Мистецтвознавиця та культурна журналістка Ліза Корнійчук міркує про те, що є реалізм, реактивність та емоційність сучасного мистецтва.
Український стендап-комік Василь Байдак, відомий своїм абсурдним гумором, нещодавно заявив, що росіяни вкрали у нього абсурд. Те, що ще вчора було його творчим методом, з повномасштабним вторгненням перетворилося на сюжети новин.
Ось один із прикладів. Під час окупації Лиману, міста в Донецькій області, російський солдат вкрав камеру відеоспостереження з приватного будинку. Він подолав 4 000 кілометрів і привіз камеру додому після 3,5 днів у дорозі. Ми знаємо це напевно, тому що пристрій знову з'явився в мережі. Український власник відновив з'єднання та увімкнув функцію потокової трансляції камери. Тепер він дивиться власне реаліті-шоу — в головних ролях російська родина з Бурятії. Солдат, що вкрав камеру для зовнішнього спостереження, встановив її у себе в квартирі. Який твір мистецтва здатен перевершити цю реальність?
Я багато думаю про те, як життя перевершує мистецтво. Що залишається робити художникам, коли насиченість реальності абсурдом, символізмом, гротеском, трагізмом, сентиментальністю та іронією набагато перевищує нашу здатність все це обробити або навіть зафіксувати?
Чи митці почуваються пограбованими? Росія вкрала їхній риторичний простір, і сюрреалістична нова дійсність заповнила кожен куточок, витіснивши будь-яку потребу у вигадці чи уявному. Нема що перебільшувати, нема кого провокувати, нема чого ставити під сумнів.
Сама війна створила такі шокуючі сцени та історії, неймовірні у своїй сміливості, відвазі та іронії, що потреби у додаткових коментарях не виникало. Поширені через ЗМІ та соцмережі, ці історії перетворилися на символи війни. Художники відтворювали їх. Використовуючи свої звичні методи, багато хто, незалежно від того, чи були вони концептуальними художниками чи працювали з традиційними формами мистецтва, незалежно від техніки, яку вони обирали — живопис, ілюстрацію, перформанс чи нові медіа, почали запозичувати сюжети з реальності, в якій вони жили. Поворот до буквальності в сучасному українському мистецтві став дуже помітним явищем.
Цей буквальний поворот, однак, має специфічну особливість: він укорінений в образах, що циркулюють в Інтернеті. На багато робіт, створених після повномасштабного вторгнення, вплинула не лише реальність, свідками якої були художники і художниці, але й "реальність соціальних мереж", сформована або спродукована великими медіа агенціями, а також низовими каналами та повідомленнями, які продукують самі користувачі соцмереж. Я наважуся назвати нинішню тенденцію до буквального відтворення існуючих медіаобразів засобами мистецтва "реалізмом соцмереж", припускаючи, що його основним джерелом є колективний травматичний досвід великого масштабу.
Війна Росії проти України розпочалася у 2014 році і тривала вісім років. Але саме 24 лютого 2022 року все українське населення пережило спільний досвід повномасштабного російського вторгнення. Коли трапляється щось настільки величезне, щось, що повністю руйнує твій світ, ти раптом опиняєшся у вразливому стані, немовби зник твій хребет. Це момент, коли ще не існує мови, щоб описати свій досвід. Але існує майже фізична, потужна потреба поділитися ним, отже, нова мова має бути винайдена.
Після спостереження онлайн за облогою Маріуполя та деокупацією Бучі, після свідчення звірств російської армії, біль став досвідом багатьох. У своїй книзі "Тіло в болю" теоретикиня Елейн Скаррі говорить про нерозділеність болю та його опір мові. І все ж гостра потреба передати його витала в повітрі. "Оскільки людина, яка страждає від болю, настільки позбавлена мовленнєвих ресурсів, мова болю іноді повинна бути створена тими, хто сам не страждає від нього, але говорить від імені тих, хто страждає", — пише вона. Журналісти та документалісти, звісно, були основними спікерами, але художники також озвучували біль.
***
Художниця та артпродюсерка Інга Леві не чула вибухів у день вторгнення. Далеко від дому, не маючи що спаковувати і куди бігти, вона прокручувала стрічку новин. У ніч на 24 лютого вона була в Криворівні, селі в Карпатах. Виявилося, що Леві вже була в найбезпечнішому місці в усій Україні, на відміну від багатьох її колег, які намагалися евакуюватися з обстрілюваних міст кудись на захід. Однак, як і багато її колег, вона відчувала себе безпорадною. Оточена мальовничими горами і чарівним старим лісом, вона бачила на екрані лише ракетні обстріли, дим і поранених людей.
Леві почала малювати те, що бачила в новинах, поверх того, що відбувалося з нею. Вона назвала серію "Подвійна експозиція", ніби її очі — це касета з фотоплівкою, яку використали двічі. Поверх гірського силуету художниця зображає розбомблену будівлю в Києві. Людина, що годує стаю лебедів, ділить кадр з колоною російських танків, що прямують в Україну.
"Подвійна експозиція" — це щоденник війни однієї художниці, але багато в чому це щоденник цілого суспільства, що зазнало нападу.
Як показав випадок Леві, медіа стали інструментом травматизації, що, в свою чергу, вплинуло на мистецтво. Реалізм соцмереж виник через неможливість художньої символізації — образи конструювалися медіа до того, як їх могли конструювати митці. Вальтер Беньямін з Белграда колись написав: "Бути сучасним художником означає бути новим, неповторним, відмінним від інших. А копіювати означає працювати прямо протилежним чином. [...] копіювання насправді являє собою надзвичайно невинахідливу процедуру".
У логіці модерністського мистецтва копіювання — це метод, що асоціюється з кітчем. У логіці постмодерністського мистецтва копіювання — це жест трансгресії, який сам по собі містить провокацію.
Навмисне копіювання — це спосіб створення нового змісту, що досягається контекстом поза копійованим об'єктом. Коли копія ненавмисна, вона просто подвоює свій оригінальний образ, і якщо це образ болю, то копія подвоює біль. Це стало аргументом для багатьох художників утриматися від мистецтва, яке зображує війну.
"Поет ні на що не здатен", — так пише у своєму вірші Ірина Шувалова. Це приваблива теза. Що може зробити художній твір, щоб змінити хід історії? Особливо, якщо протиставити його документальному зображенню. Адже справжній потенціал мистецтва щось змінити вимагає дистанції та простору для роздумів, чого така подія, як війна, запропонувати не може. Реалізм соцмереж, який є дієвим способом терапії та переживання горя, працює на інтуїтивному рівні. Митці, що вдаються до реалізму соцмереж, реагують на власну безпорадність під час війни, використовуючи мистецтво як засіб комунікації або збору коштів. Більшість із тих, хто продовжував працювати після повномасштабного вторгнення, пожертвували свої роботи на потреби армії та гуманітарні ініціативи.
Однак, це ставить під сумнів художню цінність реалізму соцмереж. Оскільки тенденція до буквальності поширилась з повномасштабним вторгненням, відкат і заперечення цього методу також став більш помітним. Навіть художники, які покладалися на медіаобрази у своїй творчості, були налаштовані критично, а іноді навіть скептично щодо своїх буквальних робіт. Такий стан речей порушує питання про роль і місце цього мистецтва після того, як його основна функція — терапевтична чи комунікативна — була виконана. Чи можливо, що більшість робіт реалізму соцмереж застаріли?
І все ж, саме це мистецтво представляє Україну в момент, коли українська культура опинилася в центрі безпрецедентної уваги. З початком війни інтерес до українського мистецтва за кордоном різко зріс. Хвиля виставок, резиденцій та фестивалів української культури показала, що українське мистецтво є малодослідженим і невідомим західним кураторам. І тому раптовий попит задовольнявся поспіхом і переважно зусиллями кризових менеджерів, а не інтелектуальними голосами.
Війна, помножена на брак знань про Україну, стає родючим ґрунтом для нового міфу: слабка пострадянська країна з нізвідки протистоїть другій армії світу, "Давид проти Голіафа", аутсайдер, який демонструє вражаючу стійкість. У цій новій парадигмі Україна з білої плями на карті Європи стала центром сюжету. Україна цікавить світ, однак, не своєю європейською історією та культурою, не перерваною, але тривалою демократичною боротьбою чи соціальним прогресом, а своєю трагедією та героїзмом. І українське мистецтво цікаве не своїми художніми достоїнствами, а здатністю передавати біль.
Можливо, реалізм соцмереж не мав би стати тим, з чим в першу чергу асоціюється українське мистецтво, проте саме він опинився в центрі уваги міжнародної артсистеми. Подібно до того, як медіаобрази мають дуже короткий "термін життя" і їхній слід ефемерний, так і твори реалізму соцмереж були яскравим, але коротким спалахом в історії українського мистецтва. Можливо, на реалізм соцмереж очікує забуття, щоб не примножувати біль?
Цією публікацією Суспільне Культура завершує цикл есеїв та інтерв'ю в партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" й UMCA (Український музей сучасного мистецтва) до відкриття сайту "Архіву мистецтва воєнного стану". Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільне Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).
Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media