"Слова важко збираються докупи": письменник і військовий Валерій Пузік про есе до сина та херсонський нотатник

Письменник та військовий Валерій Пузік на Meridian Odesa. Фото: Facebook/Валерій Пузік

Письменник та військовослужбовець Валерій Пузік відтворює різні миті бойових буднів у творах "Моноліт", "Метелик і танк", "Шахта. Ранкове зведення". Цієї осені в межах літературної події Meridian Odesa він презентував збірку есеїв "З любов'ю — тато!".

Ця книжка — розмова батька із сином, який залишається далеко, але водночас завжди поруч, у самому серці. "З любов'ю — тато!" написана на передовій. За словами автора, збірка є живим свідченням історичних подій, які відбуваються в Україні.

Ірина Сорока в етері програми "Культура на часі" поспілкувалася з Валерієм Пузіком.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Збірка есеїв "З любовʼю — тато" — це певною мірою ваш особистий щоденник, де зібрані спогади, емоції, життєві ситуації з початку повномасштабного вторгнення. Чи були сумніви щодо публікації свого особистого?

На момент 2022 року сумнівів не було. Зараз сумніваюся, але тоді була тотальна невизначеність і дуже хотілося, щоб книжка була в надрукованому варіанті, а не лише на Google-диску.

Чому виникали ці сумніви?

На той момент все було закономірно. Ми виїхали в зону бойових дій і хотілося залишити як артефакт книжку для свого сина, родини. Після виходу пройшов рік, і сумніви насамперед через те, що це особиста річ. Нещодавно була перша презентація книжки на Meridian Odesa, було достатньо некомфортно публічно говорити про цю неї.

Есей "Привіт, синуль!" ви адресуєте сину Оресту. Як він, якому майже 7 років, реагує на нього?

Дружина читала йому листи, і він дуже довго не відповідав на них. Через декілька місяців він зрештою попросив Іру записати мені відповідь. Можливо, він у деяких місцях думає, що тато нудѝть, бо багато моралізаторства.

А якщо буде наступна книжка, продовження щоденника, чи буде там лист від сина?

Мабуть, що ні.

Коли я був у Херсонській області, примушував себе щодня писати коротку історію. Вони не завжди були сюжетними. І якщо говорити про продовження, то херсонський нотатник ним і є. Але, мені здається, це не така світла книга, як з "З любов'ю — тато!" — у херсонському нотатнику немає фільтрації історії. Нещодавно перечитував його, там важкі тексти: про втрати, побут, заміновані поля та розповіді місцевих.

Чи готові читачі до цієї книжки? І наскільки важливо, щоб книги про проживання війни з'являлися на полицях?

Спочатку в мене була ідея скомпонувати нотатки, але зараз, здається, читачам не потрібні такі історії.

А коли будуть потрібні?

Можливо, саме такі історії ніколи, оскільки це депресивна книжка. Хто захоче читати такі тексти, переживаючи особисту трагедію? Думаю, що потрібно позитивніше мислити.

В есеї "Привіт, синуль!" 2022 року ви писали, що "слова розсипалися, мов бісер по підлозі". Чи вдається зараз збирати слова докупи? Як вам пишеться зараз?

Пишеться дуже погано. Хотілося б відійти від нав'язливих тем війни, але важко збираються слова докупи. Навіть зараз говорю, все одно важко.

Провела паралель між вашим есеєм "Випускники школи життя" та твором Генріха Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа" — там теж ідеться про війну, а головний герой повертається до школи та ділиться спогадами. Чому ми не робимо висновків і у XXI столітті знову відбуваються війни? Як "вибратися зі стихії війни"?

Дуже просто ввійти в цю річку, а вийти з неї важче. Я не знаю, як відповісти на це питання.

Що для вас є рятувальним колом?

Усе дуже просто — сім'я.

Окрім есе, в "З любов'ю — тато" є зібрані вірші. Чому вирішили їх не окремо видавати?

Вірші та короткі прозові тексти взаємодоповнюють одне одного. Те, що не можна було сказати в прозі, було промовлене віршами. Тому вирішив додати їх в одне видання.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media