У чому феномен Сковороди та як він допоміг пережити полон: Козловський, Лютий та Філоненко про Григорія Сковороду

Ексклюзивно
Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Три сучасні українські філософи Ігор Козловський, Тарас Лютий та Олександр Філоненко міркують про те, ким був Григорій Сковорода для української культури та яка його роль нині. Зокрема, Козловський уперше говорить про Сковороду як про мислителя, чиї твори та ідеї допомогли пережити полон і тортури у катівні "Ізоляція" на Донеччині.

Ця розмова була записана перед смертю визначного філософа та громадського діяча. А інтерв'ю увійшли до документального фільму "Сковорода. Квіти екстазу" для Суспільне Культура (автором сценарію став Любко Дереш).

Ми публікуємо 25 тез про Григорія Сковороду. Редакторка текстової версії Марина Саражин.

Олександр Філоненко. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Олександр Філоненко, український філософ, православний теолог, публічний інтелектуал

XVII століття — це століття козацької слави, XIX століття — це століття народження української сучасної культури, літератури, а XVIII століття — це століття поразки. Поразки Гетьманщини, поразки мрій, поразки ідентичності. Це такий імперський наратив, який панує в Україні, але ж у цьому столітті ми бачимо народження Григорія Сковороди та Паїсія ВеличковськогоБув православним старцем та аскетом. Канонізований 6 червня 1988 року. Його служіння відбувалося в Україні, на Афоні, у Молдові..

Сковорода та Величковський — дві грандіозні постаті-ікони для XVIII століття, коли українська культура не тільки не зруйнована завдяки політичним процесам, але, навпаки, демонструє здатність бути плідною, народжує нову постать дієвця — людини, яка спроможна завдяки чеснотам, вихованню демонструвати здатність до трансформаційних процесів. Обидва — і Сковорода, і Паїсій — починають традицію духовного супроводу.

***

Парадокс Сковороди в тому, що він був вихованцем барокової доби, але його учні всі були просвітниками. Це ніяк не було проблемою для Сковороди. Його сильна сторона в тому, що він брав глибину, і для нього проблемою була не здатність людини розвивати культурні коди, а здатність бути щасливою і починати формувати ці коди. Тож парадокс Сковороди у тому, що він був такою бароковою людиною, яка була тьютором для дієвців епохи Просвітництва.

***

Сковорода більшою мірою метамодерний автор. І ця метамодерна позиція в його творчості дуже резонує з нашим часом.

***

Для дуже багатьох авторів Сковорода — це бароковий автор, тобто всі наслідки барокової культури: її плідність, полімовність, полікультурність, багатомовність – це нормально. І для Сковороди це — як дихати. Але важливіше те, що він почув базове питання свого часу, яке було в тому, що ми маємо можливість студіювати всі мови, але не зустріти себе самого. Ця точка ініціації, коли людина має грандіозні можливості для реалізації, але ж не починає нічого, тому що не зустріла себе. Ідея Сковороди у тому, щоб зустріти себе.

***

Для мене Сковорода — це постать, яка пережила деякі духовні й містичні трансформації. Це дуже важливо, що в його біографії є такий рубікон "Містична зустріч із Богом в 1771 році". Після цієї зустрічі він пише всі свої основні твори. Тобто повноцінний автор народжується в Сковороді після містичної трансформації. І цю трансформацію описав Ковалинський Михайло Ковалинський був найближчим другом та учнем Григорія Сковороди, саме він першим написав його біографію.як рішучу трансформацію для долі Сковороди. Ми повинні сьогодні більш ретельно сфокусуватись на цьому моменті.

Дійсно, Сковорода більшість свого життя транслював ідею того, що людина має бути щаслива тільки у відносинах із Богом-творцем. І це нормально, і це була школа, дуже розвинута школа. Але ж після цього містичного повороту він пережив досвід того, що Бог — не тільки Творець, а й Отець. І це перевідкриття синовства і свободи сина, а не тільки людини, яка співтворець Творцю. Це і була та революція, яка змусила Сковороду переписати, дописати всі твори, які були написані перед тим, і написати нові.

***

Для мене найпряміша паралель — це досвід К'єркегораСерен К'єркегор — данський філософ і теолог, вважається основоположником екзистенціалізму, який суттєво вплинув на подальший розвиток теологічної думки та філософії.. В європейській традиції ми маємо декілька фігур, для яких одна історична чи містична подія була таким рубіконом мислення. Ця подія зі Сковородою трапилася в Охтирському монастирі, і для мене дуже важливо, що в українській культурі є такі сакральні місця.

Охтирка — це таке місце народження нового розуміння, з якого формується і українська культура теж. Тобто для Сковороди джерелами мислення були не тільки трактати "Традиція діалогу" або "Могилянська традиція", але також і реальний досвід богоспілкування.

Коли Ковалинський описує цей досвід, він детально передає образи, пов'язані з якимись світловими феноменами, з образами вогню, токів вогню всередині. Мотив вогню, такого вогненного бачення характерний для європейського містицизму. Я так розумію, що Сковорода дуже здивувався тому, що всі його алегорії, символи, метафори, які він дуже любив, в одну мить реалізувались як фізіологічний досвід.

Якщо ми читаємо це свідоцтво в контексті Рудольфа Отту або сучасної феноменології релігійного досвіду, дуже показово, що це реальний досвід. Це унікальний персональний досвід реальної зустрічі, до якого Сковорода готувався, але ж не зміг підготуватись, тому що кожна зустріч із живим Богом — це несподіванка. І така несподіванка — це дійсно історична подія.

***

Бог формує реальні зустрічі з іншим, інакшим. І Бог – це той, хто в реальних відносинах з людиною створює умови і можливості для трансформації людини. І вся ця тема суб'єктності, яка дуже важлива сьогодні в сучасній Україні — це і є те, що для Сковороди було у фокусі його роздумів.

***

Для Сковороди важливе не тільки серце, а зв'язок між розумом і серцем. Ця цілісна людина, яка має душу як те, в чому є два великих центри – серце і розум. Для нього душа не тільки цілісна або душа як джерело цієї цілісності, але в неї є серце і розум. Серце – це те, завдяки чому я маю фіксувати всі мої бажання і всі рухи, але всі ці бажання, рухи, досвід народжуються у відносинах з Богом, і усвідомлення цих відносин – це справа розуму.

Сьогодні ми дуже часто спілкуємось про людиноцентризм. І в цій традиції людиноцентрічності Сковорода — це номер один. Але людяність і людиноцентризм — це не те саме. Для Сковороди дуже важлива людяність, але не людиноцентризм. Центр не в людині. Центр у тому, хто є джерелом всіх рухів людської душі. І серце — це такий спеціальний інструмент для фіксації цих рухів. Але якщо є тільки серце — цього недостатньо.

***

Сковорода був сучасником загибелі інституцій. Але також він — апостол того, як народжуються не тільки інституції, а й нові форми соціального співжиття. Для нього було дуже важливо починати з джерела дружби як джерела тих малих груп, дієвців, які мають можливість трансформувати нове суспільство, народжувати нові соціальні моделі.

Для мене важливо, що Сковорода був таким провідником, який вказував на початок всіх соціальних моделей. Він не тільки пропонував раціональні моделі, а й практикував початок як шлях тьюторства для нового типу дієвця. І для нас сьогодні більш актуальна його педагогічна позиція для дорослих людей.

Сковорода творив у часи кризи. Сьогодні ми всі — свідки того, як ця епоха, яка починалася, закінчується катастрофами і трагедіями, але ж починається щось нове. Тому важливо розуміти, що Сковорода і був таким майстром починати.

Тарас Лютий. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Тарас Лютий, український філософ та письменник, автор книжки "Сковорода. Самовладання"

Ми отримали в спадщину кілька образів Сковороди. Це образ радянського Сковороди, образ Сковороди народників.

Коли ми говоримо про народницький образ Сковороди, одразу на думку спадає відомий пам'ятник, який стоїть на Подолі. Ми дивимося на цей пам'ятник і бачимо Сковороду в постолах, в лаптях, так би мовити. Вочевидь, Сковорода ніколи не ходив у такому взутті, тому що в Україні на той час навіть люди, скажімо так, незаможні, могли дозволити собі носити чоботи. Бо чоботи в Україні — це була ознака людини вільної.

***

На що ж нам натякає цей образ Сковороди в постолах? Вочевидь, це спроба наблизити Сковороду до простолюду, до людей посполитих. І це справді народницький образ, тому що народники, напевно, вкинули цю ідею про те, що Сковорода ходив у кожну хату, заходив, навчав, розмовляв з простими людьми.

Тут треба сказати, що Сковорода справді не цурався людей простих. Проте навіть з біографії ми бачимо, що переважно Сковорода, особливо у другий свій період, жив у садибах різних дідичів, слобожанських дідичів, і відтак мав з ними листування, він навчав їх, дітей. Тобто для Сковороди важливо було мати інтелектуальну справу з тим, хто може підтримувати подібні розмови і, відповідно, підтримувати Сковороду, зокрема й матеріально.

***

Цей народницький образ Сковороди розпадається. А в радянські часи теж було дуже вигідно обрядити Сковороду в постоли. Зрештою, тоді образ людини інтелектуальної праці зводився до такої формули соціал-демократів, коли Сковородою могла бути людина, яка вболівала за простолюд.

Очевидно, Сковороді властивий радше аристократизм. Аристократизм інтелектуальний. І здебільшого ми розуміємо, що Сковорода незаможний, не шляхетного походження, хоча навіть ці біографічні дані зараз переглядають. Ми читаємо біографію Сковороди: там сказано, що він народився в сім'ї малоземельного або малоґрунтового козака. Ну і коли ж ми починаємо детально з'ясовувати, що таке малоземельність, малоґрунтовість, то бачимо, що не кожному вдається впоратися з такою кількістю землі. Тобто це людина, яка все ж таки мала якісь статки, і в її оточенні були так само заможні люди й інтелектуальна розмова.

***

Коли ми говоримо про вплив Сковороди, особливо тепер, то нам обов'язково хочеться знайти в Сковороді щось таке дивовижне, якусь таку формулу, якусь таку сентенцію, якусь таку ідею, якою б ми могли похизуватись перед усім світом.

Я думаю, що це одна з найбільших пасток, в які ми можемо впадати. Подивившись на найперші біографії Сковороди, бачимо, що там робляться якісь мало не культурні герої, їм приписуються якісь надзвичайні властивості, навіть легендами обростає ця фігура. І якщо ми й зараз будемо шукати в Сковороді якогось такого надзвичайного чарівника-мольфара, то обов'язково потрапимо в цю пастку.

Натомість якщо справді спробувати говорити про вплив Сковороди, нам треба зрозуміти, що це була людина, яка передовсім всотала в себе той культурний ґрунт, з якого вона виходить. І, зрештою, людина, яка є таким своєрідним провідником від минувшого до майбуття. В цьому сенсі Сковорода радше індивідуаліст. Він як філософ індивідуаліст. Це, можливо, не дуже характерно для тієї доби: виділятися поміж колективу християнської спільноти — це була ознака радше якогось відпадання, надмірності. Сковорода ніколи не боїться цих речей і не боїться бути індивідуалістом.

***

В західній культурі, є, наприклад, Кант. Кант — це фактично сучасник Сковороди. Чому взагалі не можна сказати, що Сковорода — це наш Кант? Таких революційних ідей, як у Канта, ми не знаходимо. Кантову філософію ми зазвичай поділяємо на два періоди. Це докритичний і критичний. Критичний Кант — це такий революційний. Це філософ, який важливий не тільки для німецької традиції, для німецької культури, а й для світової.

***

Передусім я вважаю, що цей індивідуалізм, який я окреслював, він є цією точкою. Що це означає? Сковорода вчить нас мисленню індивідуальному. Він говорить про те, що кожна людина мусить почати з індивідуального мислення. Так, ти розумієш, що в традиції є певні авторитети. І Сковорода пошановує ці авторитети. Але без того, що ти сам мусиш сказати своє власне слово, свою власну позицію, без цього ти — ніщо. Оце одна теза, яку ми маємо запам'ятати про Сковороду.

***

Коли Ігор Костецький згадує Сковороду і говорить про те, що Сковорода — це справжній вчитель України, він його порівнює з німецьким поетом Стефаном Ґеорґе. І навіть говорить, що Сковорода в цьому порівнянні подекуди виглядає навіть значно модерніше, ніж Ґеорґе. Чому? Тому що порівняння Костецький робить на прикладі мови. Це важливий дуже момент, тому що через нього спотикається дуже багато дослідників. Навіть на пересічному рівні будь-хто, хто вперше хоче познайомитися Сковородою, відкриває його твори і бачить якусь дивну мову.

Що це за мова? Як її атрибутувати? Це українська, це російська мова? Важливо розуміти, що мова Сковороди — це дуже складний, багатоскладовий феномен. І тим більше, що це писана мова. Це мова літературного твору, тому що в Сковороди ми бачимо і діалоги, і трактати, і байки, і поетичний доробок. Але це завжди специфічна, сконструйована мова. Костецький сам говорить про те, що Сковорода тут — лінгвістичний інтерпретатор. І в цьому сенсі ми згадуємо, що модерністи потім цим займуться. Вони, власне кажучи, мають всілякі експерименти з мовою. А Сковорода це раптом робить у XVIII столітті.

***

Тут проявляється його індивідуалістична натура — Сковорода творить свої слова. З високим стилем він раптом вживає слова, які, скажімо так, не дуже узгоджуються. Що він хоче цим сказати? Він показує, що мова надається до експериментування. І мова — це витвір того речника, який, власне, хоче сказати свої слова. Він має сконструювати цю мову, якою буде промовляти. В цьому, вочевидь, модерність.

***

Сковорода, фактично, сучасник ідеї Французької революції. Представники Французької революції говорять про рівність, про свободу, братерство. Про свободу і братерство Сковорода теж говорить, і дуже багато. Свобода є одним із центральних його понять. І тут Сковорода суголосний зі світовою традицією, будемо казати так. Але раптом Сковорода говорить про нерівну рівність. Він говорить не просто про соціальну рівність, він говорить про якусь специфічну рівність. Тобто рівність, де ми не просто зібрали в купу людей і оголосили, що вони тепер рівні, однакові.

Повторюю ще раз свою тезу, що Сковорода — індивідуаліст. Він вимагає від кожного проявити свою індивідуальну сутність, стати неповторною особистістю. Тому для Сковороди це надзвичайне важливо. І він говорить про те, що кожна людина має не випитати в когось іншого свою оригінальність, індивідуальність і особливість — він чи вона має її сконструювати. Тому це робота зі самим собою. Це, фактично, самоконструювання. Autopoiesis, іншими словами. Це конструювання самого себе, кожен має винайти себе.

І в цьому, знову ж таки, оця неповторність Сковороди. Це теза, яка відома, в принципі, спрадавна, що з античних часів була дещо принесена в Середньовіччя. Але в модерні часи, особливо в період бароково, відбувається синкретизм, поєднання різних ідей і позицій. А Сковорода мислить на цих контрастах, мислить на цих протилежностях і суперечностях.

***

Дмитро Чижевський колись підважив цю позицію, сказав, що радше Сковорода не український Сократ, а до Сократа. Чому? Тому що Сковорода відкривав для себе цих досократиків, яких зазвичай перегортали, коли вивчали античну філософію. Для Сковороди це важливі деталі, які потім складали великий пазл загального уявлення про античну традицію. Треба сказати, що, напевно, справді Сократ і Платон залишаються в центрі його уваги, але досократики радше увиразнюють цю позицію.

А яка це позиція? Це передусім позиція наявності внутрішнього стрижня. Сократ, наприклад, казав про те, що в нього є внутрішній демон, до якого він дослухається. А Сковорода називає це не героєм, а внутрішнім голосом якоїсь богині, яка теж промовляє і яка є твоїм внутрішнім інтелектуальним розумним осередком.

Тут принагідно хочу сказати, що Сковороду часто зводять до якоїсь ірраціональної традиції, хоча Сковорода дуже часто пов'язує серце з розумом. Справді, тут є і емоційна складова, тому що розум — це не панацея, всього осягнути не можна. І про це вже знали давні грецькі мислителі, і цю позицію зберігає для себе Сковорода.

Отже, це внутрішній стрижень, внутрішнє осердя, а також це платонівська ідея про наявність двох натур, як це інтерпретує Сковорода, — видимої і невидимої. З одного боку, ми живемо у фізичному світі й бачимо дуже багато матеріальних проявів, речей. З іншого боку, те, що стоїть за цими речами, цей метафізичний вимір — його не так просто збагнути і пересічна людина часто не переймається такими речами. Тобто, це справа філософа, справді тонкого мислителя, який виражає подібні речі.

***

В ранній творчості Сковороди присутній мотив скуки, нудьги. Ти це трактуєш радше як депресію. Наскільки це характерний мотив для світової філософії — депресія чи меланхолія напередодні певного прориву внутрішнього? Ясно, що в інтелектуальній традиції, зокрема в християнській, це взагалі відомий мотив. Наприклад, церкви намагалися будувати якісь постулати, що є такий феномен як ацедія. Тобто це специфічні післяполуденні години, коли вважається, що священника, монаха може спокусити біс.

Чому, власне, так? Тому що людина найбільше в цей момент ослабленості орієнтується на фізичні реалії світу. Тобто вона знесилена — і фізично, і духовно — і не стає сили для того, щоб постійно перебувати в молитві, підтримувати цей зв'язок з невидимим світом. І тому людина, власне кажучи, втрачає у своїй міці і стає здатною до цих пристрастей.

Сковорода, особливо в КавраїСело Переяславського полку, де Сковорода мешкав, навчаючи сина козацького старшини Степана Томари. Там Сковорода почав писати поезію, зокрема для збірки "Сад божественних пісень"., відчуває якусь таку меланхолію. Тут, можливо, якісь біографічні аспекти нам стануть у пригоді, тому що Сковорода раптом розуміє, що, скажімо, його кар'єра якось не складається. Він не може закінчити врешті свій богословський клас, він весь час в пошуках, у нього немає статку, в нього немає родинних якихось зв'язків, він не влаштований в житті. І це ці моменти, де соціум зазвичай говорить про те, що хто ти в житті, як ти реалізовуєшся, яка в тебе професія, яка посада. Ми досі з цим стикаємося, і соціум вимагає від нас таких речей.

***

Сковорода теж розуміє, що ось йому вже майже тридцять, він ще не влаштований в житті. І це моменти, коли молода людина потрапляє в якийсь такий стан депресивний трошечки. Власне, Сковорода розуміє, що якщо він буде занурюватися в оцей демонічний, матеріальний світ — це тільки посилюватиме депресивність. Тому Сковорода якраз і говорить про те, що справжній стан митця, художника, музиканта, філософа — це вміти збудувати місток між матеріальним світом і цим горішнім світом. І без радісного буття, без досягнення щастя цього зробити неможливо. Оце, напевно, той важливий момент, який нам дає змогу показати певне переродження Сковороди.

Ігор Козловський. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Ігор Козловський, український філософ, релігієзнавець та громадський діяч

Містичний досвід — це частина релігійного досвіду. Людина, яка виходить на певний такий духовний шлях, вона хотіла би відкрити для себе таємницю. Містичний досвід — особистісний, він стосується самої людини. Він суб'єктивний, його не можна перенести в іншу людину. Він унікальний, тобто він не є таким, що можна повторити. Він розширює свідомість, тобто виводить за межі цього світу, який ми бачимо, і дає нові сенси. Тобто відкриває ті самі сенси, які й зберігаються в цій таємниці.

Не знаю жодної серйозної традиції, яка б не мала такої складової. Релігія — це те, що відрізняє нас від тваринного світу, від інших біологічних істот. А містика — це те, що наближає нас до таємниці, до Бога, до Абсолюту, до трансцендентного.

Дмитро Чижевський каже, що ми не можемо зрозуміти Сковороду, якщо не будемо рахуватися з його містичним, візіонерським досвідом. Безумовно, я згоден з тим, що сказав Чижевський стосовно важливості містичного досвіду Сковороди, тому що це його внутрішній досвід, який на поверхню дає нам феномен Сковороди, цілісність Сковороди.

Ми розуміємо, як психологічно це змінює Сковороду: він після кожного внутрішнього переживання, інсайту стає іншим, і це проявляється у його поведінці. Він набуває більш глибокого досвіду, який проявляється в його поглядах на світ, і всі його сентенції, твори стають більш і більш ціннісними. Тому без цього шляху до себе неможливо уявити Сковороду як цілісну фігуру.

***

Узагальнити містичний досвід досить важко. Він не дається до вербалізації повністю, але є такий інструмент як література. Чому це важливо? Тому що саме через асоціації можна витягнути цей містичний досвід. І як тільки він стає частиною літератури, він починає впливати на свідомість суспільства і фактично формує це суспільство, наповнює його новими сенсами, новим баченням і штовхає далі у поступі для розуміння себе в цьому світі.

Постаті, які мали вплив через свою літературу, через свою діяльність, вони не тільки можуть бути літературними, вони можуть займатися проповідями, це може бути, знову ж, вчительство. І я можу навести їх безліч, безумовно. В кожній країні є такі постаті, в кожній культурі, в кожній цивілізації. Я вийду за межі України, наприклад, і зверну увагу на феномен Центральної Азії. Це території сучасного Узбекистану, Таджикистану, Афганістану, частково Пакистану. В той період часу, візьмемо період XIV–XV століття, є три фігури, які фактично створюють цю цивілізацію.

Перша фігура — це Тимур (Тамерлан), це політик, людина, яка завойовує цю територію. Це Ібн Сіна (Авіценна), який дає більш раціональний погляд на світ. І Накшбанд — містик та візіонер, у нього багато різних візіонерських переживань, які створюють фундамент для тарікату НакшбандіяСуфійське братство, що зародилося в XIV ст..

Цей тарікат Накшбандія стає каталізатором створення Центральноазійської цивілізації. І не тільки, до речі — цей тарікат присутній в Україні, в Криму, в Туреччині, на Кіпрі. Тобто його вплив вийшов далеко за межі цієї цивілізації.

***

XVIII століття — це цікавий період. Це вже перехід, це пізнє бароко, яке переходить до неопросвітництва. І набуває додаткових рис, які можна назвати раціональним містицизмом.

Я би звернув увагу на пієтизм, особливо німецький пієтизм. Він створює той самий своєрідний містичний простір і впливає, до речі, на те, що відбувається в Україні, тому що є зв'язки. Є зв'язки Києво-Могилянської академії через того ж вчителя Сковороди ТодорськогоСимеон Тодороський, архієпископ Симон — богослов, перекладач та проповідник, викладав у Києво-Могилянській академії., який був відомим вченим, але спочатку він проходив навчання в ГаллеГалльський університет у місті Галле, Німеччина. і там ознайомився з пієтизмом.І оці зв'язки пієтистів з Києво-Могилянською академією, вони відчутні, а це містики, протестантські містики.

Україна на той час дуже строката: ми знаємо, що той же Сковорода пише фактично основи віровчення для духоборівПредставники релігійної течії, які називають себе «борцями за Дух та Істину».. Сюди рухаються старовіри в Україну, тому що тут більш вільні території. Тут, зрозуміло, вибух хасидизму. Баал Шем Тов і його послідовники збігаються за своїм настроєм зі Сковородою. Зокрема, він говорить про те, що є три світи: є загальне, там макрокосм, є текст Тори і є сама людина як текст, і що треба читати всі три. І, до речі, ця ж ідея є у великого шейха Ібн АрабіІсламський богослов, теоретик суфізму. Він також говорить про універсальну людину, яка є текстом про Коран і про світ. Ця ідея є, вона присутня в цьому просторі. І таке перегукування ідей, зустрічі ідей характерні для України того часу, безумовно.

***

Взагалі мене дивує біографія Сковороди, якраз сон цей, коли йому 36 років. Це дійсно внутрішня криза, особистісна криза, і вона пов'язана з різними чинниками. Хто він? Його місце тут — бути просто вчителем, чи щось більше? Йому жити у цім світі, як всі живуть, чи все ж таки знайти інший шлях?

Цей сон чимось дійсно мені нагадує сни різних візіонерів, починаючи з біблійного сна Якова, коли відбувається певна зустріч через сон, зустріч із трансцендентним, і Бог говорить через оці символи, образи. Для Сковороди це є певне знамення, він його переживає як знамення, і воно його не просто змінює, змінює його поведінку, змінює його шлях по життю. Це в науці називається ієрофанія. Ієрофанія — це вертикаль через сон, з якої він отримує особливі знаки від сакрального світу. Якщо людина правильно їх прочитує, вона починає змінювати себе.

Що цікаво, я подивився взагалі на оці особливості: будь-яка криза вимагає від людини зрозуміти — або вона живе минулим життям, життям потреб (і Сковорода бачить ці потреби та до чого вони ведуть), або вона виходить на інший рівень цінностей. Це завжди така криза.

Криза — це ми повинні від чогось відмовитись і кудись рухатись, знайти сенси. Сковорода знаходить: він сам для себе вирішує, що треба відцуратися від недобрих людей. І цим Сковорода нагадує перший псалом Давида – "Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить". І далі — що він повинен не спеціально щось там обмежувати, не займатися якимись аскетичними практиками, а просто брати те, що необхідне для життя. Тобто не бути тим, чиє все життя спрямовано на обслуговування тіла. Ні, тіло — це інструмент, його треба підтримувати.

І ще один момент. Йому 36 років. Це певний ритм. Коли йому виповнилося 12 років, він змінює свій погляд, він хоче вчитися. Далі йому 24 роки — він їде в Європу. 36 років – це сон. Наступний – 48 років. Це Охтирський монастир і його приживання там. 60 років – він в Таганрозі.

Він, до речі, рухається через донецький степ до Таганрогу. І там у нього дивна поведінка. Він перебуває в одної відомої людини. І той збирає місцевий бомонд для того, щоб вони подивилися, поспілкувалися з мудрецем. Це бачить Сковорода: він сидить там на підвозі й чекає, коли всі підуть з цього будинку. І тільки тоді він заходить в нього. Це дивна, можна сказати, асоціальна поведінка. Але він не хотів би бути тим, кого розглядають як певну екзотику. І через 12 років він помирає — 72. Тобто, бачите, постійно 12 років. Мене це дивує як певний такий містичний ритм.

***

Цей досвід, з одного боку, начебто спонтанний, а з іншого, це є певний результат його шляху. По-перше, Сковорода встає рано — так роблять практично всі відомі мені містики, візіонери в різних культурах і духовних системах. Так робив Христос, так робив МухаммадЦентральна фігура в ісламі, пророк, проповідник єдинобожжя., так робив Будда Шак'ямуніЗасновник і центральна постать буддизму.. Те, що в Індії має назву Брахма Мухурта"Час Бога", його сприймають найкращий час для практики йоги та медитації — тобто для спілкування з Богом і пізнання себе.. Потім — Сковорода описує, що його настрій піднесений. Тобто він йде в очікування. Далі він концентрує волю. Тобто Сковорода фактично виходить в такий стан, коли його думки сконцентровані тут і зараз, в цьому перебуванні.

І далі що відбувається? А відбувається те, що він починає переживати оце переживання. Тут треба звернути увагу на те, що світ навколо зникає — і він про це пише. Тобто оця концентрація робить так, наче він перебуває в зовнішнім просторі, але це внутрішній простір.

Сковорода описує переживання як особливе відчуття чогось у цій самій містичній таємниці. А далі це переживання так його розчиняє, що він пише про сльози, він пише про екстатичні моменти. В цьому екстазі — він його так і характеризує — Сковорода вийшов за межі себе. Він говорить, що це є присутність Духа Святого. Це якраз продовження: 12 років пройшло, він нарешті перейшов до такого стану, де він буде вважати, що є нарешті другом Бога. Що він не є просто той, хто йому поклоняється, який переживає той стан, який називав mysterium tremendum — оце трепотіння перед таємницею. Сковорода нарешті у внутрішньому спокої, тому що він описує, що це стан любові й спокою.

Ковалинський також описує світлові феномени, описує течіння вогню, як світ стає вогненним. Христос говорить, що буде вогняне хрещення від Духа Святого. І Сковорода якраз описує саме це вогняне хрещення або таке нове народження, яке виводить його зовсім на інший рівень бачення світу.

***

Для Сковороди Бог, якщо це друг, — це дійсно радість. Це інша радість, ніж ми звикли в секулярному світі розуміти. Це може бути тиха радість, це внутрішня радість. Це в чомусь збігається тим, що говорить апостол Павло – "Завжди радійте". От завжди. Це категоричне формулювання. Не інколи, не часу від часу.

Під час полонуІгор Козловський 27 січня 2016 року був захоплений у полон бойовиками так званої ДНР і пробув у ньому майже два роки. мене це рятувало. Я постійно згадував — завжди радійте. Навіть тут, на дні людського життя, завжди радійте. Це важливо. Це Бог радості, Бог насолоди, Бог-друг, Бог-любов, безумовно. І Бог, з яким Сковорода перебуває в такому постійному спілкуванні. Оце постійне спілкування дає йому розуміння того, що є справжня свобода.

Господь створює з погляду християнства не просто людину як щось на зразок біологічної істоти. Він дає особливий дар, всю душу. І далі "за образом і подобою" — це ж мається на увазі не наша тілесна структура, а саме наша внутрішня структура.

Образ є, а далі – подоба. Як стати подобою Бога? А це означає, що в нас закладений потенціал, в цю душу. І наше життя повинно фактично наповнювати себе цими кроками для вдосконалювання душі, тобто для того, щоб стати подобою Бога. Це є наша місія. Місія нашої невипадковості в цьому світі.

Якщо ми забуваємо про душу і починаємо використовувати душу для того, щоб вона обслуговувала тіло, а не навпаки, тоді ми втрачаємо нашу душу. І це є найбільший гріх.

***

Стійкість не від того, щоб стояти, а щоб рухатися, але внутрішньо бути стійкими перед цими викликами зовнішніми. І я дуже радий, що Сковорода повертається до нас, оновлений Сковорода.

У свій час Вільям Маквін сказав, що цивілізація – це найбільша спільнота, яка має літературний канон, об'єднана літературним каноном і усвідомленням людської поведінки, яке сформована цим літературним каноном.

Наш літературний канон начебто був сформований: Шевченко, Франко, Леся Українка — титани. І дуже добре, що зараз ми повертаємо у літературний канон Сковороду. Сковороду як візіонера, як мудреця, як філософа, як людину, яка вчила бути вільними і боротися за свою свободу. І це для нас є надважливим.

***

Знаєте, є така сентенція "Містичний досвід – це досвід релігійної свідомості, яка пережила катастрофу рефлексії". Коли ми розуміємо, що наша мудрість — це шал Божий. Це безумство перед ним. Неможливо розумом осягнути нескінченність.

Тоді починає з'являтися містика серця, яка, до речі, характерна для Сковороди. Це не про емоції, як деякі думають. Тому що для Сковороди серце — це вмістилище також мислення, але іншого мислення. Це таке ментальне серце. Це не є рефлексія, це зовсім інше. Це вже після Сковороди з'являється ідея, що серце — вмістилище емоцій. До того насамперед був акцент на те, що це може бути шлях, який проявляє себе через милосердя, через дієву любов. Тобто не те, як секулярна людина думає, що любов — це емоції. Ні, це про іншу любов. Це любов, яка є головною характеристикою Всевишнього, що Бог є любов. І проявити цю любов — це також шлях.

Коли об'єдналися ці дві течі, тоді з'являється розумна молитва або сердечна молитва, ісихазм, "ісихія" — це змовчання. Це мовчання нашого розуму. Цей момент містичного досвіду, коли відбувається катастрофа — не просто криза, а катастрофа наших рефлексій — тоді з'являється містичний досвід, тому що людина відкрилася, вона замовкла внутрішньо. Оце внутрішнє мовчання відкрилося одкровенням, тому що ми можемо тільки те пізнати в таємниці, що воно нам відкриває.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media