Фільм "Літургія протитанкових перешкод" режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук зняв ще у серпні 2023 року. Це 12-хвилинний документальний експериментальний фільм про те, як люди змінили власні професії внаслідок війни. Фільм знято за фінансування американського видання The New Yorker, яке згодом виклало фільм у відкритий доступ.
Прем'єра фільму "Літургія протитанкових перешкод" відбулася у рамках Sarajevo Film Festival, а після того була представлена ще у понад 80 міжнародних кінофестивалях, зокрема в "Санденсі" та фестивалях у Торонто й Нью-Йорку.
У грудні у рамках Кіноклубу Docudays UA при Українському ПЕН відбувся показ та обговорення документальної стрічки "Літургія протитанкових перешкод" Дмитра Сухолиткого-Собчука за участі виконавчої продюсерки Радіо Культура, письменниці Ірини Славінської.
Про те, як виникла стрічка та як розповідати історії людей під час війни — у матеріалі Суспільне Культура, створеного у партнерстві з Українським ПЕН. Текстову версію підготувала Таня Миронишена.
У центрі уваги — людське та божествене
Мене завжди дуже приваблювали спостереження за людьми, завжди дуже хочеться дізнатися, про що вони думають у певні моменти. Наприклад, у людей був обід і кожен розказував новини: повістка прийшла чи ні, хто йде чи не йде. Така в них була трапеза. У цеху було холодно і вони ходили і по двоє-троє їли. І ось була ця трапеза і стало зрозуміло, що їхні розмови в той момент стають однозначними в порівнянні з думками. З відстані часу можна зрозуміти, їхні думки були про різне.
Форма стрічки, яка була продиктована концепцією, це — літургія. Тільки структура у мене не трьох, а чотирьохактна.
Отже, ми починаємо з хорального музичного вступу. Далі йде текст наратора, його ми чуємо з радіо. Його ми шукали дуже довго і наша звукорежисерка перелопатила дуже багато. Нам було важливо, щоб у цей момент голос говорив про лінії фронту — це буде ще більш важливо через 20 чи 100 років.
Концепція стрічки
Нам важливо було вибрати блоки, які б формували проповідь. Щоб це виглядало ніби константа, яка не зміниться і ми захочемо говорити про це дуже довго.
Ну і власне присутні у фільмі хоральний спів та сирени беруть на себе роль незвичного виступають певним музичним супроводом.
Фінал стрічки пов'язаний з фігурою Христа та святом Великодня. Тому у нас теж присутня сакральна жертва, що воскресає.
Географія зйомок та герої
Географія майстерні — це Львів, а географія креслених доріг — місто Турка, Львівська область. Саме туди і привозили протитанкові їжаки.
Я знімав у Київській та Харківській області. Шукали їжаків десь по трасі.
Скульпторів було дуже багато, які цим займалися. Головним у цій справі був Роман, він працює на львівському керамічному заводі. На території довкола є різні цехи, які художники винаймають та перетворюють на майстерні. У одній з них були й скульптори. Поруч підприємтво, яке робило надгробки, а далі — кузня. Ось у якийсь момент цей Роман, про якого я згадав, почав робити ці їжаки. Вони почали співпрацювати з місцевим ТРО та безпосередньо з керівництвом ЗСУ в Львівській області. Тож їжаки робили за правильними конструкторськими кресленнями, дуже процесійно.
Їжаки приходили робити кожного дня, інколи десять, а інколи і тридцять людей. Хтось приносив свої зварювальні апарати.
У кузні, в якій робили скульптури, працювало чотири людини — усі вони стали моїми героями — Роман, Андрій, Орест і Сергій.
Про Вавилон'13 та New Yorker
На початку вторгнення я волонтерив та займався фіксерством. І треба було для якогось каналу знайти сюжет про те, як відбувається супротив. Тоді у мене була камера, я продовжував працювати з Вавилоном'13. І я почав знімати.
Через деякий час мені прийшло повідомлення, що хтось шукає сюжети. Це був The New Yorker. Я відписав, описав ідею та сказав, що зараз знімаю. Увечері прийшло повідомлення, що проєкт відібраний та вони готові підтримати. Так я прочав ходити в кузню та змінати історії. Хлопці спочатку розпитували про мене та про проєкт. Я питав про те, як облаштоване їхнє життя, де вони їдять, що роблять. І вони раніше нікому не показували свої цехи, але мені показали.
Між нами виникла довіра. Для мене це було важливо, я був з ними довго, їв з ними, дивився як у майстерні світло падає під кутом. Побачив усі їхні ритуали і це нас зблизило.
Після двох прильотів біля завожу хлопці почали серйозніше ставитися до тривог.
Але на початку, думаю, ми всі були дуже розгубленими. І для мене це було теж важливе питання. Я теж перебував у пошуку: спочатку шукав людям ліки, а потім подумав, що можу робити щось більш ефективно і те, що вмію. Це зараз ми можемо рефлексувати про це. Тоді був час тільки для дії. Ми всі все робили і ніхто не ставив це під сумнів.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media