — "термосом", а Україну — "повією".

У 2019 році студія разом із хором ім. Верьовки висміяла підпал дому ексголови Нацбанку Валерії Гонтарєвої, назваши це "яскравою подією".

Критики "Дизель Шоу" закидають їм пропаганду антивакцинаторства, гомофобію, регулярні жарти про хитрих євреїв, ромів-крадіїв, приниження кримців і кримських татар, заклеювання рота дружинам, колосальну кількість номерів про секс-працівниць та рекламу алкоголю у виконанні дітей. "В новорічному номері щонайменше сім (!) жартів про дефекацію", пише про цьогорічне шоу оглядач Олександр Морський для "Детектора медіа".

Суспільне Культура вирішило поспілкуватися з експертами про пост-КВНний жанр комедії гумористів із "Кварталу 95" і "Дизель Шоу", розібрати, чим він відрізняється від стендапу, а також чому заслуговує на критику.

Чому примітив взагалі смішний?

Олександра Гонтар

Примітив смішний, бо так буде завжди, це пласт гумору, зрозумілий широким масам — і в цьому немає нічого поганого. Ми можемо дивитися банальні американські комедії для розкруту абощо, але що саме стоїть у центрі цього примітивного гумору і як він прописаний — це і вирішує, чи ми відторгаємо його.

Остап Українець

Часто — бо ми розуміємо його примітивність, то чом би й не посміятися з недолугого? Це безпечний сміх, і він нічого нам не вартує. Я тут не конкретно про вбогі сценічні жарти, а про все, що можна назвати "примітивним" гумором: жарти, що не потребують інтелектуальних чи емоційних зусиль, аби їх вигадати, і так само не вимагають ні інтелектуальних, ні емоційних зусиль, аби їх зрозуміти. Все починається з жарту про лопату (якщо ви не знаєте класику, ось цей жарт — "Лопата") і закінчується десь на головних сценах України пошуком кумедних асоціацій між українськими словами. Ніхто не святий: як і всі, у школі я гигикав з французького слова perdue (чит. "пердю", загублений).

Часто примітивна розв’язка жарту смішна вже через те, наскільки вона руйнує очікування власне примітивністю. Існує окремий клас анекдотів із немилосердно та непотрібно довгим сетапом (тілом жарту) і вкрай тупим панчлайном (власне комічним елементом).

Буфонада — теж примітивний гумор, а саме буфонадні персонажі часто стають найбільш культовими, від Тома і Джеррі до Містера Біна. Зрештою, українській культурі хороший примітивний гумор не чужий. "Маски-шоу", скажімо, виключно на травестії з буфонадою і було збудоване, на костюмах та фізичному гуморі, пов'язаному з невдачами і стражданнями — але гіпертрофованими настільки, що від них легко відмежуватися.

Ровен Аткінсон у ролі містера Біна. Фото з відкритих джерел

Ми сміємося з дуже різних причин, і "просто так" у переліку далеко не найостанніша. Якщо ви сміялися з жартів, про які можна сказати "це так тупо, що аж смішно" — ви також сміялися з примітиву. Примітив часто є складовою абсурдного гумору: лицар із куркою в "Летючому цирку Монті Пайтона" чудово це ілюструє. Проблема "Кварталу" і "Дизель Шоу" не у примітиві як такому.

Саша Шабаліна

Залежить від того, як розуміти "примітив". Якщо друг послизнувся і упав у калюжу — 99 % людей посміється, хоча в цьому немає нічого концептуально нового. Над таким я сміялась у 5 років, посміюсь і зараз. Інша справа, коли друг падає в калюжу десятий раз поспіль. Це вже перетворюється з примітиву на пошлість, бо я це щойно бачила десять разів. Що змушує людей сміятись над тим, що вони вже бачили і чули, я ніколи не зрозумію.

Ганна Кочегура

Важливіша не складність жарту, а вкладені сенси, тобто те, над чим саме сміємося, що або хто є об'єктом жарту. Тому різні жарти на ту саму тему сприймаються по-різному.

Нещодавно в англомовній стендап-спільноті буле велике обговорення жарту Мета Райфа про домашнє насильство (довільний переклад: "Ми зайшли в ресторан, і хостес була з фінгалом. Мій друг каже: «Мені її шкода, відправили би її на кухню хоч, де її не побачать». А я сказав: «Якби вона вміла готувати, то фінгала в неї б не було»"). Це дуже примітивний жарт, побудований на стереотипах. Тут об'єктом сміху є жінка, що пережила домашнє насильство. В тому ж дискурсі згадували старий жарт Едді Мерфі ("Раніше можна було бити жінок, а зараз вже ні… Вже не можна, вони всі ходять на фітнес і відмудохають тебе").

Тут жарт теж не надскладний, але об'єкт інший — жінка в жарті може дати здачі, вона не жертва, їй надається сила. Тому хоч це жарти на одну тему — про домашнє насильство, — вони дуже по-різному сприймаються і працюють. Один просто ліниво повторює стереотипи, другий, навпаки, їх запечерує. Один сміється зі слабшої, інший — з того, що був у позиції сили весь час. Тому гумор не має бути надскладним, щоб бути смішним. Він має нести адекватні сенси.

Чому жарти "Кварталу 95" і "Дизель Шоу" про "типових українців" не є іронією, або самоіронією, як вони вважають?

Олександра Гонтар

На жаль, типовий українець у гумористичних проєктах зазвичай був шароварним, тому самоіронією це дійсно складно назвати, бо я не можу уявити, що цих персонажів виписували люди у блискучих шароварах і у віночках з пластиковими квітами на голові. Зараз вже нібито для багатьох стало зрозуміло, що такі "типові українці" — це моветон, але лишаються штампи з регіонального розподілу, що ми бачимо у скетчі "Кварталу", наприклад. Якщо гумор про внутрішньо переміщених осіб і доречний — то персоніфікований і від внутрішньо переміщених осіб.

Остап Українець

Іронія — це насмішка в серйозній оболонці. Іронією була б моя відповідь на попереднє питання, якби замість останнього речення я написав "Тому, як бачите, немає жодної проблеми у висміюванні українців".

Іронія потребує критичного погляду на критикований предмет. Для цього предмет треба розуміти.

"Квартал" і "Дизель" іронію загалом не практикують, бо вона практично несумісна з примітивом. Винятком буде пародійна функція: примітив підміняє щось складне: як-от шоу Даян Морґан в образі Філомени Канк, що представляє серйозні документальні теми через примітивізацію предмету.

Англійська акторка і комікеса Даян Морґан в образі Філомени Канк. Фото: ВВС

Розпізнавання іронії вимагає інтелектуального зусилля, власне на противагу буфонаді чи тому, що ми тут назвали "примітивним" гумором. Іронію як інструмент примітиву геніально використовує, скажімо, Едґар По у своїх ґротесках, на кшталт "Диявола на дзвіниці" чи "Герцога Де Л'Омлета". Це загалом трошки інший тип гумору, ніж дозволяє ігровий сценічний.

Але тут є ще важливіший момент — традиція жартів. "Кварал" і "Дизель" не намагаються творити нову комедійну дійсність, вони оперують знаними шаблонами. Сміх, який вони провокують, є сміхом від впізнавання. Впізнавання чого? Заготовлених висміюваних стереотипів. Загалом політичний та соціальний гумор, як і політична та соціальна сатира (бо саме з цими темами команди працюють), мав би виконувати критичну функцію, не просто заграючи, а полемізуючи з проблемами і викликами суспільства.

Натомість "Квартал" і "Дизель" беруть заготовлені раніше стереотипи, демонструють їх публіці для впізнавання, після чого кладуть назад. Жодного пропрацювання цих тем, скільки я бачив їхніх шоу (значно більше, ніж хотів би), в обох студій немає і не було. А от звідки саме студії взагалі беруть ці стереотипи — питання цікавіше.

Саша Шабаліна

Будь-який біль можна перетворити на комедію завдяки відповідному рівню майстерності. Саме тому я жартую про блогерів, їжу і шампуні. За 10 років статусу ВПО у мене немає жодного жарту навколо цього, бо біль не дає можливості як слід повеселитись над окупацією мого дому.

Виходить, треба обирати: або вмикати емпатію та солідарність, щоб не будувати контент на сегрегації і болях українців, або доводити гострий жарт до досконалої форми, яка нікого не образить і всіх повеселить.

Ганна Кочегура

Я погоджуюсь, що це складно назвати самоіронією. По-перше, це сцени, де фігурують вигадані персонажі. Якби гумористи цих шоу говорили про себе і свій досвід, це можна було би вважати певною самоіронією. А так вони вигадують ситуації і людей (на мою думку, далеких від реальності) і сміються над ними. Вони просто використовують сталі і старі стереотипи, ніяк їх не осмислюючи. Кум — завжди кум, дружина — завжди дружина, українці — завжди дурні й хитруваті.

На мою думку, це просто ліниво написаний і виконаний посередній продукт. Немає в ньому нічого цікавого або нового. А певні стереотипи взагалі шкідливі. Коли вони використовуються так у гуморі, то це надає їм валідації і продовжує їхнє суспільне життя.

Радянська і пострадянська традиції в гуморі — чи існує вона? Яка вона?

Олександра Гонтар

Радянська традиція у гуморі — це жартувати про дискриміновані верстви населення, про тих, хто не є носіями привілеїв суспільства, яким воно було на той час. Усе це проглядається на рівні анекдотів, які могли бути ксенофобними (про людей так званої неслов'янської зовнішності). Вони могли будуватися на соціальній диференціації — про селян, які зазвичай були дурні на противагу містянам, і тому подібне. Звісно, це передалося вже і у незалежні держави, які колись належали до складу СССР.

Остап Українець

Ми зараз готуємо до друку другу частину антології "Культурна експансія", де один із текстів якраз детально аналізує феномен радянського КВК, що фактично ліг в основу пострадянського гумору загалом. Та самих типових рис не так багато:

  1. Контрольована політичність. Радянський і особливо російський гумор не цілком аполітичний, проте його контакт із політичними темами вкрай контрольований. Існують "безпечні" теми, з яких дозволено сміятися до певної міри, проте не існує того, що дозволено висміювати і деконструювати. Радянський гумор є просто одним із вертикальних сервісів державної влади.
  2. Статичність. Оскільки теми діляться на "безпечні" та "небезпечні", гумор дуже повільно реагує на зміни, якщо реагує взагалі. Що не отримує "держзамовлення на висміювання" чи не є попереднім сміховим багажем, те часто не буде відображено взагалі. Не тому що з цього не сміятимуться чи тому що про це смішно не пожартуєш. А просто тому що така кон'юнктура. А ще за жарти на заборонені теми може дуже боляче прилетіти. В Україні, до речі, теж. Просто в нас прилітає від звичайних людей через емоційну глухоту і знецінення досвіду. В Росії прилітає від владної групи, котра не може послабити контроль над обговоренням себе. І цю різницю також треба мати на увазі, коли ми критикуємо певний номер чи навіть вимагаємо закрити певне шоу.
  3. Ксенофобія. Взагалі вона випливає з неминучої стереотипізації, але тут важливо, що традиція багатьох "класичних" жартів — радянська. А ксенофобний сміх з іншого, який у нас маскують словами про "іронію", був інструментом знецінення колонізованих спільнот, замовчуванням і витісненням їхнього колективного досвіду і, зрештою, ідентичності, в царину смішного. Хоч жодна спільнота не є комічною сама по собі, багато спільнот у номерах "Кварталу" і "Дизеля" продовжують трактувати як сміховинні саме через їхню ідентичність. Пригадайте анекдот про чукчу. А тепер пригадайте, як насправді називається народ, який росіяни прозвали чукчами. Або що-небудь про цей народ, крім відомого з анекдотів? Навіть якщо ви знаєте правильні відповіді на ці запитання — найпевніше, ви дізнались їх куди пізніше за негативні стереотипи. Такі були для всіх: анекдоти "про грузинів", "про молдаван" і безліч інших були і багато де залишаються окремими жанрами, фіксуючи негативні упередження і заважаючи створювати горизонтальні зв'язки між спільнотами. Це створює потребу делегувати навіть локальні спроби порозуміння метрополії, котра нібито єдина може спільноти примирити.

Тому доцільно запитати: які наслідки того, що ми застосовуємо до себе гумор, первісно покликаний не просто зневажати нас, але послідовно заступати і приховувати нашу самопрезентацію? Гумор "Кварталу" і "Дизель Шоу" надзвичайно великою мірою, якщо не переважно, є продовженням російського імперіалізму та культурної експансії. Просто добровільно, власноруч і за власні гроші.

Ганна Кочегура

Я не думаю, що ми маємо у всьому звинувачувати радянську окупацію. Люди, які пишуть і виконують сценки у "Кварталі" і "Дизелі", більшість свого життя (якщо не все) живуть у незалежній Україні. Тому ми не можемо сказати, що їхня творчість повністю витікає з радянської традиції. Вони мали час і всі ресурси, щоб працювати на якість. Але обрали працювати на кількість.

Часто пост-КВНну традицію порівнюють зі стендапом, вказуючи на те, що це "різні техніки бою". Якою є функціональна відмінність між ними?

Олександра Гонтар

Якщо пост-КВНну традицію ми розглядаємо як різні комедійні проєкти, де ставлять скетчі на задану тему і відіграють їх — то це геть далеке від стендапу. Стендап-комедія — це запаковування свого досвіду, бачення і життя у гумористичний монолог, який може наштовхнути глядача на рефлексію і роздуми. Стендап-комедія як та, що зароджувалась у західному суспільстві, часто порушує важливі проблеми суспільства і є реакціоністською.

Ганна Кочегура

Гумористична складова — єдине, що їх поєднує. КВН — це колективна творчість, де автентичність і правдивість матеріалу не дуже важливі. Виконавці та автори можуть бути абсолютно різними людьми. Стендап — це індивідуальна творчість, де автор сам і розповідає свій матеріал. Тут автентичність і правдивість мають надзвичайну важливість.

Стендап-коміки говорять про свій досвід або свої роздуми. Так, там може бути певна доля вигадки або абсурду. Але все починається з власного переживання. Важливою теж є актуальність: що відбувається у світі, що бентежить суспільство. Стендап у багатьох випадках — це реакція на життя. КВН у своїй пізній і сучасній формі — це ескапізм, втеча від життя. Він не прагне коментувати дійсність, він прагне створити шоу. Також стендап не тяжіє до постійного сміху кожну хвилину. Тут є місце роздумам і якимось складним темам. КВН такого не терпить.

"Западенці" і "східняки": регіональні особливості як привід для жартів — чому це досі популярна тема? Це щось, що тягнется ірраціонально, чи це — тут не можемо про це не подумати — вплив ворожого ІПсО?

Остап Українець

"Квартал" і "Дизель" не роблять поправку на свою публіку і на те, як сильно змінилося суспільство. Власне тому що їхній гумор, як і об'єкти гумору, цілком статичні. Це одна причина. Інша причина в тому, що їхній гумор також не призначений для українського погляду. Він призначений для Росії.

Специфіка централізованого КВК, з культури якого виросли обидві студії, в тому, що представники провінцій і колоній приїздять у метрополію для самоприниження перед високим панством.

Враховуючи, що штучне вкидання і розкручування поділу України за регіонами належали до улюблених диверсійних політик Росії фактично від першого ж року Незалежности, доцільно поставити інше питання: чому хтось нині взагалі оперуватиме моделями, які нав'язала нам російська пропаганда? Можливі висновки: цей хтось достатньо дурний, щоб не розпізнати ворога, що прямо кричить про це; або не сприймає ворога всерйоз і вважає, що використання його власних стереотипів про нас не є проблемою (тобто ще дурніший); або не вважає ворога ворогом.

Йдеться не лише про людей, котрі заперечують російську агресію чи підтримують геноцид українців. Йдеться загалом про людей, котрим імперський погляд на українське суспільство є ближчим за український погляд. Котрі не вважають культурну експансію за частину агресії — а це точно так само є запереченням російської агресії. Росіяни в такій сміховій моделі є фактично ближчими за таких само українців з іншого регіону. Дистанція між московською публікою і людьми, котрі готують ці шоу, є багатократно меншою за дистанцію між авторами шоу і людьми, яких вони висміюють. Підкреслене іншування українців за регіонами, особливо коли це іншування складається з комедійних стереотипів, є системною імперською насмішкою із самої ідеї соборності. Логіка такого гумору покликана заперечувати базові націєтворчі і просто суспільні цінності: яка ж Україна єдина, як вона розділена за регіонами, котрі одне одного ненавидять і висміюють? Саме так до цього гумору і належить ставитись — як до проросійської і антисуспільної у своїй основі діяльності. Не тому що він заборонений з етичних причин, а тому що це те, для чого він історично використовувався, тому використання його зараз просто продовжує російську імперську політику, але власними руками і добровільно.

Зрештою, цей гумор призначений для умовної "ментальної Москви", лише щоби сміятися тут і зараз. Більш стратегічне, кінцеве його призначення в тому, щоб переконати самих висміюваних, буцім перед ними не висміювання, а належне і принаймні нейтральне зображення. А то й узагалі доброзичлива, мудро-зверхня посмішка старшого брата до недолугих підлеглих, яких йому (не за власною волею в цій історії!) історично треба глядіти. Це, зокрема, один із інструментів маскування російського імперіалізму, інверсія колоніальних стосунків, у якій сам колонізований просить колонізатора про опіку і допомогу. Це опис самоприниження козаків із "Ночі перед Різдвом", перетворений на зброю проти нашої єдності.

Свого часу такий гумор належав до інструментів, що робили з людей співучасників знищення і вимирання власних спільнот, які належало проміняти на "нормальну", "імперську" ідентичність. Сьогодні він є просто інструментом, що породжує, загострює і поглиблює конфлікти, які ми успадкували з СРСР і так і не спромоглись розв'язати до кінця. Нерідко — тому що й не пробували. Можна бути українським патріотом, донатити на ЗСУ, а водночас бути жертвою російської пропаганди ненависті й ширити її далі.

Часто пост-КВНні жарти є сексистськими, гомофобними або дискримінувальними за іншими ознаками. Знову ж таки, вони можуть думати, що пропонують матеріал про болі суспільства, на гарячі теми. Чому манера, в якій вони про це говорять, часто недопустима? І як про складні теми говорить стендап?

Олександра Гонтар

Проблема у тому, що вони говорять про дражливі теми для теперішнього суспільства, використовуючи понятійний апарат минулого. Грубо кажучи, певні архаїчні погляди хочуть подати як дуже сатиричні, викривальні та сміливі. Але головна проблема у тому, що гумор роблять для глядача, тому глядач і автор мають зростати разом, а хто кого повинен стимулювати до розвитку — складне питання.

Остап Українець

Оскільки немає ні традиції, ні звички, ні бажання насправді вивчати через гумор проблеми і взаємодіяти з ними, висміюють тих, з кого сміятися безпечно, хто не може говорити власним голосом і чий досвід є для нас достатньо чужим, аби експлуатувати його. Звідси сміх з українців на окупованих територіях, з кримських татар, з людей, котрі зараз формують нову мовну ідентичність, а тому є більш вразливими.

У суспільстві відбуваються колосальні зміни, це треба розуміти. Не всі зміни на краще, і факт зміни не є щитом від сміху, але проблема в тому, що гумор "Кварталу" та "Дизеля" і не ставить подібне за мету. Це жорстоке висміювання слабшого. І так, це різновид гумору — але чи це справді той тип гумору, через який ми хочемо показувати й бачити свій колективний досвід?

Цей сміх деструктивний для нашого суспільства, але деструктивна і самодеструктивна поведінка часто буває привабливою. Стрес та виснаження лише множитимуть фрустрацію від глобальних проблем, на які ми не маємо впливу, і значна частина цієї фрустрації виливатиметься на слабших. Це проблема, що потребує уваги і роботи, але я нітрохи не компетентний її розв'язувати чи обговорювати якось глибше.

Ганна Кочегура

Можливо пост-КВНщики більш схильні до таких жартів (хоча я б так широко не узагальнювала), бо вони апріорі довше в комедії, а отже жартували такі жарти й раніше. І навіть 10–20 років тому багато таких жартів толерували та показували на телебаченні. Було менше критики, був інший суспільний дискурс. Зараз ми всі пильніші до наративів і до інформації, яку отримуємо. Недопустимість народжується, коли об'єктом жарту стає слабкий у суспільній ієрархії. Якщо гуморист жартує з позиції сили і сміється над групою людей, що і без того слабші соціально, то це як бити лежачого. В цьому немає нічого хорошого або смішного. Це тільки укорінює певні несправедливості, які треба долати.

Якщо ж об'єктом жарту є група, що соціально сильніша, то це зовсім інша історія. Тут роль грає перспектива і наголос. Стендап по-різному говорить про складні теми. В тому-то і його перевага — кожен комік або комікеса говорить від себе, індивідуально. Хоча правила перспективи і наголосу ті самі.

Чому варто критикувати цих гумористів або ці шоу? Чому важлива реакція суспільства?

Остап Українець

Передусім — тому що критика є здоровою емоційною реакцією на небайдужі питання. Критика є первинним інструментом діалогу. Я переконаний, що в основі практично всіх наших дій і слів, які ми б назвали "усвідомленими", лежить певна фундаментальна філософія. Речі, які ми приймаємо як аксіоми.

Філософія "Кварталу" і "Дизеля", вочевидь, розглядає незаслужені страждання членів власної спільноти як матеріал, котрий не тільки можна, а й варто системно висміювати лише заради висміювання, без жодної додаткової функції корисності. Це інструменталізація страждань, перетворення людей на предмети, мало чим відмінні від решти реквізиту.

Очевидно, що погрози, насильство та навіть провокації за межами інтенсивних обмінів публіцистичним стилем — річ неприпустима вже тим, що незаконна, та й загалом деструктивна.

Те, що спостерігаємо в соцмережах, — це реакція людей на мистецтво. Це і є мистецький ефект від твору. Просто якщо цим мистецьким ефектом стає надзвичайно послідовна шкода для інших людей і сильне поглиблення суспільного розколу, знову і знову потрібно ставити питання: яку функцію, зрештою, цей сміх для нас виконує? Навіщо він нам? Звісно, в основі проблеми є відсутність у держави видимої культурної чи інформаційної стратегії, що передбачала б активну участь суспільства.

Поки культурне життя тримається на окремих інститутах, а не на системі взаємодії між владою і суспільством — це фактично культурний еквівалент дикого капіталізму, котрий прикривається явною брехнею про свою моральність. На телебаченні не дозволено казати "х*й", але дозволено знущатися з власних співгромадян в окупації. Це варварство з маленькою тонзуркою Тонзура — вистрижене чи виголене місце на голові католицьких ченців та священників на знак належності до церкви.на тімені.

Саша Шабаліна

Я абсолютно проти булінгу і агресії в бік гумористів, але можна давати реакцію на продукт. Як у побутовій психології: не "ти тупий", а "я вважаю твою думку тупою". У випадку сольного коміка, невдалий жарт — це і є миттєве покарання. Стендапера не треба додатково цькувати — він вже на сцені все зрозумів. Інше — коли йдеться про велику монопольну структуру з купою авторів, редакторів і монтажерів, які на кожен подих актора підкладуть сміх. Реакція суспільства — це просто сповіщення про те, що світ змінюється. Нічого особистого, як-то кажуть.

Ганна Кочегура

Гумор — це творчість. Будь-яка творчість є предметом критики, це абсолютно нормально. Критика загалом має допомагати митцю рости і розвиватись. Без відгуку аудиторії гумористи не можуть знати напевно, як їх матеріал працює і чи працює він взагалі. По-перше, це дає можливість їм побачити свої помилки, пропрацювати їх і робити краще. По-друге, нагадує, що вони пишуть матеріал і виступають не у вакуумі. Вони роблять це для людей. І люди мають право на свою думку.

По-третє, реакція важлива, щоб шкідливі стереотипи не укорінювались. Інакше може відбутися нормалізація — і хтось вважатиме, що сміятись над людьми, які переходять на українську, це нормально. Або що українські слова "смішно" звучать, бо слово "хвойда" подібне на "хвоя". Реакція суспільства запобігає нормалізації та укоріненню таких шкідливих практик.

Якими могли би бути подальші рефлексії та дії представників "Кварталу 95" і "Дизель Шоу"? Чи буде достатньо вибачень?

Олександра Гонтар

Здебільшого ми говоримо про телевізійні проєкти, які виникли у часи, коли з глядачами було мінімум конекту — хіба що на концертах та в турах. Це значить, що роками ці проєкти звикли до схвалення і народної любові, а не до критичної реакції. А коли є критика від людей з інтернету — виникає її несприйняття, тому що повні зали людей — досі мірило успіху.

Тому насамперед треба прийняти, що критика існує і на неї треба зважати. Можна сходити до психотерапевта і навчитися щирості, бо вимушені вибачення завжди виглядають як вимушені вибачення. Або ж найняти надійну людину на посаду кризового менеджера, який скаже, що визнати факап завжди краще, ніж написати 10 постів "ви все не так зрозуміли, бо тупенькі".

Остап Українець

Дуже наївно вважати, що це вперше в житті коміки сказали вкрай нечутливу річ і боляче отримали у відповідь. Немає сенсу поводитися, ніби це якийсь безпрецедентний страх божий. По-друге, самого тільки вибачення недостатньо, бо шкоди заподіяно.

Зазвичай, коли ти несамохіть завдаєш людині шкоди, а тоді усвідомлюєш, що зробив, перша реакція — або виправити шкоду, якщо можливо, або допомогти компенсувати наслідки. Тут жодних таких зусиль не видно — тільки стандартний троп "добре-добре, вибачте" зі сказаним набік "почекаємо, поки ці істерички вгомоняться".

Номер провокує критику тому, що він відштовхує частину українців, виносить їх за межі "нормального", принижує до статусу об'єкта. І люди це розуміють. І чомусь завжди, в усіх пластах історії, куди не глянь, іншувати близьких під час конфлікту із загальним ворогом було поганою думкою, яка йшла на шкоду суспільству та часто лягала в основу великих поразок.

Якщо хтось думає, що мистецтво, особливо ж масове мистецтво, можливо відділити від політичного висловлювання — хочу нагадати, що політика прийшла по наші душі ще 21 листопада 2013 року. Ігнорувати це після 24 лютого для мене межує із запереченням російської агресії. У таких випадках сторона, що завдала шкоди, має цю шкоду усвідомити. Або самостійно, або через суд, бо завдана шкода реальна. Дефамація і приниження гідності передбачають відповідальність за цивільним і кримінальним законодавством, а приниження людської гідності тут очевидне поза адекватним сумнівом.

Саша Шабаліна

Якщо чесно, я не вірю, що комусь реально потрібні чиїсь вибачення. Це якась дивна гра, яка не має жодного сенсу. Доволі лицемірно потребувати вибачень від програми, яку ти не дивишся. Тому я просто не буду дивитись телевізор ще сильніше.

Ганна Кочегура

Вибачення — це добре, але слова говорять набагато менше за справи. Найкраща рефлексія — це більш детальна робота з матеріалом і розуміння, що або хто є об'єктом жарту. А також які думки вони транслюють на велику аудиторію. Публічні виступи будь-якого жанру — це відповідальність, і треба ставитись до цього відповідно.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media